ГІМН (від грец. ὕμνος — похвальна пісня) — жанр релігійної та сучасної поезії; урочиста пісня, прийнята як державний або соціальний символ; музичний твір урочистого характеру в оперному, симфонічному, хоровому мистецтві. Як жанр релігійної поезії Г. еволюціонував від архаїчних ритуальних обрядів, виконуваних для прославле­н­ня богів та героїв під час церемоній і свят; складається зі звернень і похвальних слів до звеличуваної особи, опису її по­двигів, філософських роз­думів; емоційний, багатий на міфологічні образи, метафори, порівня­н­ня, риторичні фігури; може закінчуватися молитвою та заклина­н­ням. Ві­домі давньоєгипетські Г. (присвячені богам Осірісу, Атону, Нут, Хапі, а також богові Нілу), шумерські (Енлілю і його синові Нанні, місто Екур, храмові Енліля), вавилонські (богам Шамаша, Сіна, Мардука, Іштар), давньоіндійські (зокрема у «Ріґведі» — одній із 4-х збірок Вед, зі­бран­ні міфологічних і космогонічних Г., які мають виразне теологічне та філософське забарвле­н­ня), арабські (гімн-касида «Бурда» — «Плащ Пророка», написаний Бусірі на честь Мугам­мада; містичні суфійські Г. Румі, Гафіза, Сааді). В Ел­ладі Г. виконувалися на честь Апол­лона (пеан), Діоніса (дифірамб) або у ви­гляді гіпорхеми. Серед давньо­грецьких Г.: Ласа Герміонського, Алкмана, Симоніда Кеоського, Вакхиліда, Піндара, а також приписувані Аріону, Аристотелю (на честь свого друга філософа Гермія); гекзаметричні Г., зокрема гомерівські, александрійського поета Кал­лімаха, філософа Прокла і збірка орфічних пісень-гімнів. У візантійській літературі гідне місце за­ймають Г. Нонни, Агафія, Павла Сіленціарія, Романа Солодко­співця, Іоана Малали, Флавія Клавдія Юліана. Латинську літературу Середньовіч­чя презентують прості, аскетичні Г. Амвросія Медіоланського, якого вважають засновником церковної латинської гімно­графії, Авґустина Блажен­ного та Аврелія Пруденція Клеменса. Г. на той час вже поділяють на метри (написані класичними античними строфами), ритми (виконані короткими рядками силабо-тонічних ямбів і хореїв) і секвенції (у ви­гляді прози, яку можна покласти на музику). Майстрами секвенцій були А. Сен-Вікторський та Т. Аквінський, містикою сповнені Г. Франциска Ас­сизького, Якопоне да Тоди. Роз­квіт мистецтва створе­н­ня Г. повʼязаний із німецькою літературою (М. Лютер, А. Сілезіус, П. Герхард, П. Флемінґ, Ф. Шіл­лер, Й. Ґете). Після цього жанр релігійного Г. занепадає, хоча деякі письмен­ники продовжують до нього звертатися, на­приклад, Б.-І. Антонич у «Великій гармонії».

Із початком доби Романтизму Г. стає світським жанром і використовується у несакральній сфері су­спільного життя, зберігаючи патетику, емоційну насиченість, окличні й питальні звороти, але змінюючи свою предметність за рахунок оспівува­н­ня реальних подій, людей і речей. Такими є наснажений оптимізмом цикл «Гімни до ідеалів людства» Ф. Гельдерліна, «Гімн ночі», «Гімн» Новаліса, революційні гімни Г. Гайне («Гімн», «Сілезькі ткачі»), Ю. Словацького («Гімн»), Р. Кіплінґа, Ф. Ніцше («Дифірамби діонісійські»). На початку 20 столі­т­тя увага поетів до жанру Г. посилюється, зокрема серед польських («Гімн до любові» і «Гімн до Нірвани» К. Тетмайєра, «Гімн до поезії» Міріама, «Гімни» Я. Кас­провича та Я. Вітліна, «Гімн до машини мого тіла» Т. Чижевського, «Гімн» Ч. Мілоша та Я. Чеховича, «Гімн димарів» К. Вєжинського, «Гімн алхіміків» Ю. Тувіма), російських («Хвала людині» В. Брюсова, «Гімн судді», «Гімн вченому», «Гімн критику» В. Маяковського), українських («Вічний революціонер» І. Франка, «Гімн» С. Черкасенка, «Гімн матненосців» М. Чернявського, «Гімн» Д. Загула та ін.) авторів. Цикл М. Рильського «Гімни труду і сонцю» змальовує одухотворений образ України і втілює високі патріотичні ідеї; ві­домий також цикл М. Семенка «Гімни до святої Терези».

У 19–20 столі­т­тях як національні гімни виконувалися: у Центральній та Східній Україні — «Заповіт» Т. Шевченка; у Західній Україні — «Дай же, Боже, добрий час» (слова Ю. Добриловського), «Мир вам, бра­т­тя, всім приносим» (проголошений 1848 Головною Руською Радою Г. галицьких українців), «Не пора» (музика Д. Січинського, слова І. Франка), на Закарпат­ті — «Я русин бив, єсьм і буду…» і «Подкарпатськії русини» (слова О. Духновича). В українських церквах богослужі­н­ня завершувалося Гімном-молитвою «Боже Великий Єдиний» (слова О. Кониського), на еміграції — «Далека Ти, а близька нам» (слова В. Щурата), «Геть за морем» (музика С. Людкевича, слова О. Грицая). В УРСР формальний державний Г. був «Інтернаціонал» (музика П. Деґейтера, слова Е. Потьє; український пере­клад — М. Вороного). 1945 офіційно затверджений Г. УРСР — «Живи, Україно, прекрасна і сильна» (музика авторського колективу під керівництвом А. Лебединця, слова П. Тичини й М. Бажана), від 1978 — з певними змінами. Державний Г. України 15 січня 1992 затверджено пісню «Ще не вмерла Україна» (музика М. Лисенка, згодом — М. Вербицького, слова П. Чубинського). 20 червня 2001 ухвалено текст Г. АР Крим (музика А. Караманова, слова О. Голубєвої). Порядок викори­ста­н­ня державного Г. регулюється законом. Поряд із терміном «Г.» вживається українське слово «славень».