Голосіння

ГОЛОСІ́ННЯ — жанр народної творчостi, художнє вираже­н­ня туги й горя, болю й роз­пуки. Г. су­проводять такi трагiчнi моменти в життi людини, як смерть близьких, вимушена роз­лука з родиною та рiдними мiсцями, хвилини вiдчаю. Г. культивувалися й поза обрядом похова­н­ня та поминок: голосили з приводу рекрутува­н­ня, вимуш. еміграції, неврожаю, хвороби, сирiт. долi, примус. замiж­жя, одинокої старостi та ін. На укр. етнiч. територiях цей жанр мав мiсц. назви: тужi­н­ня, плачi, заводини, приказува­н­ня, причитува­н­ня, йо­йока­н­ня. Г. є ключовим жанром для ро­зумi­н­ня генезису, поетики й стилю нар. лiрич. пiснi, укр. дум i балад, пісень полонянок тощо. Найпоширенiший рiзновид жанру — поховал. Г. Звичай голосити за померлими вiдомий в усiх народiв. В описах культури найдавнiших цивiлiзацiй зустрiчаємо згадку про голосiльниць. На вiрм. похоронi в дохристиян. добу померлого оплакував хор, що складався з «дочок трауру» на чолi з «матiрʼю оплакува­н­ня». У римлян оплакува­н­ня померлих культивувалося навiть у перiод найбільшого роз­квіту рим. культури. Писемнi джерела 10–12 ст. засвiдчують індивід. викона­н­ня Г., водночас у деяких мiсцевостях на­ймали голосiльниць. Професiйне виконавство сприяло вироблен­ню стiйких форм Г., збагатило їх поетику, надало чiтко окреслених жанр. ознак. Лiричнi мотиви тяжiли до стабiлiзов. форм i пере­ходили з одного твору в iнший без сут­тєвих змiн. Епiчна частина, маючи усталенi мотиви, iм­провiзувалася. Поминал. Г. вiдрiзнялися за формою i змiстом вiд Г.-iм­провiзацiй. Осмисле­н­ня подiї з певної вiд­станi надавало таким плачам своєрiд. епіч. форми. Ймовiрнiсть вiдходу Г.-спогадiв вiд обряду збiльшувалася у випадках, коли покiйник за­ймав у життi високе соц. становище, а його смерть набувала соц. резонансу. Такi Г.-спогади О. Веселовський роз­глядав як суто мист. твори. Згадки про давньорус. Г. знаходимо у вiзант. iсторика Л. Дiалопа, в араб. мандрiвника Iбн-Фадлана. У писем. памʼятках перiоду Київ. Русi немає згадок про наявнiсть професiй. голосiльниць; покiйника оплакували близькi родичi, а якщо небiжчик за­ймав високе соц. становище, — народ. З часу прийня­т­тя християнства церква вела боротьбу з язичниц. обрядами i звичаями, зокрема й з традиц. Г. Звичай оплакувати покiйника не вiдповiдав догматам церкви, яка трактувала смерть як радiсне заверше­н­ня грiхов. земного життя, як Боже благослове­н­ня, оплакувати яке — тяжкий грiх. Церква роз­робила свої обряди й ритуали, зокрема й обряд похорону; старi обряди спiвiснували з новими.

Перша згадка про укр. Г. як вид усної творчостi повʼязується з iменем франц. фольклориста К. Форiєля. Випущений ним зб. «Les chants populaires de la Grece moderne» («Народнi пiснi сучасних грекiв», Париж, 1824; рос. перекл. М. Гнєдича, 1824) викликав зацiкавле­н­ня жанром Г. у низці європ. країн. Пере­кладач за­значав, що Г. сх. словʼян подiбнi до новогрец. мирологiв. Ви­вче­н­ня Г. мало спорадич. характер. П. Чубинський подав окремi зразки Г. Дослідж. укр. Г. стимулювали «Причитания Северного края» Є. Барсова (Москва, 1872–82). Записи Г. велися пере­важно з памʼятi пере­сiч. виконавцiв, тобто вiдтворювалися типовi мотиви лірич. частини, ім­провізац. епічна частина залишалася поза увагою записувачів. У трактуван­нi осн. елементiв нар. Г. не було одно­стайностi. Першим звернув увагу на поезiю нар. Г. та їх звʼязок з нар. лiрикою О. Потебня. Практ. значе­н­ня зверне­н­ня до померлих i Г. загалом учений виводив з потреби дати вихiд душев. хвилюван­ню. Пред­ставники мiфол. школи роз­глядають сучаснi їм Г. як «уламки» колись повноцiн. матерiалу, який складає на­дба­н­ня спiльнословʼянське i йде вiд найдавнiших часiв. У 2-й пол. 19 ст. значну увагу Г. придiлив В. Данилов, роз­глядаючи пита­н­ня генезису укр. Г., їхньої худож. природи, простежив їх взаємозвʼязки з нар. поезiєю. Основа кожного Г. — перiодично по­вторюванi оклики, якi по­єд­нуються з думками-висловами голосiльницi про небiжчика. Природ. мiсток вiд лiрич. мотивiв до епiч. оповiдi про померлого творять епiтети. Пита­н­ня походже­н­ня та поетики Г. дослiджував Ф. Колес­са. З iнiцiативи та на кошти Лесi Українки фольклорист здiйснив екс­педицiю на Полтавщину та Центр. Поднi­провʼя з метою запису та ви­вче­н­ня думового епосу. Опублiкував найповнiшi на той час ви­да­н­ня нар. дум, написав низку праць про генезис, поетику дум, їхнє мiсце в системi фольклор. жанрiв, про їх звʼязок із Г. Учений реалiзував на укр. матерiалi концепцiю О. Веселовського про генет. звʼязок похорон. Г. та героїч. епосу. Ф. Колес­са доводив вплив Г. на формува­н­ня поетики думового епосу. Звичай оплакувати померлого зберiгався в Українi до кiн. 19 ст. У часи боротьби українського народу за волю оплакува­н­ня полеглих героїв було гол. елементом похорон. обряду. Осн. частину кожного такого Г. складала поет. оповiдь про славнi дiла загиблого. Ф. Колес­са вважав Г. мист. явищем з часу, коли вони стали продуктом професiй. виконавцiв. Багаторазове по­вторе­н­ня Г. одним виконавцем призводило до усталеностi форми. Iз занепадом цього звичаю, коли в ролi плачок стали ви­ступати рiднi небiжчика (Г. втратили статус обовʼязк. обряд. елемента), їх форма почала де­градувати. У 20 ст. укр. Г. майже не дослiджувалися. У довоєн. час Ф. Колес­са та В. Петров написали роз­дiли до посiбника з укр. фольклору (не опубл.). Роз­дiли про Г., вмiщенi у двотом. ви­дан­нi «Українська народна поетична творчiсть» (К., 1958, т. 1), мають огляд. характер. Зафiксованi фольклористами Г. є складним, багатокомпонентним, сформованим iсторично явищем, окремi елементи якого належать до рiзних епох, формацiй i вiдображають рiзнi стадiї худож. мисле­н­ня народу. Ви­йшовши з мiфол.-магiч. свiто­гляду та досягнувши високого рiвня худож. втiле­н­ня, Г. вiдiграли значну роль у становлен­нi нар. лiрики, дум. Кiстяк Г. — ви­значене коло усталених мотивiв. Найдавнiшi мотиви, повʼязанi з анiмiст. та антропоморф. уявле­н­нями наших предкiв, пiзнiшими нашарува­н­нями християн. вiрувань про «за­гробне» життя, не втратили цього звʼязку до нашого часу. У Г. спостерiгаємо органiчне успадкува­н­ня вiрувань, з яких по­стали центр. мотиви, разом із високохудож. формою їх втiле­н­ня. Осн. мотиви укр. Г. (за М. Грушевським та Ф. Колес­сою): зверне­н­ня до покiйника iз закликом пробудитися; проха­н­ня не вмирати, повернутися до осиротiлої родини; випитува­н­ня про причини гнiву покiйного на присутнiх; докори за те, що небiжчик, покинувши цей свiт, осиротив родину; докори померлим предкам, якi «пере­манили» небiжчика до себе; велича­н­ня покiйника епiтетами, пере­рахува­н­ня його добрих справ; вiдчай батькiв, які втратили дiтей; зображе­н­ня похова­н­ня парубка чи дiвчини як весi­л­ля; проха­н­ня i доруче­н­ня, якi небiжчик має пере­дати померлим родичам; зверта­н­ня до покiйника із запита­н­нями, коли його чекати, звiдки ви­глядати. Усi Г. пройнятi вiдчу­т­тям жалю, скорботи i болю з приводу смертi близької людини. По­ступово зникає багато важл. моментiв, що ви­значали суть жанру в його класич. формах. Сакрал. мотиви як домiнанти в перiод роз­квiту жанру нiвелювалися, втратили обряд. характер. Пере­важають другоряднi мотиви, що вiдображають без­посеред. бiль втрати, почу­т­тя любовi й пошани до покiйника, вiдчу­т­тя влас. сирiтства. Особливо високохудожнi в цьому планi Г. матерi за дитиною, жiнки за чоловiком, дочки за матiрʼю. Найдавнiшi описи похоронів, у яких згадується звичай Г., фіксують їх дiалогiчнiсть. Звичай роз­мови з померлим вiдображають i найновiшi записи Г., якi складаються із запитань до небiжчика, а подекуди й вiдповiдей вiд його iменi. Така форма Г. є рудиментом прадав. обряду, в якому до небiжчика зверталися, як до живого, i вели з ним роз­мову, або ж хор голосiльниць дiлився на двi партiї, одна з яких пред­ставляла покiйника, друга — родину. Полiгамна родина спри­ймала смерть члена свого колективу як форму пере­ходу в iн. свiт, тому під час проща­н­ня з ним у роз­мову включався весь колектив. У пiзнішому, канонiзов. обрядi похорон небiжчика ре­презентував хор плакальниць. Центр. мiсце серед пров. мотивiв Г. за­ймає осмисле­н­ня смертi. Анiмiзм та антропоморфiзм наших предкiв вiдображено в ритуалах, якi зі втратою магiч. функцiї склали основу худож. системи. У новочас. Г. цей момент набув худож. втiле­н­ня за допомогою ритор. формул апо­строфи. Пере­дава­н­ня поклону померлим родичам через покiйника, пряме зверта­н­ня до померлих — давнiй i стiйкий, поетично досконалий мотив укр. Г. Похорон­нi Г. зберегли стабiл. формули можливостi посмерт. персонiфiкацiї небiжчика. Становле­н­ня iндивiд. форми Г. роз­почалося зi втратою ними магiч. функцiї. На осн. територiї роз­селе­н­ня сх. словʼян цей процес був повʼязаний iз роз­падом первiснообщин. сусп. вiдносин i становле­н­ням моногам. сiмʼї як осн. ланки су­спільства. Тепер уже не весь колектив (рiд) проводив покiйника в «далеку дорогу», видiляючи для викона­н­ня голосiл. частини обряду виконавцiв-професiоналiв; похова­н­ня ставало напiв­приват. справою сiмʼї, а присутнi були лише спiвчуваючими спостерiгачами. На чiльне мiсце виходили мотиви жалю i роз­пачу, соц. мотиви, хоча й зi збереже­н­ням роз­роблених професiй. голосiльницями форм i пров. мотивiв. Форма Г. стала вiльною, роз­кутою, що давало пiд­стави дослiдникам наголошувати на їх iм­провiзац. характерi загалом. Ім­провiзаційнiсть Г. є їх характер. ознакою, об­умовленою побутом. Обряд похорону-весi­л­ля виник в епоху, коли всi складовi похова­н­ня ґрунтувалися на мiфол. уявле­н­нях. Iз вiдкрiпле­н­ням Г. вiд обряду та втратою магiч. функцiї мотив «смертi-весi­л­ля» транс­формувався в худож. образ. Бiльшiсть Г. за дитиною, нео­друженим сином чи дочкою побудованi з пере­вагою лiрич. елемента. Характер. ознакою цих Г. є роз­горнутi порiвня­н­ня, властивi нар. лiрицi загалом, нанизува­н­ня однорiд. iмен­ник. чи дiєслiв. закiнчень, що сприяють утворен­ню куплетiв-тирад. Характер Г., спiв­вiдноше­н­ня у ньому лiрич. й епiч. начал залежить не лише вiд обʼєкта оплакува­н­ня, творчих нахилiв голосiльницi, а й вiд того, наскiльки час запису Г. вiд­далений вiд трагiч. подiї. Бiльшiсть Г. записанi на знач. вiд­далi вiд подiй та на проха­н­ня фольклористiв. Такі Г. втрачають чимало елементiв худож. структури. Пере­важають найтиповiшi мотиви, якi виконавиця може пригадати й вiдтворити, майже втрачається епiчний елемент, оскiльки вiн обовʼязково має бути привʼязаний до конкрет. випадку. Талановитi жiнки пере­важно старшого вiку можуть вiдтворити Г. у всiй його емоц. наснаженостi з багатством мотивiв, епiч. оповiд­дю про небiжчика. Певне коло мотивiв мають Г. за батьками. Той факт, що голосять пред­ставники молодшого поколi­н­ня — дiвчата й молодицi, — об­умовив бiльшу питому вагу в них усталених клiше, традиц. мотивiв. За рiвнем худож. довершеностi, поетичностi, глибиною емоц. вислову друге мiсце пiсля циклу Г. за дитиною посiдають Г. за чоловiком. Голосять здебiльшого жiнки зi знач. жит­тєвим досвiдом, багатим фольклор. репертуаром; оплакується годувальник, захисник i порадник родини. Обряд проща­н­ня, взаємо­примире­н­ня залишив глибоке корi­н­ня в Г. у певних словес. формулах, зверне­н­нях до небiжчика та всiх присутнiх. По-своєму iнтер­претуються традиц. мотиви у Г. за се­строю, братом, дiдом, бабою, дядьком, кумами, сусiдами, товаришами, односельцями та ін. Голосили не лише на похоронах, а й при iн. драм. оказiях. Лихом була вимушена емiграцiя. Тисячi родин із центр. областей України шукали кращої долi в Серед. Азiї, на Далекому Сходi, а із зх. областей — у замор. краях. Бiль роз­луки з рiдними мiсцями виливався у високопоетичнi Г., де пере­важали традиц. мотиви взаємо­примире­н­ня, проща­н­ня. Голосiл. тавтологiя надає особл. емоц. забарвленостi, лiрич. тональностi. У Г. наявнi кiлька типiв по­вторiв: тавтологiя (однокоренева й синонiмiчна), по­вторюва­н­ня одного й того ж слова чи фрази на початку вiрша (анафора) або в кiнцi (епiфора), паралелiзм поет. образiв. По­вторе­н­ня найбiльш мiстких за змiстом та емоц. забарвле­н­ням слiв, фраз об­умовлює мелодику Г. iз багатими алiтерацiями й асонансами, внутр. та кiнц. римами. Важл. про­блемою укр. фольклористики залишається зʼясува­н­ня мiсця Г. у системi народнопiсен. жанрiв, ви­вче­н­ня генезису поетики нар. пiснi, джерела якої сягають обряду похова­н­ня та поезiї, повʼяз. із цим обрядом. Уже в найдавнiших лiтописах перiоду Київ. Русi маємо пере­спiви нар. Г. Широко використовує поетику нар. Г. нова укр. лiт-ра — вiд детал. опису обряду похорону та дослiв. пере­дачi Г. в його автентич. ви­глядi до твор. осмисле­н­ня поетики нар. Г., їхньої естетики у творчостi Т. Шевченка, Лесi Українки, М. Гоголя, I. Франка. По-своєму роз­робляли мотиви голосінь Г. Квiтка-Основʼяненко, Марко Вовчок, М. Коцюбинський, А. Тесленко та iн. У повоєн. час Г. по­ступово втрачають свої позицiї у поховал. обрядi, набувають iн. смисл. вiдтiнку.

Завантажити статтю