Комаринець Теофіль Іванович

КОМАРИ́НЕЦЬ Теофіль Іванович (22. 03. 1927, с. Перед­мірка, нині Лановецького р-ну Тернопільської обл. — 08. 10. 1991, Львів) — літературо­знавець. Батько Н. Комаринець. Доктор філологічних наук (1987), професор (1988). Дійсний член НТШ (1992, посмертно). Закінчив Львівський університет (1950). Працював від 1954 у Львівському педагогічному ін­ституті: від 1960 — завідувач кафедри української літератури; від 1967 — у Львівському університеті: від 1987 — професор кафедри української літератури, від 1990 — завідувач кафедри фольклористики. Голова Товариства української мови ім. Т. Шевченка (від 1988). Досліджував про­блеми фольклору та романтизму, творчість І. Франка, Лесі Українки, С. Ру­данського. Захищав романтичний стиль від соціологічного тлумаче­н­ня, поділу на революційний і реакційний, трактува­н­ня його як під­готовку до реалізму. Якщо зважити, що з романтизмом в українській літературі повʼязані пробудже­н­ня національної самосві­домості, значні естетичні досягне­н­ня, то нехтува­н­ня цим стилем могло при­звести до приниже­н­ня самої літератури. Актуальні є стат­ті К. про джерела українського романтизму на західноукраїнських землях; у моно­графії «Ідейно-естетичні основи українського романтизму (про­блема національного й інтернаціонального)» (Л., 1983) одним із них на поч. 19 ст. дослідник вважав діяльність Пере­мишльського гуртка священиків. Подав системний аналіз творчості «Руської трійці». Діяльність М. Шашкевича повʼязав з альманахом «Русалка Днѣстровая» (Буда, 1837), який, за пере­кона­н­ням ученого, мав таке ж значе­н­ня для історії української літератури, як і «Енеида…» (Санкт-Петербург, 1798) І. Котляревського, оскільки протистояв політиці онімече­н­ня та спольще­н­ня українського населе­н­ня Галичини. Увагу К. привернула суперечлива по­стать Я. Головацького: його від­хід від ідеалів «Руської трійці» вважав проявом ренегатства як су­спільно-національного явища, але ця фатальна помилка не повин­на применшувати внеску Я. Головацького в українську культуру та роз­виток самосві­домості народу. У шевченко­знавчих працях (зокрема «Шевченко і народна творчість», К., 1963) К. заперечив зведе­н­ня художніх творів поета до вузькокласових мотивів і соціологізованих схем. Аналізуючи поеми «Від­ьма», «Варнак», «Москалева криниця», вивів із поетичних творів Т. Шевченка ідею проще­н­ня, а не помсти, справедливості та добра, а не класової ненависті, засудже­н­ня жорстокості (ст. «Про­блема добра і зла в поезії Шевченка», вміщена у зб. «Твори», Л., 1999). У ст. «Поема “Великий льох” у контекс­ті Шевченкової концепції України» // «Записки Наукового товариства ім. Шевченка» (Л., 1990, т. 221) роз­горнув концептуальні положе­н­ня, що цей твір є ключем до пі­зна­н­ня вибудованого поетом світу і здобув ознаки міфологічного осі­­га­н­ня часо­простору українського національного буття. По­гляд на Т. Шевченка як творця міфоуніверсалій був новим для вітчизняного шевченко­знавства і дав можливість побачити поета як творця міфу України з її національними архетипами («роз­рита могила», «воскресла могила»). Такий під­хід допоміг об­ґрунтувати тезу про романтичний тип художнього мисле­н­ня поета, в якому взаємодія реального й ідеального призводить до творе­н­ня особистості, інтегрованої у світ універсум: природа, су­спільство, історичний процес. Методологічні про­блеми історії української літератури порушив у ст. «Типологія романтичного героя в поезії Шевченка» // «Збірник праць 27-ї наукової Шевченківської конференції. Сімферополь, 12–14 березня 1986 року» (К., 1989), «Концепція романтизму в літературо­знавчих працях Івана Франка» // «Іван Франко і світова культура» (К., 1990, кн. 1). Автор роз­відки «Б. Лепкий і його тетралогія “Мазепа”» // «Твори» (Л., 1999), низки статей на громадсько-політичні теми. За­ймався поверне­н­ням замовчуваних імен і творів української літератури.

Завантажити статтю