ВЕНЕСУЕ́ЛА, Республіка Венесуела (Venezuela, República de Venezuela) — держава в Пів­ден­ній Америці, на узбереж­жі Карибського моря та Атлантичного океану. На Сході межує з Ґаяною, на Пів­дні — з Бразилією, на Пів­дні Заході і Заході — з Колумбією. Площа 912 тис. км2. Населе­н­ня 22,6 млн осіб (2001): метиси — 67 %, білі (іспанці, португальці, італійці) — 21 %, негри — 9 %, індіанці — 2 %. Мова — іспанська (державна). Віро­сповіда­н­ня: католики (96 %), проте­станти (2 %). Столиця — Каракас (3,2 млн осіб). Найбільші міста: Маракайбо, Валенсія, Баркісімето. Адміністративно-територіальний поділ — 22 штати, столичний округ, 72 федеральні володі­н­ня (острови в Карибському морі). Державний устрій — федеративна республіка. Глава держави — Президент. Законодавчу владу здійснює Національна Асамблея однопалатного складу. Чисельність збройних сил 79 тис. осіб (2000), з них сухопутні війська — 34 тис., військово-повітряні сили — 7 тис., військово-морський флот — 15 тис. Військово-повітряна база — Ель-Лібертадор (неподалік м. Маракай). Військово-морська база — Пуерто-Кабель­йо. Грошова одиниця — болівар. Є членом ООН, ОАД, ОПЕК, Андської групи (Болівія, Еквадор, Колумбія, Перу), Руху не­при­єд­на­н­ня.

До появи 1498 у Венесуелі іспанців територія була заселена індіанцями (кариби та араки). 1499 Алонсо де Охеда виявив озеро Маракайбо і дав країні сучасну назву («Маленька Венеція»). Однак широка колонізація почалася 1520. Іспанці насаджували фе­одально-кріпосні від­носини з викори­ста­н­ням рабської праці не­грів, яких завозили з Африки. 1821 Венесуела в результаті визвольної війни отримала незалежність у складі Великої Колумбії, 1829 ви­йшла з федерації і проголосила повну незалежність. Від того часу і практично до середини 20 ст. у Венесуелі правили різноманітні диктатори, що приходили до влади в результаті військових пере­воротів. 1854 у країні остаточно ліквідовано рабство. 

З роз­витком на початку 20 ст. нафтової промисловості роз­почалося проникне­н­ня у Венесуелу капіталу США, який під час 2-ї світової війни майже повністю монополізував у Венесуелі видобуток та пере­робку нафти. 11 квітня 1953 була прийнята нова Кон­ституція країни, згідно з якою Венесуела, від 1864 ві­дома як Сполучені Штати Венесуели, стала називатися Республіка Венесуела. На початку 90-х років 20 ст. у країні було кілька спроб військових пере­воротів, успішно придушених урядовими військами. 

Гео­графічні умови

Країні належать 72 прибережні острови, найбільший з яких — Марґарита. На Пів­ночі та на Пів­нічному Сході роз­ташовані Карибські Анди, хребет Кордильєра-де-Меріда (висота до 5007 м над рівнем моря, пік Болівар), Сьєр­ра-де-Періха, у центральній частині — низовина Оріноко, на Пів­ден­ному Сході — частина Ґвіанського плоскогірʼя (2700 м над рівнем моря). Шість річок Венесуели судноплавні, найбільша з них — Оріноко з притоками Каура, Кароні, Араука, Апуре. На річках — пороги й водо­спади (найвищий на землі Анхель, 1054 м), у між­гірній западині — озеро Маракайбо. Клімат субекваторіальний вологий, у горах сухий. Середня температура січня в Каракасі +13 — +24 °С, в Маракайбо — +23 — +32 °С, середня температура липня в Каракасі +16 — +26 °С, в Маракайбо — +24 — +34 °С. Сезон дощів триває від травня до листопада. Опадів від 280 мм на Пів­нічному Заході до 3000 мм на рік на схилах Кордильєра-де-Меріда. Ліси за­ймають при­близно 40 % території країни: у долинах — тропічні ліси, в дельті річки Оріноко — мангрові заболочені зарості. Національні парки: Сер­ранія-де-ла-Небліна, Паріма-Тапірапеко, Кана­йма. Серед пред­ставників фауни трапляються ягуар, мавпа, лінивець, мурахоїд, оцелот, ведмідь, олень, броненосець. Є різноманітні птахи: фламінго, бусол, ібіс, гуахаро. Серед рептилій — крокодили, анаконди й боа констриктори.

Економіка і культура

Венесуела — індустріально-аграрна країна, за класифікацією ООН — країна, що роз­вивається. За рівнем господарського роз­витку та економічного потенціалу за­ймає 4-е місце у регіоні після Бразилії, Мексики і Арґентини. Частка ВВП за галузями: сільське господарство — 5,3 %, промисловість — 31,7 %, послуги — 57 %. Валовий національний продукт на особу складає 3680 дол. США. Венесуела володіє значними покладами нафти (64,5 млрд барелів, або 6,4 % світових запасів) і газу (3,7 трлн м3, або 2,6 % світових запасів). Добувають також залізну, марганцеву і нікелеву руди, камʼяне вугі­л­ля, боксити, золото, діаманти, алмази. Головними галузями промисловості є металургійна, машинобудівна, хімічна, текс­тильна, харчова, автомобілебудівна, цементна, нафтогазодобувна та гірничодобувна. Швидко роз­вивається електро­енергетика; на річці Кароні діють дві великі Гідро­електро­станції (водо­сховище Ґурі), на які припадає одна третина всіх енергопотужностей країни. Під­приємства військової промисловості виробляють артилерійсько-стрілецьке озброє­н­ня, вибухові речовини і порохи; здійснюють ремонт легких літаків і авіаційних двигунів. Основні сільськогосподарські культури: цукрова тростина, рис, бобові, кукурудза, банани, цитрусові, кава, какао-боби. У Венесуелі роз­винуте тварин­ництво (корови, кози, свині, вівці), рибальство, здійснюється екс­плуатація лісів (каучук, балата). Є автомобільний (Панамериканське шосе) та річковий транс­порт. Головні морські порти: Ла-Ґуайра, Маракайбо, Амуай, Пунта-Кардон (обидва — по­близу м. Пунто-Фіхо), Ла-Саліна (неподалік озера Маракайбо). Між­народні аеропорти: Каракас, Маракайбо. Значні прибутки надходять від туризму. Окрім нафти (понад 3/4 вартості), Венесуела екс­портує алюміній, прокат, залізну руду, золото, хімічні товари, мінеральну сировину, каву, какао-боби. Імпорт: машини і обладна­н­ня, транс­порт­ні засоби, промислові споживчі товари, продовольство. Головними торговельними партнерами Венесуели є США, Японія, країни ЄС, Бразилія, Канада, країни Андської групи, Центральної Америки та Карибського басейну.

У місті Коломбо — музеї красних мистецтв, колоніального мистецтва, природничих наук, музей Болівара; у місті Сьюдад-Болівар — музей Талавера; історичний музей у Маракайбо. Серед памʼяток — католицький собор (1636), національний Пантеон, де похований С. Болівар; будинок Капітолію із золоченою банею; велика кількість мальовничих парків у Каракасі; квартали колоніальної архітектури; одна з найбільших у Пів­ден­ній Америці арен для бою биків — у Валенсії.

Українська діаспора

За різними оцінками, у Венесуелі — від 850 до 1350 українців, пере­важна частина яких проживає у великих містах (Каракас, Маракай, Валенсія, Баркісімето). Перший українець М. Скибітський зʼявився на території Венесуели на початку 19 столі­т­тя й одразу включився у національно-визвольну боротьбу місцевого населе­н­ня (ві­домий як полковник Міґуель Роля). Й донині збереглася у Маракайбо його вілла «Україна» (близько 1830). У 1947 у Венесуелі зʼявилася основна маса українців, які прибули в цю країну з таборів для біженців і пере­міщених осіб у Європі. Згодом значна частина їх емігрувала до США, Канади, Арґентини та ін. країн. Серед причин — без­робі­т­тя, тропічний клімат, пов­ста­н­ня та бунти в країні, антиукраїнські акції комуністичних агентів. Українців пере­слідували таємні агенти, деяких з них було вбито. 1950 венесуельська влада з Венесуели виселила московського агента, що пред­ставлявся як український поет, а згодом було ліквідовано радянське посольство в Каракасі. Українці селилися компактними групами, були власниками продуктових магазинів, лікарень, книгарні, взут­тєвих, ювелірних магазинів, фотостудій. Двоє українців володіли кавовими та тютюновими плантаціями, кілька сімей керували фермами. 1948 утворилися греко-католицька і православна парафії. Першим греко-католицьким пастором був П. Хрущ, православним — П. Ковальчук. Українські радіо­про­грами виходили на урядовій радіо­станції Венесуели іспанською мовою, інформуючи про боротьбу за волю української нації, її героїв і про терористичний більшовицький режим. Зуси­л­лями української громади в Каракасі та Валенсії збудовано 2 Народні доми, дві вулиці Каракаса на­звані «Україна». Діють Українська громада Венесуели, що має від­діли у Валенсії, Маракаї та Баркісімето, Союз українок, Українська молодь Венесуели, Пласт, Організація української молоді, Комітет за визволе­н­ня України, Спілка української молоді, Товариство українських ветеранів, спортивне товариство «Чорноморці». Нині у Венесуелі немає українських шкіл, професійних видавництв, мас-медіа. Під керівництвом М. Юдін-Щутало функціонує танцювальний ансамбль «Барвінок». Більшість українців Венесуели старшого поколі­н­ня зберігає національну сві­домість і працює в українській громаді. Серед українців у Венесуелі — художниця Г. Мазепа; архітектори Р. Косарич і Б. Васюк; інженери В. Коваль, А. Король, І. Лазаренко і Р. Припхан; агроном В. Васюк; техніки М. Гречка і В. Левицький; геодезисти А. Хрущ і В. Закревський; власник будівельної фірми В. Лінцицький зробив внесок у роз­будову міста Валенсія. Республіка Венесуела ви­знала незалежність України 9 січня 1992. В ході роботи 48-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН 29 вересня 1993 від­булась зу­стріч міністрів закордон­них справ України та Венесуели, під час якої були обговорені пита­н­ня роз­будови взаємин між двома країнами та під­писане Спільне комюніке про встановле­н­ня дипломатичних від­носин. 4 січня 1997 Посол Венесуели у Російській Федерації вручив Президенту України вірчі грамоти Посла в Україні за сумісництвом. 5 лютого 1998 Посол України в Бразилії вручив Президенту Венесуели вірчі грамоти Посла за сумісництвом у цій країні. Зацікавленість України у роз­витку від­носин з Венесуелою ви­значається, насамперед, важливістю зміцне­н­ня між­народних позицій України. Національний Кон­грес Венесуели виявляє зацікавленість у започаткуван­ні прямих контактів з Верховною Радою України. У червні 1998 венесуельські законодавці прийняли ріше­н­ня про створе­н­ня у Кон­гресі парламентської групи «Венесуела — Україна», що сприятиме активізації політичних, економічних та гуманітарних звʼязків з нашою країною. На за­проше­н­ня Федерації торгово-промислових палат Венесуели у червні 1998 делегація Торгово-промислової палати України від­відала місто Каракас. Від­бувся обмін інформацією щодо економічного та промислового потенціалу України та Венесуели, під­писано угоду про спів­робітництво.