Гетьман

ГЕ́ТЬМАН (чеськ. hejtman, польс. hetman, від нім. Hauptmann — воєначальник, отаман) — виборний ватажок козацького загону; воєначальник козацького війська і правитель України; головнокомандувач збройними силами у Речі Посполитій. Г. називали також кер. деяких селян.-козац. повстань в Україні у 16–17 ст. Під час гусит. воєн у Чехії (1-а пол. 15 ст.) Г. — керівник таборитів. У Польщі (15–18 ст.) головнокомандувач називався великим коронним Г. (у Литві — великий литов. Г.); його заст. і командири прикордон. військ — польними Г.; нач. найманого війська при королів. дворі — надвір. Г.

Першими козац. ватажками — Г. в Україні були Венцеслав Светольдович (1401–39), П. Лянцкоронський (1506–12), Є. Дашкевич (1506–36), В. Хмельницький (1534), Д. Вишневецький (1530–63), з яким пов’язують заснування Запороз. Січі. У 1576 польс. король С. Баторій, враховуючи силу укр. військ. формувань, вперше взяв козаків на держ. службу, записавши їх до відповід. реєстру, що стало поч. реєстр. козацтва на чолі з Г., якого призначав король. У тому ж році С. Баторій надав Війську Запорозькому «конституцію і привілеї», за якими Б. Ружицький вперше був офіц. найменований запороз. Г. із наданням йому гетьман. клейнодів. Гетьман. резиденцією спочатку був Трахтемирів, згодом — Батурин. Відтоді гетьман. влада в Україні виходила з двох джерел: козац. обрання і королів. призначення (П. Конашевич-Сагайдачний був одночасно Г. запороз. і реєстр. козацтва).

Б. Хмельницький ввів у обіг найменування «Г. України». Його гетьманство зумовило перелом у суспільно-політ. житті Європи, на терені якої з’явилась, хоч і ненадовго, суверенна Україна з усіма атрибутами політ. та екон. влади. Були визначені кордони Української Держави у межах давніх укр. земель. За Б. Хмельницького звання Г. набуло офіц. значення і визнання з боку сусід. держав. Гетьманство перетворилось із суто військ. інституту на держ. форму організації вищої влади в Україні. Ознаками влади Г., її формал. атрибутами, були бунчук та булава. В умовах самоврядування України у складі Рос. імперії Г., обраний ген. козац. радою і затверджений рос. царем, ставав майже необмеженим правителем України. Після Андрусів. перемир’я Польщі з Росією (1667), за яким Правобережна Україна відійшла до Польщі, а Лівобережна стала провінцією Росії, обиралися і, відповідно, затверджувалися царем та королем Г. Лівобереж. та Правобереж. України. Обсяг повноважень Г. Лівобереж. України (Гетьманщини) визначався спец. угодою — гетьман. статтями, які підписував черговий Г. (окрім І. Виговського) з моск. царем. Права і компетенція Г. при цьому поступово зменшувалися, однак тривалий час їм вдавалося зберегти осн. політ., адм., військ., фінанс. і судову владу. Вони також підтримували зв’язки з іноз. державами, мали знач. вплив на церк. справи. Г. обирали фактично довічно, його влада була владою військ. диктатора. Риси монархіч. панування особливо виразно проступали за правління Б. Хмельницького, І. Самойловича та І. Мазепи. Б. Хмельницький на певному етапі навіть прагнув встановити спадкове гетьманство.

Наступ рос. царизму на укр. державність, зокрема і на прерогативи гетьман. влади, особливо активізувався після невдачі політ. акції гетьмана І. Мазепи (1709). В Україні інтенсивно утверджувались рос. владні структури. Функції Г., вибори якого то забороняли, то знову дозволяли, в різні часи виконували Малорос. колегія (1722–27) і Правління гетьман. уряду (1734–50). За відсутності Г., особи, які тимчасово обіймали цю посаду, називалися наказними Г. Найвідоміші серед них — Я. Сомко (1660– 63) і П. Полуботок (1722–24). Курс на обмеження самоврядування України призвів до остаточ. скасування гетьманства у 1764. Впродовж квітня–грудня 1918 на чолі Української Держави був гетьман П. Скоропадський, влада якого мала виразні ознаки монархіч. типу, що засвідчило спадкоємність істор.-політ. реалій. Загалом в історії України відомі імена бл. 100 осіб, які іменувалися Г.

Розмір шрифту

Гетьман

Рекомендована література

Фотоілюстрації

Інформація про статтю