ВЕРИФІКА́ЦІЯ (від лат. verus — істин­ний і …фікація) — методологічне поня­т­тя, що ви­значає процес встановле­н­ня істин­ності наукових положень у результаті їхньої емпіричної пере­вірки. Термін «верифікація» набув роз­по­всюдже­н­ня у звʼязку з концепцією мови науки в логічному емпіризмі, який формулює принцип верифікації, згідно з яким будь-яке науково осмислене положе­н­ня можна звести до сукупності протокольних тверджень, що фіксують дані «чистого досвіду». Цей принцип, сформульований М. Шліком та Л. Вітґенштайном, набув роз­витку у працях теоретиків Ві­денського гуртка. Згідно з ним висловлюва­н­ня вважається осмисленим, якщо можна встановити його істин­ність чи хибність шляхом під­твердже­н­ня або заперече­н­ня його змісту даними від­чут­тів. Принцип верифікації припускає можливість гіпотетико-логічної пере­вірки висловлювань, якщо не встановлюється їх істин­ність або хибність даними чут­тєвих спо­стережень. Щоправда, було встановлено, що в структурі наукового зна­н­ня немає і не може бути емпіричних тверджень, вільних від явної чи неявної теоретичної інтер­претації. Пряма пере­вірка тверджень, що формулює дані спо­стережень та екс­периментів, отримала назву неопосередкованої, прямої верифікації. Непряма верифікація — встановле­н­ня теоретичних та логічних від­носин між опосередкованими, непрямим чином верифікованими твердже­н­нями. Верифікації під­лягають твердже­н­ня, гіпотези, теорії. Аналіз умов та схем верифікації є предметом логіко-методологічних досліджень. Верифікація — результат багатопланових взаємовід­носин між теоріями, що конкурують, та даними екс­периментальної пере­вірки.