фон Гофманнсталь Гуґо

фон ГО́ФМАН­Н­СТАЛЬ Гуґо (von Hofmannsthal Hugo; 01. 02. 1874, Ві­день — 15. 07. 1929, Родаун, перед­містя Відня) — ав­стрійський поет, драматург, есе­їст. Учасник 1-ї світової війни. Ви­вчав право та філологію у Віден. університеті (1892–1900). Друкуватися почав у 15 р. під псевд. Лоріс Меліков. У Відні очолював групу молодих літераторів, які тяжіли до неоромантизму, символізму; спів­працював із часописами, які видавав С. Ґеорге. Г. — творець витонч. мелодій. поезії; у ній пере­важають декадент. від­чу­т­тя смерті, меланхолійність, на­строї вичерпаності цивілізації, пере­дані засобами ім­пресіоніст.-романт. мистецтва (символами, образами, кольорами і звуками). На противагу пануючим натураліст. тенденціям сповід­ував культ краси, насолоди, від­хід у світ «чистого мистецтва», інтерес до вічних про­блем життя, особливо в ран­ніх одноакт. віршов. пʼєсах, напис. у стилі М. Метерлінка: «Gestern» («Вчора», 1891), «Der Tor und der Tod» («Шаленець і смерть», 1893), «Die Frau im Fenster» («Жінка у вікні», 1898), «Keiser und die Hexe» («Кайзер і від­ьма», 1900), «Das kleine Welttheater» («Маленький світовий театр», 1903). У драмі «Der Tod des Tizian» («Смерть Тіціана», 1892) та лірич. творах «Ausgewählte Gedichte» («Ви­брані вірші», 1903), «Gesammelte Gedichte» («Зі­бра­н­ня віршів», 1907) поруч із песиміст. на­строями виражено мрії про повноцін­не життя. Тематика творів першого періоду складається з альтернатив «життя і смерть», «життя і мистецтво». Про­грамним у роз­роблен­ні теорії нім. неоромантизму був трактат Г. «Der Dichter und diese Zeit» («Поет і наш час», 1907). Після духов. і твор. кризи (бл. 1900) почався новий період творчості письмен­ника. Г. — блискучий інтер­претатор сюжетів антич. трагедії у стилі діонісій. начала Ф. Ніцше, естетизації, неврастенізації на межі 19–20 ст., нар. театру й духов. містерій австр. барок. театру та старої віден. комедії як опору роз­паду європ. культур. традиції («Оdipus und die Sphinx» — «Едіп і Сфінкс», 1906). Спів­працював із Р. Штраус­сом над створе­н­ням нової форми муз. театру, написав лібрето до опер композитора: «Аріадна на Накосі» (1903), «Електра» (1904), «Кавалер троянд» (1911), «Жінка без тіні» (1919), «Єгипетська Гелена» (1928), «Арабел­ла» (1929) та ін. (входять до репертуару театрів світу, зокрема Зальцбур. театр. фестивалю). У творчості остан. періоду Г. наслідував П. Кальдерона. У стилізаціях під середньовічні містерії посилено песиміст. на­строї: «Jedermann» («Імʼярек», 1911), «Das Salzburger grosse Welttheater» («Зальцбурзький великий театр життя», 1922). У комедіях «Der Schwierige» («Важкий характер», 1921), «Der Unbestechliche» («Непідкупний», 1923) показано втрату жит­тєвих вартостей аристократ. су­спільством. Центр. метафора — світ як сцена, на якій люди грають ролі, від­ведені їм Всевишнім. У містких алегоріях, властивих поетиці бароко, Г. пред­ставляє все людство. Більшов. пере­ворот 1917 у Росії сприйняв вороже, що зна­йшло від­ображе­н­ня у драмі «Der Turm» («Башта», 1925). Г. проти­ставив мирному затиш. життю дійсність, насичену політ. подіями. Вираже­н­ням кризи зх.-європ. культури по­значена також на­строєва проза Г.: оповіда­н­ня «Reitergeschichte» («Історія вершника», 1899), «Das Marchen der 672 Nacht» («Казка 672 ночі», 1920), «роман вихова­н­ня» «Andreas oder die Vereinigten» («Андреас, або Обʼ­єд­нані», 1922) та числен­ні есе, стат­ті на культурол. тематику у зб. «Unterhaltungen über die literarische Gegenstände» («Роз­мови про літературу», 1904), «Berührung der Sphären» («Доторка­н­ня до сфер», 1931). Ці твори зберегли актуальність. Г. був зна­йомий з І. Крушельницьким, який пере­клав і уклав збірку його творів «Лірика» (Л., 1930). Укр. мовою окремі сонети Г. пере­клали Д. Павличко, а також М. Орест, М. Фішбейн, Ю. Бедрик (вміщені у «Антології зарубіжної поезії другої половини ХІХ — ХХ сторіч­чя», К., 2002).

Завантажити статтю