Воробйов Микола Панасович

Визначення і загальна характеристика

ВОРОБ­ЙО́В Микола Панасович (12. 10. 1941, с. Мельникiвка, нині Смiлян. р-ну Черкас. обл.) — поет, художник. Національна премія України імені Т. Шевченка (2005). Навч. на філос. факультеті Київ. університету (1965– 68). Дебютував 1962 у г. «Молодь Черкащини» добіркою віршів з перед­мовою В. Симоненка. Став ві­домий 1965 завдяки публікації добірки поезій у ж. «Днi­про» (№ 3). Рукопис першої зб. «Срібний перстень» здав до видавництва «Молодь» у травні 1966 («внутр. рецензенти» В. Пʼянов та І. Драч оцінили рукопис позитивно). Рукопис другої зб. поезій «Зелені травʼяні зайчики» був прийнятий до роз­гляду видавництвом «Веселка» у липні 1967 й ді­став позитивні рецензії В. Шевчука та П. Воронька. Рукопис третьої автор. зб. «Без кори» також 1967 потрапив до видавництва «Радянський письмен­ник». У внутр. від­гуку на нього І. Драч писав: «Я гадаю, що рукопис поезії Вороб­йова дуже цін­ний для видавництва — якомога швидше треба допомогти молодому поетові видати книжку — тут багато прекрасних віршів, за які буде вдячний читач і які над­звичайно цікаво вплинуть на поетичний процес молодої української літератури. Маємо справу з над­звичайно обдарованим автором». Проте перед­бачуваному І. Драчем впливові В. на естетику й поетику укр. вірша здійснитися не судилось. Восени 1967 за вказівкою КДБ на митниці Борис­піл. аеропорту у Віри Вовк, котра від­літала до Бразилії, були зна­йдені і вилучені рукописні збірки поезій В.: «Срібний перстень», «Без кори» і «Букініст» (єдиний оригінал остан­ньої загубився в архівах КДБ). Спроба несанкціон. публікації на Заході була роз­цінена як «ідеол. диверсія», а сам поет 1968 від­рахований з університету. Жодна з офіційно пред­ставлених ним до ви­да­н­ня збірок світу так і не побачила. Від того часу й до горбачов. «пере­будови» серед. 80-х, виходу першої зб. «Пригадай на дорогу мені» (1985), а ще точніше — до при­йому в СПУ 1987 В. щорічно смикатиме КДБ задля «задушевних роз­мов». Проте на жодну «спів­працю» з системою В. ніколи не піде, а тому працюватиме сторожем колгосп. саду (1968), пожежником Київ. драм. театру ім. І. Франка (1969), інж. Центр. респ. ботан. саду АН УРСР (1969–71), матросом річк. опор. пункту № 6 (1972), охоронцем Київ. ін­ституту нар. господарства (1973), поштарем (1974), м. н. с. ЦДАМЛМ України (1975–77), молодшим ред. Укрхудож­прому та Респ. б-ки ім. КПРС (1975– 82), робітником пожежно-профес. охорони Київ. молодіж. театру (1983) та пожежником учбової кіностудії Ін­ституту театр. мистецтва (1984–90). Типова «внутр. еміграція», життя в «андерґраунді», що стосується кожного з поетів т. зв. київ. школи (М. Вороб­йов, В. Кордун, В. Голобородько, М. Григорів та ін.). Але ця соц. алієнованість поета спричинена також його світо­глядом та естетикою, несумісними з казен­ними на­становами часу і незаторкнутими його конʼюнктурою. У 60–70-і рр. модернi, метафiз., складнi для пере­сiч. читача твори В. цілком слушно викликали пiдозри та заперече­н­ня з боку офiц. критики, бо були чистим мистецтвом слова, заангажованого в про­блематику буття, а не волю влади. Становле­н­ня лірич. «я» від­бувається тут і тепер в індивід. (себто первин­ному) «дови­значен­ні» явищ, речей і станів. Адже «можна народитися, бути, тільки по­рвавши спочатку так звані органічні чи природні звʼязки, які склалися незалежно від тебе» (М. Мамардашвілі). Акт поет. сві­домості В. і починається з такої «природної редукції на собі, — зріза­н­ня всього, що наросло, всіх ідолів крові, ґрунту й пристрасті для досягне­н­ня певного метафізичного нульового стану. Стану ніби якоїсь можливої (але ще ніякої!) іншоістоти, яка чи не марсіанським — першим! — по­глядом дивиться на наші воруші­н­ня і коґнітації. Це зна­йома нам редукція до метафізичної межі світу з її кінцевим пунктом, де всі факти і стани рівноправні й рівнобайдужі, всі — рівновипадкові, як і їх смислова ієрархія й суб­ординація» (М. Мамардашвілі). Натурфілос. поезія В. народжується з особистіс. духов. суб­станціоналізації цього «метафізичного нульового стану». Остаточна сполученість (у точці первісного від­ліку) особистості й вічної без­кінечності світу є вищою мірою гуманістична, бо спростовує категорію небу­т­тя. Небу­т­тя немає — є без­кінечність пере­ходів одного в інше, хоча ми шкодуємо за тим і тим, є «воля і сум» — одне велике тремті­н­ня, що пронизує воду, камінь, дерево, небеса і людину. Окрім іншого, саме тут — витоки отієї індивід. свободи, або, точніше, волі, що ніяк не вписувалася в ідеол. матрицю доби і цілком слушно викликала гостре занепокоє­н­ня влади. Поет. зміст лірики В. і ясний до пронизливості (символ. смисли слова редукуються до першонайменува­н­ня), і незбагнен­ний, часто непохопний для дискурсив. мисле­н­ня, бо між лірич. «я» і дійсністю, яку це «я» спри­ймає всіма почу­т­тями і першономінує майже дитин­но, не існує «третьої сили» — сусп. сві­домості у ви­гляді досвіду типових реакцій, запитів, навіть потреб, у ви­гляді апеляції до цієї сві­домості, неодмін­ної з точки зору дискурсії. Психол.-емоц. порухи цього «я» виникають не з устал. уявлень про світ, а з устале­н­ня світу в актах його естетич. роз­пі­знава­н­ня. Художні враже­н­ня В. (що можуть стосуватися будь-чого, зокрема й про­блематики нац., а ширше — морал. буття, й аж ніяк не зводяться до від­сторон. меандрів уяви чи словес. гри) не потребують доказу, не апелюють до обʼєктив. досвіду і зна­н­ня, вони — самодо­статні. Це й зумовлює образну пластику його письма, ущільненого в головному для поета жанрі верлібру до рідкіс. чистоти. В. від­давна ви­ступає з оригін. маляр. роботами, що були пред­ставлені, зокрема, на ви­ставці Укр. галереї в Торонто (1992), в Мемор. квартирі-музеї П. Тичини (автор. ви­ставка «Весна», Київ, 1992), на бієнале «Українські примітивісти» (Київ, 1993), «Білий дощ» (галерея «Ірен», Київ, 2001) та ін. Для малярства В. характерна оригінальність образ. форм і метафоричність композицій, в яких можна помітити творче по­єд­на­н­ня фольклор. традицiй зi здобутками укр. авангарду (картини «Небесне дзеркало», 1975; «Але я в червоному», 1988; «Вісники дощу», 1990; «Нічний метелик», 1993; «Співи пташок», 2000; «Клітка — балкон — іній — сон», 2003). На Київ. кіностудії хронік.-докум. фільмів про В. — поета і художника — знято фільм «Майстер» (реж. П. Волошин, 1989). Лауреат літ. премій ім. П. Тичини (1992), «Благовіст» СПУ (1993), «Від Приятелів Руху» (США, 1994).

Тв.: Пригадай на дорогу менi. К., 1985; Мiсяць шипшини. К., 1986; Ожина обрiю. К., 1988; Прогулянка одинцем. К., 1990; Верховний голос. К., 1991; Іскри в слідах. К., 1993; Човен. К., 1999; Срібна рука. Л., 2000; Слуга пі­вонії. К., 2004.

Лiт.: Макаров А. З народного кореня // Жовтень. 1986. № 7; Рябчук М. Вода догоряє під кленом // Вітчизна. 1986. № 9; Iвашко В. Iду на «я» // Вiтчизна. 1990. № 8; Сверстюк Є. Вiднайдена iм­провiзацiя Василя Стуса. Ви­ступ Василя Стуса (в обговорен­нi поезiї М. Вороб­йова) // Сучаснiсть. 1991. № 9; Найден О. Микола Вороб­йов — поет i художник // СiЧ. 1992. № 9; Мишутіна Т. «Хто не трава хай про траву не говорить»: Інтервʼю з Миколою Вороб­йовим // Україна. 1993. № 4; Моренець В. Хранитель променiв i ожини // Свiтовид. 1996. № 2.

В. П. Моренець

Завантажити статтю