ВЕ́БЕР Макс (Weber Max; 21. 04. 1864, м. Ерфурт, Німеч­чина — 14. 06. 1920, м. Мюнхен, Німеч­чина) — німецький соціолог, філософ, економіст. Брат А. Вебера. Доктор економіки (1889). Ви­вчав право та економіку в університетах Гайдельберґа, Берліна, Страсбурґа та Ґет­тінґена. Викладав у Берлін. (1893), Фрайбур. (1893–96), Гайдельбер. (1896–98, 1902–19) і Мюнхен. (1919–20) університетах. Роз­робляв пита­н­ня держ.-правового характеру, влади та упр. у су­спільстві. Осн. ідеї виклав у працях «Die römische Agrargeschichte in ihrer Bedeutung für das Staats- und Privatrecht nomic History» («Римська аграрна історія та її значе­н­ня для державного і приватного права», 1891), «Die protestantische Ethik und der Geist des Kapitalismus» («Проте­стантська етика і дух капіталізму», 1904– 05), «Die Wirtschaftsethik der Weltreligionen» («Господарська етика світових релігій»), «Den Schriften zur Religionssoziologie» («Нариси з соціології релігії», 1915), «Wirtschraft und Gesellschaft» («Господарство і су­спільство», 1922). Гол. ідея соц. філософії В. — ідея екон. раціональності, повʼязаної з радикал. упр. і правом, що має здійснюватися через політику держави. Політика, за В., — це насамперед участь у здійснен­ні влади чи принаймні прагне­н­ня впливати на її роз­поділ усередині країни або між державами. Важл. значе­н­ня В. надавав про­блемі легітим. панува­н­ня, тобто здійсне­н­ня влади за принципом очікува­н­ня того, хто наказує, що йому будуть під­корятися, і того, хто під­коряється, що наказ буде такий, якого він очікує. Роз­різняв 3 типи такого панува­н­ня: традиційне, харизматичне і раціональне. Традиц. (патріарх.) панува­н­ня спирається на віру не лише в закон­ність, а й у святість існуючих порядків, при цьому від­сутні поділ влади і профес. управлі­н­ня. Харизмат. панува­н­ня спирається на віру під­даних у над­звичай. дар політ. лідера, — як правило, це авторитар. тип влади. Особу харизмат. лідера В. наділяв такими рисами, як рішучість, сміливість, ініціативність, здатність пере­конувати і під­порядковувати під­леглих. Раціональне панува­н­ня перед­бачає під­порядкованість не стільки особистостям, скільки законам, вимагає професіоналізму владних структур, що, за В., притаман­не зх.-європ. державам і США. В. створив т. зв. теорію рац. бюрократії, за якою практ. здійсне­н­ня держ. упр. неминуче належить профес. бюрократії, яка є своєрідним чин­ником раціоналізації влади і характеризується ефективністю роз­поділу обовʼязків, суворою ієрархічністю владних функцій, формально встановленою системою правил управлін. діяльності. Водночас В. фіксував факт політ. від­чуже­н­ня «людей політики» від су­спільства, попереджав про за­грозу бюрократизації. Ґрунтуючись на принципі раціональності, В. ідеалізував капіталізм, ви­значаючи «дух капіталістичного під­приємництва», що втілюється у профес. діяльності, законодавстві, політ. владі, як осн. тенденцію по­ступу цивілізації. Водночас В. усві­домлював, що демократ. ін­ститути й цін­ності автоматично не виникають. Так, аналізуючи рев. процес у Рос. імперії, за­уважував, що рос. су­спільство загалом від­крите для сприйня­т­тя традиц. ліберал.-демократ. цін­ностей, ідеї свободи і демократії, однак у державі від­сутній стан, що протягом сторіч ви­ступав би ініціатором боротьби за громадян. права і свободи, а також існує невирішеність нац. пита­н­ня. Стосовно остан­нього В. під без­посереднім впливом М. Драгоманова прагнув осмислити взаємозвʼязок між про­блемою демократії у Росії і пита­н­ням про самови­значе­н­ня націй, насамперед поляків та українців.