Вайсманнізм

Визначення і загальна характеристика

ВАЙСМАННІ́ЗМ — один із напрямів еволюційного вче­н­ня. Ін. назва — неодарвінізм. В основі напряму, створ. нім. зоологом А. Вайсман­ном на­прикінці 19 — на поч. 20 ст., лежить вче­н­ня про зародк. плазму. Це поня­т­тя за­ймає центр. місце в концепції Вайсман­на, присвяч. про­блемам старі­н­ня та смерті. У теор. по­глядах на спадковість та індивідуал. роз­виток організмів вчений перед­бачив осн. принципи сучас. уявлень про хромосоми та гени як носії спадк. інформації. Дослідж. Вайсман­на лягли в основу хромосом. теорії спадковості, сформульов. на поч. 20 ст. амер. вченим Т. Морґаном. Також Вайсманн перед­бачив існува­н­ня поділу клітин. ядра. У працях «The Germ-plasm, a Theory of Heredity» («Зародкова плазма, теорія спадковості», 1893) та «The Evolution Theory» («Еволюційна теорія», 1904) він об­ґрунтував положе­н­ня про те, що одноклітин­ні організми, які роз­множуються шляхом поділу материн. клітини на 2 дочірні, є потенційно без­смертними. За Вайсман­ном, смерть виникла у процесі еволюції разом з появою багатоклітин. організмів. Остан­ні, за його концепцією, складаються з 2-х різних суб­станцій (плазм): тілесної (соми) і зародкової (ідіоплазми), яка потенційно без­смертна, тому що пере­дається від поколі­н­ня до поколі­н­ня. Вайсманн категорично заперечував теорію франц. вченого Ж. Ламарка про можливість успадкува­н­ня набутих ознак протягом життя. Він вважав, що зародк. плазма складається з ідантів (хромосомів клітин. ядра), утвор. з серій дрібніших структур — ідів, які містять у собі ще дрібніші одиниці — детермінанти, а остан­ні — біо­фори. Осн. роль у ви­значен­ні спадк. особливостей організму належить ідам і детермінантам. Хроматин ядра, за Вайсман­ном, складається з різної кількості ідів, кожен з яких містить всю про­граму роз­витку живого організму. Саме ід керує створе­н­ням нового організму, забезпечуючи подібність з батьками, тоді як детермінанти контролюють утворе­н­ня певної частини організму. В основі концепції Вайсман­на лежить положе­н­ня про те, що всі особливості будови живих організмів можна пояснити з точки зору теорії Ч. Дарвіна про природ. добір, а тому немає необхідності ви­знавати будь-які внутр. тенденції до роз­витку (див. Автогенез) — уявле­н­ня, якого дотримувався нім. вчений К. Неґелі. Концепція Вайсман­на накреслює шляхи до пі­зна­н­ня механізмів спадк. мінливості. Згідно з цим вче­н­ням пере­даються по спадковості лише зміни, які від­буваються у детермінантах — спадк. одиницях статевих клітин. Ці зміни виникають у результаті амфіміксису (термін, введений Вайсман­ном на по­значе­н­ня типу статевого процесу в рослин, при якому від­бувається зли­т­тя ядер 2-х неспоріднених статевих клітин) та за без­посеред. впливу зовн. факторів середовища на зародк. плазму. Вайсманн висловив припуще­н­ня про лінійне роз­ташува­н­ня в хромосомах спадк. факторів (ідів) та їх по­здовжнє роз­щепле­н­ня під час мітозу. Процес редукцій. поділу, зміст якого на той час ще не був зʼясований, Вайсманн пояснив без­перервністю зародк. плазми: цей процес, який пере­дує зли­т­тю батьків. і материн. ядер, від­бувається при будь-якому статевому роз­множен­ні і саме він забезпечує без­кінечну різноманітність спадк. ознак поколі­н­ня.

Однак деякі по­гляди Вайсман­на були помилковими. Зокрема, він вважав, що повний набір детермінантів знаходиться лише у статевих клітинах. За його термінологією всі хромосоми (іданти) тотожні за своїм складом, і у них багатократно по­вторюються однакові повні набори ідів, які містять усі біо­фори, кожен з яких ви­значає окремі властивості клітин, і детермінанти — частки зародк. плазми, які ви­значають спеціалізацію клітин, необхідних для роз­витку організму. Також сформульовані Вайсман­ном теорія онтогенезу на основі припуще­н­ня спадково-нерівних поділів та ускладнена ієрархія спадк. одиниць згодом були спростовані екс­перим. працями Е. Вільсона, Т. Морґана та ін.

У 2-й пол. 20 ст. деякі вчені т. зв. мічурін. напряму, апологетом якого був Т. Лисенко, оголосили В. антинаук. реакцій. доктриною. Однак псевдонауковою виявилась теорія, якої дотримувалися самі критики.

Літ.: Литер Р. Август Вейсман и его место в истории биологии // Из истории биологии. Москва, 1970. Вып. 2.

Д. М. Голда

Завантажити статтю