Грабович Григорій

Визначення і загальна характеристика

ГРАБО́ВИЧ Григорій (12. 10. 1943, Краків) — літературо­знавець. Чоловік О. Грабович. Дійсний член НТШ (1982). Закін. Єльський університет (м. Нью-Гейвен, шт. Кон­нектикут, США, 1965), стажувався у Яґел­лон. університеті (Краків, 1965–66), був у докторантурі Гарвард. університету (м. Кембридж, шт. Мас­сачусетс, 1966–71). Захистив доктор. дис. «Історія та міф козацької України у польському та російському романтизмі» у Гарвард. університеті (1975) і від­тоді працює у ньому: завідувач від­ділу словʼян. мов і літ-р, професор (від 1983), водночас дир. Укр. дослідн. ін­ституту при Університеті (1989–96). Досліджує укр. і польс. літ-ри, між­словʼян. літ. звʼязки, про­блеми теорії літ-ри. Літературо­знавчі дослідж. Г. ґрунтуються на зваженій методол. базі, що склалася шляхом урахува­н­ня різних теор. під­ходів сучас. зх. літературо­знавства (від Р. Інґардена до Г.-Р. Яусса) і за­знала влас. еволюції.

Для праць Г. з історії укр. літ-ри характерний компаративіст. вимір. Водночас він роз­глядає історію літ-ри як цілісну семіотичну систему, не тільки як процес, а й сукупність текс­тів, на яких зосереджується як на «силових точках» (вони рясно означені в різних істор. періодах укр. літ-ри — від Івана Вишенського й Касіяна Саковича до П. Тичини і Є. Маланюка). У різні часи й у різних спів­від­ноше­н­нях використовуючи методи та ідеї феноменології, герменевтики, пост­структуралізму, декон­струкції, окремі варіанти психоаналітики, культурол. на­становле­н­ня, Г. однак не ідентифікує себе цілком з жодним із цих напрямів, схиляючись до думки, що «сувора послідовність, монолітичність інструментарію не сумісна із широкою, саме історично-культурологічною гамою порушуваних тем».

Чимало місця у працях Г. посідають пита­н­ня жанрів і стилів, їхніх функцій у формуван­ні укр. літ-ри, їх динаміки, пита­н­ня канону і повʼязаної з ним рецепції літ. творів і літ-ри в цілому (модель рецепції, на думку Г., «мала би бути пріоритетною для українського літературо­знавства», оскільки історично сприйня­т­тя укр. літ-ри в панів. «загальному російському контекс­ті» було центр. про­блемою «для цілого новітнього українського культурного процесу і для становле­н­ня національної сві­домості»). Органічна якість способу мисле­н­ня й письма Г. — послідовна полемічність, зумовлена, по-перше, ро­зумі­н­ням процесу осмисле­н­ня історії літ-ри як ніколи не закінченого і завжди нескінчен­ного, що, отже, потребує по­стійно нових інтер­претацій та дис­кусій навколо них; по-друге, особливостями твор. темпераменту автора, схильного до азарт. проти­ставле­н­ня влас. ро­зумі­н­ня речей чужому — як форми самоствердже­н­ня. Акцентованою полемічністю від­значаються праці Г. про Т. Шевченка (чи не центральні в його наук. доробку, зокрема кн. «Шевченко як міфотворець», «Шевченко, якого не знаємо», числен­ні стат­ті). «Разом із зро­ста­н­ням культу Шевченка його поетичні твори стали роз­глядати як зручне вмістилище не­складних почут­тів», — стверджує Г., певне, маючи на увазі читац. рецепцію. Цю думку (загалом вона не нова) можна прийняти з певним обмеже­н­ням. Інше спо­стереже­н­ня стосується традиц., насамперед рад., шевченко­знавства, яке, за Г., «ви­знавало лише метафоричний або лише метонімічний рівень його поезії» (прибічників першого під­ходу Г. кваліфікує як «ідеологів», а другого — як «емпіриків», між якими, мовляв, немає згоди). Натомість Г. вважає, що Т. Шевченко як поет «висловив себе мовою, яку дотепер повністю не на­вчилися роз­шифровувати його критики...», — хоч, за­стерігаючись від закидів в огульному ігноруван­ні «дограбовичівського» шевченко­знавства, він ви­знає принаймні таке: «...в на­йостан­ніших нерадянських роботах з шевченко­знавства декілька авторів, здається, виказали свою обі­знаність з тим фактом, що художній всесвіт Шевченка великою мірою символічний і закодований». Цим кодом, на думку Г., є міф, як його ро­зумів структуралізм в його антропол. варіанті (К. Леві-Стросс). У такої позиції є сильні й слабкі сторони, тому Г. уточнює: «Я ніяк не тверджу, що Шевченкова поезія ви­значається винятково міфологічним мисле­н­ням». У всякому разі, Г. за­пропонував ряд ідей, які, виводячи на «глибин­ні структури» Шевченкової поезії, стали принципово новим словом у шевченко­знавстві. Це, зокрема, інтер­претація символів не самих собою, а у спів­від­ношен­ні їх та структур, що їх породжують; психол. коду самозображе­н­ня, «символічної автобіо­графії», якою є Шевченкова поезія; синхрон­ності витвореного поетом світу (неподільності минулого, сучасного і майбутнього); опозиції «ідеальної спільноти» та «су­спільних структур» (за В. Тернером); «міленарності» (за Н. Коном). Ці новації не лише викликали обговоре­н­ня й дис­кусії, а й наразилися на гостре заперече­н­ня з боку частини шевченко­знавців та особливо патріот. читац. кола. Почасти йшлося про не­адекватне сприйня­т­тя вживаної Г. наук. термінології. Так, «міф» деякі опоненти Г. ро­зуміли не як форму існува­н­ня універсал. і позачасових істин, а як синонім вигадки — отож від­повід­но обурювалися уявним «приниже­н­ням» великого поета. Таке ж «приниже­н­ня» вбачали і в намаган­ні зʼясувати різницю між «сакральним» у Шевченка — і «профан­ним», між «не­при­стосованим» Шевченком (Шевченко-поетом) — і «при­стосованим» (Шевченком рос. прози і малярства), — хоч на­справді Г. тільки загострив про­блему, до якої зверталися й деякі попередні дослідники: про­блему «інакшості» другої іпостасі Т. Шевченка, в якій немає центр. для його поезії абсолюту заперече­н­ня імперії, немає нац. «міфу» або вони послаблені (що, звичайно, аж ніяк не применшує худож. цін­ності російськомов. повістей, а тим більше його маляр. спадщини). Утім тут, мабуть, не враховано часовий вимір (еволюції «на­строїв» Т. Шевченка), об­ставини написа­н­ня російськомов. повістей та їх адресат (читац. публіка всієї імперії, до якої треба було звертатися інакше, ніж до однодумців-земляків). Шевченкову поезію Г. прагне роз­глядати не фрагментарно, а системно, — саме в систем. під­ході шукаючи роз­гадки цілісності та її унікальності. Це дає можливість окреслити її наскрізні «силові лінії», кон­станти. Однак тут важко уникнути і схематизації та певного збідне­н­ня, оскільки поет. світ за своєю природою спонтан­ний і може змінюватися в часі, а «система» схильна від­тинати все «не­вкладисте». До того ж у цій систем. кон­струкції деякі кон­станти ви­глядають послабленими. Насамперед це стосується істор. і соц. вимірів Шевченкової творчості. Можна зро­зуміти нехіть Г. до стереотипів рад. літературо­знавства. Однак помимо всіх стереотипів, скажімо, кріпацтво було гол. про­блемою і укр., і рос. життя, поза якою неможливо уявити ні укр., ні рос. літературу середини 19 ст., а тим більше поезію Т. Шевченка, одно­стайно ви­знану і тоді ж, і пізніше найпотужнішим голосом протесту проти кріпос. рабства. Тим часом у Г. не виявилося «інструментарію» для роз­мови про цей вимір Шевченкової поезії. Так само недобре прислужилася йому певна «замороженість» соц. чуття і в спробі роз­гадати не­звичайну зосередженість Т. Шевченка на образах дівчини, жінки, матері: він якось радо використовує можливість пере­вести роз­мову в спрощено-гендерний план. Тим часом соц. вимір — урахува­н­ня жит­тєвої долі дівчини й жінки в кріпац. су­спільстві — дає змогу посутніше інтер­претувати психол. і етич. зміст від­повід. про­блематики у Т. Шевченка. Попри дис­кусійність окремих моментів, ті нові «горизонти баче­н­ня» творчості поета, які пропонує Г., є принциповим по­глибле­н­ням наук. позицій сучас. шевченко­знавства.

По­стійне зацікавле­н­ня викликає у Г. по­стать І. Франка. Йому присвячено, зокрема, блискучий «Триптих про Франка», в якому скрупульозно роз­глянуто складну гаму Франкових оцінок А. Міцкевича в контекс­ті впливів і від­штовхувань; драстичні мотиви «валенродизму» в широкому історико-літ. діапазоні; «пророцтво» Франка, яке найбільше означилося в поемах «Смерть Каїна» та «Мойсей», що, на думку Г., «становлять осердя не лише Франкової біблійної тематики, але і його само­проекції як поета». П. Куліш і М. Драгоманов також приваблюють Г. мас­штабністю світо­гляду та культур. продуктивністю; водночас дослідник змушений наголосити на нечутливості укр. су­спільства до багатьох їхніх ідей, що не втрачали своєї актуальності в різний істор. час. Образ невикори­станих можливостей, втрат і обривів лінії роз­витку, добре ві­домий укр. думці, присутній і в працях Г. Компаративіст. мисле­н­ня Г. (разом з прагне­н­ням до системності) зна­йшло про­стір у працях на теми укр.-польс. та укр.-рос. літ. взаємин; щодо остан­ніх він позиціонує себе і як демістифікатор, даючи огляд стереотипів і фальсифікацій рад. доби та «знімаючи» їх за допомогою ґрунтов. критики. Г. створив великий корпус текс­тів англ. і укр. мовами. Не всі вони ви­дані в Україні. Дослідн. потенціал, витончений методол. інструментарій і енергійна стилістика Г. забезпечили йому авторитет серед наук. молоді, і можна вже говорити про своєрідну «школу Грабовича» в модерному укр. літературо­знавстві. Г. є засн. ж. «Критика» (від 1997), що дає профес. огляд широкого кола явищ літ., культур. і політ. життя, а також однойм. видавництва, що спеціалізується на випуску неординар. історіо­знав. та культурол. продукції.

Пр.: Tyčynaʼs Černihiv // Harvard Ukrainian Studies. 1977. Vol. 1, № 1; The History of Polish-Ukrainian Literary Relations // Poland and Ukraine: Past and Present. Edmonton; Toronto, 1980; A Consideration of the Deep Structures in Shevchenkoʼs Works // Shevchenko and the Critics, 1861–1930. Toronto, 1981; Toward the History of Ukrainian Literature. Cambridge, 1981; The Poet as Mythmaker: A Study of Symbolic Meaning in Taras Ševčenko. Cambridge, 1982; Between History and Myth: Perceptions of the Cossak Past in Polish, Russian and Ukrainian Romantic Literature // American Contributions to the Ninth Intern. Congress of Slavists. Kiev, 1983. Vol. 2; The Jewish Theme in Nineteenth and Early Twentieth-Century Ukrainian Literature // Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective. Edmonton, 1988; Із про­блематики символічної автобіо­графії у Міцкевича і Шевченка // РЛ. 1989. № 3; Во­сприятие Т. Шевченко и развитие украинского национального со­знания в ХІХ в. // Славянские и Балканские культуры XVIII–XIX вв. Москва, 1990; Шевченко як міфотворець. К., 1991; 1998; У пошуках великої літератури. К., 1993; Гоголь і міф України // Сучасність. 1994. № 10; Семантика котляревщини // Там само. 1995. № 5; Заклина­н­ня українського модернізму // СіЧ. 1996. № 1; Кобзар, Каменяр та дочка Прометея // Критика. 1999. № 12; Шевченко, якого не знаємо. К., 2000; Літературне історіописа­н­ня і його контекс­ти // Критика. 2001. № 12; Le poète national: le cas de Mickiewicz, Pouchkine et Chevtchenko // Mythes et symboles politiques en Europe Centrale. Paris, 2002; До історії української літератури. К., 2003; Текс­ти і маски. К., 2005.

Літ.: G. S. N. Luckyj... // J. Ukrainian Studies. 1982. Vol. 7, № 2; L. Rudnytzky... // The Polish Review. 1983. Vol. 27, № 3; J. Fizer. Mythwaking: A Redundance of the Pre-Existent Structures or A Bricolage of the Creative Act? // Poetic Today. 1983. Vol. 4; M. Tarnawsky... // World Literature Today. 1984. Vol. 58, № 1; Білий О. В., Бородін В. С. Поетичний символ і можно­вла­д­дя історії // РЛ. 1985. № 8; Жулинський М. Міфологічний метод Джорджа Грабовича // Всесвіт. 1988. № 5; Павлишин М. До «Історії української літератури» Г. Грабовича // Павлишин М. Канон та іконостас. К., 1997; Наєнко М. Методологічні візії, дис­кусії і пер­спективи на межі століть // ЛУ. 2001, 8 лют.; Гундорова Т. Історична формула Григорія Грабовича // Сучасність. 2001. № 6; Лучук І. Григорій Грабович як призма українського літературо­знавства // Там само. 2005. № 3.

І. М. Дзюба

Завантажити статтю