Громадські організації

ГРОМА́ДСЬКІ ОРГАНІЗА́ЦІЇ  — об’єднання громадян для задоволення і захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів. Вони є стрижнем громадян. суспільства, витлумаченого як сукупність соц. та екон. кодексів та інституцій, відокремлених від держави. Діяльність Г. о. регулюється Конституцією України, Законами України «Про об’єднання громадян» (1992), «Про благодійництво та благодійні організації» (1997), «Про професійних творчих працівників та творчі спілки» (1997), «Про молодіжні та дитячі громадські організації» (1998) та ін.

Різноманіт. структурами, які можна в певному сенсі вважати за прототипи Г. о., життя насел. території сучас. України було охоплено ще з ранньомодер. часу. Серед найважливіших — братства (Львівське, 1585; Городоцьке, 1591; Київське, 1615; Луцьке, 1617), які опікувалися церк. справами, створювали брат. школи, та цехи — професійні організації ремісників однієї або кількох споріднених спеціальностей у містах, завданням яких було забезпечення виключного права виробництва у місті й захист інтересів своїх членів.

У межах Рос. імперії, до складу якої входила значна частина укр. земель, в 2-й пол. 18 ст. почали виникати учені та благодійні товариства, масон. ложі тощо. Розквіт цих організацій припадає на перші (ліберальні) роки царювання Олександра І. Проте ним 1822 діяльність усіх таєм. т-в, зокрема й масон. лож, було заборонено. На території України від 1821 діяло Пд. товариство декабристів, яке вже після поразки виступу декабристів у С.-Петербурзі підняло повстання (придушене 3 січня 1826). У 1823 виникло таємне Товариство зх. слов’ян, яке у вересні 1825 об’єдналося з Пд. товариством. На Правобережну Україну також поширювалася діяльність низки польс. таєм. т-в, члени яких брали участь у підготовці повстань 1831 та 1863.

Під час царювання Миколи І дозволялося функціонування тих т-в, які були далекі від будь-якої політ. мети, а заснування кожного з них потребувало спец. імператор. дозволу. Зокрема 1829 в Одесі було засн. Товариство с. господарства Пд. Росії, яке мало на меті підвищити продуктивність рільництва й тваринництва, поширювати агроном. та зоотех. знання. Водночас на серед. 1840-х рр. припадає заснування таєм. Кирило-Мефодіїв. братства в Києві (розгромлене 1847), члени якого (В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко та ін.) передбачали боротьбу проти самодержавства та кріпос. права, утворення федерації слов’ян. республік з центром у Києві.

Під час ліберал. реформ Олександра ІІ у 1860-х рр. право дозволяти створення благодій. т-в було передане МВС, а вчених т-в — університетам. 1897 право дозволу на заснування низки т-в отримали і місц. губернатори. Це значно збільшило число Г. о., серед яких, однак, переважну частину складали різні с.-г., благодійні та тверезості товариства.

Наприкінці 1850-х рр. у Полтаві, Києві, Харкові, Одесі, С.-Петербурзі (утвор. колиш. членами Кирило-Мефодіїв. братства), Чернігові, Єлисаветграді (нині Кіровоград) почали виникати напівлегал. об’єднання укр. інтелігенції — громади, діяльність яких мала нац.-культурницьке та громад.-політ. спрямування. Громадівцями в різні часи були В. Антонович, О. Андрієвський, Ф. Вовк, Л. Глібов, М. Драгоманов, П. Житецький, О. Кониський, О. Лазаревський, М. Лисенко, Д. Овсянико-Куликовський, О. Потебня, брати Тобілевичі та ін. Їхня практична діяльність полягала в заснуванні неділ. шкіл з українською мовою навчання, виданні популяр. брошур, вивченні та популяризації духов. спадщини українського народу тощо. Валуєв. циркуляр 1863, закриття неділ. шкіл та адм. вислання загальмували діяльність громад, яка відновилася лише на поч. 1870-х рр. На цей час припадає створення поряд із т. зв. старою громадою в Києві «молодої» громади, більшість діячів якої відзначалася с.-д. поглядами. Громадівці через поліційні умови не мали усталеної програми й організацій. форм, їхні засідання здебільшого маскувалися під дружні зустрічі. Зокрема як легал. прикриття для своєї наук. і просвітниц. праці стара київ. громада використовувала у 1873– 76 Пд.-Зх. відділ Рос. геогр. товариства (закритий 1876 разом з появою Емського указу), згодом зосереджувалася на українознав. праці, органом якої став ж. «Кіевская старина» (1882– 1906). У 1890-х рр. разом із певною лібералізацією сусп. атмосфери діяльність громад знову пожвавилася, відбулася консолідація «старих» і «нових» громад. 1897 в Києві з ініціативи В. Антоновича та О. Кониського був проведений з’їзд членів громад, що заснував Заг. укр. безпартійну демократичну організацію (діяла до 1917). Паралельно розпочався процес творення політ. структур. У 1890-х рр. діяло Братство тарасівців (серед членів — Б. Грінченко, І. Липа, М. Міхновський), метою якого було нац. визволення українців, федеративна перебудова держав, до складу яких входили укр. землі, поширення вживання української мови. Засн. 1897 харків. студент. громада створила 1900 першу укр. політ. партію на Наддніпрянщині — РУП (від 1905 — УСДРП; діячі: Д. Антонович, М. Русов, М. Міхновський, М. Порш), яка спершу виступала за самостійність України, а згодом перейшла на позиції федералізму.

Розширення політ. свобод після проголошення «Маніфесту про вдосконалення державного порядку» Миколи ІІ від 17(30) жовтня 1905 призвело до появи розгалуженої мережі наук. т-в, «Просвіт», громад. клубів, укр. кооперативів, т-в самопомочі тощо. Однак діяльність багатьох цих організацій було припинено на поч. 1-ї світової війни. Інтенсивне творення Г. о. відбулося під час визв. змагань 1917–21. У березні 1917 засн. Товариство шкіл. освіти, яке не лише сприяло українізації гімназій у часи УНР і Гетьманщини, але й зуміло забезпечити продовження роботи укр. серед. шкіл (приватних) в умовах денікін. окупації; 1918 — Укр. червоний хрест та УАН (діють і нині) та багато ін.

В умовах відносно ліберал. Австро-Угор. монархії на зх.-укр. землях існувала свобода створення Г. о. Тут діяли товариства «Січ» (від 1868), «Академ. кружок» (від 1870), «Дружеский лихвар» (від 1871), літ.-наук. Товариство ім. Шевченка (від 1873; у 1892 реорганіз. у НТШ) тощо. На поч. 20-го ст. українці Галичини й Буковини вже мали розгалужену мережу Г. о. практично в усіх сферах сусп. життя. Значна частина з них продовжила діяльність і на укр. землях, що 1920–39 входили до складу Польщі.

Певний простір для неконтрольованої владою діяльності Г. о. в УСРР (наук., літ., мист., кооперативні та ін.) зберігали до кін. 1920-х рр. Однак згодом більшість цих організацій було ліквідовано, а ті поодинокі, що залишено (ВУАН, Укр. червоний хрест тощо) — одержавлено. Водночас відбувався процес творення і поширення мережі рад. Г. о. (комсомол, піонерія, комітети незамож. селян, Спілка войовничих безвірників, ДТСААФ тощо). Після приєднання до УРСР 1939 зх.-укр. земель мережу традиц. організацій тут так само було ліквідовано упродовж кількох тижнів.

Конституція СРСР 1977 (ст. 51) та Конституція УРСР 1978 (ст. 49) визнавали право громадян на об’єднання в Г. о., які оголошувалися важливою частиною політ. системи. Але водночас було встановлено їх утворення відповідно до потреб комуніст. будівництва. Г. о. поділялися на масові (комсомол, профспілки, кооп. організації), творчі (спілки письменників, художників, композиторів тощо) та добровільні (наук., наук.-тех., оборонні товариства тощо). Діяли також об’єднання у сфері міжнар. зв’язків, зокрема й численні «товариства дружби», та боротьби за мир.

При цьому певний ступінь самодіяльності (у жорстко визначених межах) допускався лише у роботі творчих спілок і частини добровіл. т-в. Членство у масових організаціях було фактично обов’язковим для певних верств населення (у профспілках — для всіх працюючих, у комсомолі — для молоді віком від 14-ти до 28-ми р.; навіть членство в Т-ві порятунку на водах і в Червоному хресті було обов’язковим для низки підприємств і установ — залежно від спущеної «згори» рознарядки). Натомість ті організації, які виникали справді внаслідок ініціативи «знизу», або ліквідовували (напр., Клуб творчої молоді в Києві, що діяв на поч. 1960-х рр.), або ставили під контроль офіц. організацій (популяр. в 1970–80-і рр. клубами самодіял. пісні опікуватися доручили комсомолу).

Відтак, коли з розвитком процесів горбачов. «перебудови» почали виникати численні нові Г. о., їх спершу було названо «неформальними». Водночас Законом СРСР «Про вибори» від 1988 офіц. Г. о. СРСР, зокрема й КПРС, було надано право обирати 750 з 2250-ти нар. депутатів СРСР. Саме за квотами Г. о. нар. депутатами СРСР стали представники укр. творчої та наук. інтелігенції Б. Олійник та Б. Патон (обидва — від КПРС), О. Гончар (від СП СРСР), Є. Станкович (від СК СРСР) та ін. Відомими «неформальними» об’єднаннями періоду «перебудови» були Укр. культурол. клуб у Києві (1987), культурол. Товариство Лева у Львові (1988), екол. рух «Зелений світ», товариство захисту колиш. в’язнів тоталітар. режиму «Меморіал». Засн. у лютому 1989 Товариство української мови ім. Т. Шевченка стало першою «неформальною» всеукр. організацією, яку було офіц. зареєстровано РМ УРСР і яка відтак одержала право висувати кандидатів на вибори нар. депутатів УРСР та депутатів місц. рад у березні 1990. На поч. 1989 розпочався процес створення всеукр. заг.-політ. організації «НРУ за перебудову» (спершу — під поміркованим гаслом «допомогти КПРС у здійсненні перебудови»). Однак протягом кін. 1989 — поч. 1992 відбулося перетворення РУХу в альтернативну щодо КПРС політ. силу (від 1992 — політ. партія).

Від поч. 1990-х рр. кількість Г. о. в Україні почала стрімко зростати. 1991 діяло бл. 300, 1996 — понад 12 тис., 2000 — бл. 27-ми тис. Одночасно у серед. 1990-х рр. з’явилися т. зв. «ресурсні центри» — Г. о., метою діяльності яких є надання послуг та різного роду безкошт. допомоги ін. Г. о. Нині залежно від території, на яку розповсюджується діяльність Г. о., вирізняються об’єднання громадян з місц., всеукр. та міжнар. статусом. Всеукр. та міжнар. статус мають 8 % організацій, переважна ж більшість — місцеві. Проте часто це зумовлено не характером діяльності, а простішим процесом юрид. реєстрації. Найбільше Г. о. функціонує у Києві (14 % від заг. кількості), Львові та Львів. обл.

Завантажити статтю