Вороний Микола Кіндратович

Визначення і загальна характеристика

ВОРОНИ́Й Микола Кіндратович (псевд. і крипт.: Арлекін, Віщий Олег, Данилович П., Кондратович, Микольчик, Прохор В., Сірюс, Amicus, Homo, Sirius, В-ний М., М. В., К-ич М., М., М.-У-ко та ін.; 24. 11(06. 12). 1871, Катеринославщина, нині Дні­пропетровщина — 07. 06. 1938, Одеса) — поет, журналіст, театро­знавець, пере­кладач. Батько М. Вороного. Навч. у Харків. та Ростов. реал. школах, згодом — у гімназії в Ростові-на-Дону, де і почав писати вірші. За звʼязки з народниками, чита­н­ня і пошире­н­ня заборон. літ-ри, захопле­н­ня творчістю Т. Шевченка, театром М. Кропивницького 3 р. пере­бував під на­глядом поліції із забороною вступати до ВНЗів Росії, проживати у С.-Петербурзі та університет. містах. Із драгоманівцем С. Єрстовим В. організував у Ростові-на-Дону «Українську громаду». У Харкові пере­бував під впливом таєм. «Братства тарасівців». Навч. у Віден. і Львів. університетах (філос. ф-т). У Львові зблизився з І. Франком. Працював бібліотекарем і коректором НТШ, реж. укр. театру товариства «Руська бесіда», в ред. ж. «Житє і слово», де вів рубрику «Вісті з Росії». Допомагав І. Франкові у ви­дан­ні г. «Громадський голос» і «Радикал», деякий час був неофіц. ред. ж. «Зоря». Від 1897 — у Над­дні­прян. Україні: працював актором у трупах М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та ін. Від 1901 служив у держ. установах Єкатеринодара (нині Краснодар, РФ), Харкова, Одеси і Чернігова, ви­ступаючи водночас у пресі з поезіями. У «Літературно-Науковому Вістнику» 1901 опублікував «Одкритого листа» про­грам. характеру, в якому закликав укр. письмен­ників на­близитись до європ. літ-ри, побороти від­сталість і консе­рватизм смаків. Згодом цей ви­ступ на­звали «Маніфестом українського модернізму», а В. — поборником «чистого мистецтва»: ви­ступав проти грубого реалізму, поезії, обмеженої патріот. «вигуками і покликами», декларував свою закоханість у красу, порівнював цю любов з найдорожчим — Україною. Тому його імʼя тривалий час згадувалося з ярликами «націоналіст», «декадент», «спів­ець абстрактної краси». Від 1910 — у Києві: працював у Театрі М. Садовського, викл. театр. школи. Ви­ступав із театро­знав. ста­т­тями. Видав зб. віршів «Ліричні поезії» (К., 1911), «В сяйві мрій» (К., 1913), сповнені музикальності, свіжості образів, глибокої любові до народу, го­строї сатири на поплічників самодержавства; закликів до боротьби. Вірші засвідчили багато­гран­ну поет. культуру В., його звʼязок із жи­т­тям су­спільства. В. поділяв політ. гасла більшов. пере­вороту 1917, прагнув свободи слова. Був одним з організаторів першого складу УЦР. Восени 1917 став дир. і реж. «Нац. театру», який від­крив власною по­становкою «Пригвожден­них» В. Вин­ниченка. «Були пер­спективи вступити до уряду, я поздержався, захоплений театральним хаосом, — писав він в автобіо­графії. — Далі: голод, морози, пайки і ускладне­н­ня моєї хвороби неврастенії кишок». 1920 поет емігрував до Варшави, де працював «старшим аташе з правами радника» при уряді УНР для звʼязку з культур. колами Польщі. Тут опублікував поет. зб. «За Україну!» (1921). Пере­їхав до Львова: викладав у консерваторії та в організов. ним драм. школі. Під ред. та із режисер. за­уваже­н­нями В. ви­йшла драма «Ніч під Івана Купала» (Л., 1925). Від 1926 — у рад. Україні: деякий час працював викл. каф. худож. чита­н­ня Харків. муз.-драм. ін­ституту, продовжував літ. і публіцист. працю. У пресі творчість В. роз­глядалася пере­важно з вульгарно-соціол. позицій, йому закидали «модернізм» і «буржуазність». 1928 у Києві від­святкував 35-ліття літ. діяльності. Ви­йшов на пенсію, працював у Всеукр. фотокіно­управлін­ні (Одеса) й «Укртеатркіновидаві», продовжував писати стат­ті, кіносценарії, пере­кладав лібрето. У березні 1934 заарешт. за «контр­рев. діяльність», засудж. до 3-х р. увʼязне­н­ня у виправно-труд. таборі із заміною засла­н­ням і забороною проживати в Україні, Білорусі, Моск. та Ленінгр. обл. Ви­їхав у Росію (Воронеж, Бєжецьк), від 1937 — у Кіровогр. обл. (с. Глиняне Піщанобрід. р-ну, м. Новоукраїнка). Жив на невеликі гонорари за пере­клади опер. лібрето («Кармен» Ж. Бізе, опубл. 1930 у Харкові; «Ріґолет­то» Дж. Верді). Ще до висилки написав кіносценарій за повістю І. Франка «Захар Беркут», який не було реалізовано. У квітні 1938 органами НКВС Одес. обл. В. заарештовано і увʼязнено вдруге разом з 12-ма селянами с. Глиняне «за участь у контр­рев. військ.-пов­стан. організації». За вироком судової трійки В. роз­стріляно у вʼязниці. Реабіліт. 1989. Поезія В. порушує світові теми, філос. пита­н­ня, проти­ставляє поет. одухотвореність буден­ності, утверджує одвічне прагне­н­ня людини до істини, краси, світла, осягне­н­ня космосу, роз­криває трагізм духов. самотності. Сут­тєвим є його внесок у ритміку, строфіку, роз­робле­н­ня емоц.-вираж. засобів української мови, від­творе­н­ня широкого спектра почут­тів людини. В. — автор укр. пере­кладів пʼєси Ф. Гаріна («Глитайський ніж», К., 1930), «Інтернаціоналу» Е. Потьє, «Варшавʼянки» С. Свєнцицького, «Марсельєзи» Руже де Ліля. Досконало знаючи європ. літературу, пере­кладав поезії О. Пушкіна, Ю. Словацького, М. Некрасова, І. Вазова, В. Шек­спіра, Г. Гайне, П. Верлена, був талановитим дослідником літ-ри, теоретиком та істориком світ. мистецтва. До золотого фонду укр. мистецтво­знавства уві­йшли праці В.: «Драматична примадон­на» (Л., 1924), «Режисер: Театр» (Л., 1925), «Марко Кропивницький», «Театральне мистецтво і український театр», «Мольєр», «М. Римський-Корсаков», «Сергій Васильківський» та ін.

Тв.: Театр і драма. К., 1913; Пером і пензлем. Л., 1931; Ви­брані поезії. К., 1959; Твори. К, 1989; Театр і драма. К., 1989; Поезії. Пере­клади. Критика. Публіцистика. К., 1996; У сяйві мрій: Поезії, пере­клади. К., 2002; Євшан-зілля: Поема. Поезії. Пере­клади. К., 2003.

Літ.: Лизанівський І. Бібліо­графія // Вороний М. Поезії. Х., 1929; Мороз-Стрілець Т. Спогад про Миколу Вороного // Вітчизна. 1988. № 5; Вервес Г. Микола Вороний: рядки біо­графії, сторінки творчості // Друг читача. 1988, 21 лип.; Його ж. «Де хоч клаптик яснів би блакитного неба…» // ЛУ. 1990, 19 лип.; Бурбела В. М. К. Вороний: Над рядками неопублікованої біо­графії // Дні­про. 1990. № 9; Куценко Л. Другий вирок Миколи Вороного // Україна. 1991. № 3; Охріменко О. Микола Вороний і світова література // Березіль. 1991. № 11; Вервес Г. «І слушний час при­йде» // ГУ. 1991, 6 груд.; Ільєнко І. Квітки ювілейних вінків // ЛУ. 1991, 12 груд.; Гаврилко М. Двічі реабілітований: Остан­ні дні Миколи Вороного // ЛУ. 1999, 8 квіт.; З порога смерті.

М. М. Романюк

Завантажити статтю