ВЕСІ́ЛЛЯ — найдавніший ритуал родин­но-побутової обрядовості українців; виконував важливі консолідуючі, етико-правові функції регуляції життя. Обряд практично санкціонував довічний пере­хід дівчини у сімʼю чоловіка (зрідка хлопця — у сімʼю дівчини — у «при­ймаки»), перед­бачав психологічне забезпече­н­ня зміни статусу пошлюблених молодих людей, символізував роз­луче­н­ня з домівкою та входже­н­ня в чужу родину, яка мала стати рідною. Український традиційний весільний обряд кінця 19 — початку 20 столі­т­тя містить багато компонентів, повʼязаних із землеробськими й скотарськими культами наших предків, магічними уявле­н­нями, давньою обрядовою поезією, символікою. Тому інтерес до народного весі­л­ля не зникає, а давні та сучасні описи обряду різних місцевостей України від­кривають ще й досі малові­домі елементи, цікаві явища традиційно-побутової культури українців. Окремі елементи весільного обряду зафіксовано в літописних джерелах. Ві­домості про шлюбні звичаї українців 15–17 столі­т­тя наявні в описах іноземних мандрівників, полемічній літературі. Докладний опис весі­л­ля центрального регіону України подається у книзі Ґ. де Боплана «Description dʼUkraine…» («Опис України…», Руан, 1651). Становить інтерес опис весільного обряду українців на Слобожанщині на­прикінці 18 столі­т­тя, зроблений Г. Калиновським. Важливим джерелом ви­вче­н­ня шлюбних обрядів є друковані й рукописні етно­графічні описи з різних регіонів, зроблені у 1-й половині 19 столі­т­тя П. Червінським, Й. Лозинським, М. Білозерським, С. Носом, А. Терещенком. Серед записувачів 2-ї половини 19 столі­т­тя — В. Навроцький, А. Малинка, П. Литвинова-Бартош, Б. Грінченко, В. Іванов, О. Ніколаєв, О. Іваниця, І. Морачевич, А. Димінський, В. Ястребов, А. Шишацький-Ілліч, Л. Ленчевський, М. Дучинський. Ві­домі наукові праці з питань дослідже­н­ня весільного обряду О. Потебні, В. Охрімовича, М. Сумцова, Ф. Вовка.

У традиційно-звичаєвій культурі 19 — початку 20 столі­т­тя українців пере­плелися елементи різних епох. У середовищі народних мас ви­знавався і був панівним вільний вибір наречених, головним мотивом укла­да­н­ня шлюбу було коха­н­ня молодої пари. Найчастіше шлюби укладалися зі згоди тих, хто одружувався. Весі­л­ля цього періоду мало добре збережену традиційну структуру, незалежно від локальних варіацій окремих елементів обряду в різних етнорегіональних зонах. Умовно виділяють три етапи: пере­двесільний, власне весільний і післявесільний. Пере­двесільний цикл обряду складається з вивідува­н­ня, свата­н­ня, оглядин, заручин.

Свата­н­ня частіше від­бувалося за домовленістю молодих, але були випадки несподіваних сватів, які ризикували «ді­стати гарбуза», «облизати макогона». Зу­стріч двох сторін (батьків молодої та посередників-старостів молодого) для досягне­н­ня згоди на шлюб мала у різних регіонах України локальні назви: «заручини», «пошлюбини», «змовини» (Волинь), «слово» (Хмельнич­чина), «словини» (Львівщина), «мале весі­л­ля» (Полтавщина), «рушники», «хустки» (центральні р-ни), «свата­н­ня», «сватанки» (Закарпа­т­тя, пів­ден­но-східні р-ни). Сватати дівчину йшли два старости, як правило близькі родичі — поважні одружені чоловіки (зрідка один) і молодий. У давніші часи траплялося й без нареченого. У при­значений день, за­йшовши до хати дівчини з палицями та хлібом у хустині, вони віталися і починали традиційну промову, що була від­мін­на в різних регіонах. У центральних ра­йонах України роз­мову починали про мисливців, які натрапили на слід куниці — красної дівиці; у західних частіше роз­починали мову про купівлю телички, ягнички; на Полтавщині — шукали для парубка швачку і прачку. Атрибути свата­н­ня, символічні знаки згоди — під­несе­н­ня хустки, повʼязува­н­ня рушника, обмін хлібом, роз­ламува­н­ня хліба, під­несе­н­ня води сватачеві, частува­н­ня сватів; знаками від­мови — під­несе­н­ня гарбуза, макогона, поверне­н­ня хліба тощо. Оскільки дівчина за традицією після одруже­н­ня здебільшого пере­ходила жити у сімʼю парубка, важливою зу­стріч­чю двох сторін були оглядини. На них йшли батьки та родичі нареченої до парубка. Сама назва зу­стрічі пояснює смислове навантаже­н­ня дійства. Батьки дівчини оглядали господарство майбутнього зятя, ближче зна­йомилися з його родиною.

Найважливішою дією пере­двесільного циклу були заручини. Уже під час свата­н­ня і оглядин була можливість обдумати остаточне ріше­н­ня про одруже­н­ня, тому на заручинах скріплювалася згода на шлюб. Поруше­н­ня пере­дшлюбної угоди на цьому етапі траплялося рідко і вимагало (коли все ж таки бувало) сплати коштів за зав­дане без­честя. Назва «заручини» — від обрядового зʼ­єд­на­н­ня рук молодих на хлібі, зерні, що за народним звичаєм набирало юридичної сили. У центральних областях після того, як старостам вручали рушники або хустки, молоді на знак згоди зʼ­єд­нували руки, а дружки спів­али: «Заручена Катерина, заручена, Дала свою руку на заруку». На заручинах весільні пісні виконувалися під час частува­н­ня сватів, у них славили наречених, їхніх батьків. В Україні до 1930-х років зберігався у від­носному цілісності традиційний весільний обряд, особливо основна його структурна частина — власне весі­л­ля, яке ділилося на пере­дшлюбні дійства (випіка­н­ня короваю, випліта­н­ня вінка, за­просини на весі­л­ля), шлюб, повʼязува­н­ня намітки та пере­їзд нареченої в дім чоловіка.

Власне весільний обряд тривав тиждень. У більшості регіонів України його починали у пʼятницю, бо «пʼятниця — початниця». У цей день пекли коровай, за­прошували на весі­л­ля. У гуцулів весі­л­ля починали у понеділок. У Карпатському регіоні, до межі зі Східним Поді­л­лям весі­л­ля починалося з обрядового збира­н­ня барвінка і випліта­н­ня з нього вінків для молодих (окремо в домівках молодої та молодого). Барвінковий обряд дуже давній. За значе­н­ням і символікою тотожний коровайному, який побутував на більшості території України. До нього входили: урочисте збира­н­ня барвінка, материнське благослові­н­ня, впліта­н­ня першої квітки, участь у вінкоплетинах жінок, котрі живуть у першому шлюбі в сімейній злагоді, що під­тверджує однакову функціональну навантаженість цих дій. На Бойківщині молода з дружками та малим хлопцем збирали барвінок у лісі, на Закарпат­ті, в деяких ра­йонах Подністровʼя — у господарів, які жили в добрі та злагоді. У лісі першим зрізав барвінок хлопчик, тричі промовляючи: «А то на дівку, а то на хлопця». Біля зрізаного барвінка залишали хліб, а почавши плести вінок, знову кликали хлопця, щоб держав нитку. На Поділ­лі барвінковий і коровайний обряди існували паралельно. Вінок виплітали тим, хто вступав у шлюб вперше, коровай також пекли один раз. Обруч для вінка робили з пагінця солодкої яблуні. Його прикрашали колосками вівса й виносили в комору. У більшості регіонів України неодмін­ного і головного атрибутом весі­л­ля був коровай (доля, дивень).

Коровай — найпоширеніший вид весільного хліба в Україні; висока кругла паляниця, оздоблена квітами, шишками, пташками з тіста. На значній території (західних та пів­ден­но-східних областях) весільний хліб випікають у ви­гляді деревця чи гілочок із від­повід­ними на­звами: «коровай», «гільце», «теремок», «дивень», «дівува­н­ня», «ріжки». До іншого виду обрядового печива можна від­нести різноманітні вироби прямокутної, продовгуватої, плетеної форми, прикрашені барвінком, калиною, колосками жита чи пшениці («калач», «лежень», «батько», «покраса», «пара», «полюбовники», «велика весільна шишка»). Різновид короваю у Подністровʼї та на Закарпат­ті — круглі плетені калачі з отвором посередині під на­звами «крученик», «калач». На Волині у різних регіонах України випікали ще й маленькі булочки, калачики, фігурки пташок з тіста подібними на­звами: «шишка», «верч», «калачик», «гуска», «голубка», «качка», «сова». Одна з найдавніших традицій випіка­н­ня короваю збереглася на Поліс­сі та в Карпатах, коли кликали пред­ставниць з родини обох молодих і випікали спільно один коровай під су­провід пісень. Обрядових пісень до короваю (особливо в центральних областях) спів­али багато, коментуючи хід самого обряду. Починалося приготува­н­ня благослові­н­ням матері під су­провід весільної пісні коровайниць: «Благослови, Боже, І отець, і мати Своєму дитяті короваю бгати». Далі коровайниці спів­али про те, яким добрим мав вдатися коровай. Іноді коровай випікала тітка молодого чи молодої, а весільні гості урочисто приносили його до весільного дому. Цей звичай зберігся в окремих ра­йонах Хмельницької, Волинської та Львівської обл. Фольклор засвідчує, що коровай є дарунком молодій від роду. В окремих ра­йонах Тернопільщини, Івано-Франківщини його називають «доля», що під­тверджує думку Олександра Потебні про коровай як символ заміж­жя взагалі. Символіка короваю повʼязана із культом сонця, місяця, зірок. Магічною силою плодовитості наділялася і вода, у якій жінки-коровайниці мили руки. Особливо це було характерно для центральних областей. Воду вони виносили з піснями на тік, де кропили снопи, клуню, танцювали, ставши в коло, а деякі брали рубель, качалку, відро, заслінку від печі, ім­провізували гру на цих предметах — «борошно обтрушували». Збереже­н­ня коровайного обряду протягом століть, наявність вірувань (вдало спечений коровай символізував щастя молодій, тріснутий — роз­луче­н­ня, надмірно загнічений — сердиту вдачу майбутньої невістки чи зятя), обрядових пісень, повʼязаних із виготовле­н­ням та роз­поділом хліба, свідчать про те, що коровай наділявся магічною силою, яка мала забезпечити молодим щастя.

Важливий елемент весі­л­ля — за­просини гостей. Найпоширеніша форма — особисте від­відува­н­ня родичів молодими. Перед тим, як ви­провадити дочку (сину) за­прошувати родину на весі­л­ля, мати обсипала її (його) і дружок (боярів) зерном, грішми. Присутні при цьому свахи спів­али. За звичаєм просили усіх, не минаючи жодної хати в селі, й обовʼязково усіх членів сімʼї персонально. Після за­просин на весі­л­ля молода з дружками поверталася до свого дому, де від­бувалося квітча­н­ня весільного деревця («деревце», «райське деревце», «гільце», «вільце», «різка», «сосонка», «дівува­н­ня»). Прибира­н­ням гільця роз­починалося одне з найважливіших пере­дшлюбних дійств — дівич-вечір, що від­бувався у домівках молодої і молодого, подекуди тільки у молодої. Обрядовий вечір, який мав різноманітні локальні форми викона­н­ня, ді­став назви: «головиця», «дружбини», «чоботоносини», «заручини», «молодечий вечір», «за­граванки», «пироги», «дружчини»; символізував обрядове від­окремле­н­ня наречених від несімейної групи молоді і завершував цикл пере­дшлюбних дійств, що вели до одруже­н­ня. На дівич-вечорі виконували такі основні дії: прибирали гільце, роз­плітали косу молодої (у деяких ра­йонах церемонія від­бувалася у неділю без­посередньо перед тим, як іти до церкви на вінча­н­ня, що є пізнішим елементом), молоді обмінювалися дарунками, від­бувався посад молодих, частували дружок та боярів. На цьому першому посаді молодих за столом сидять тільки нео­дружені учасники весі­л­ля. На дівич-вечорі виготовляли «шаблю», «світильник», «меч», «весільну свічку». Їхня символіка повʼязана з очисною і захисною силою вогню. Під час весі­л­ля від­бувалося обрядове зʼ­єд­на­н­ня свічок молодого й молодої на порозі хати. Церемонію одяга­н­ня вінка на голову нареченій часто виконувала мати молодої на дівич-вечорі. В окремих ра­йонах Карпат та у Прикарпат­ті наречену садили на застелене кожухом ярмо, що повʼязано з давніми скотарськими культами. На Він­нич­чині мати благословляла молоду хлібом, після чого вона сідала на стілець, застелений кожухом, для роз­чісува­н­ня коси. До коси під­ходили сестри, дружки, роз­плітали косу під весільну пісню. Після цього під триразове благослові­н­ня батьків одягають молодій вінок, що символізувало кінець дівува­н­ня. На дівич-вечорі від­бувався обмін подарунками. Молодий з боярами й сватом приносив дівчині чоботи, хустку чи намітку. Вони заходили до хати (часом з музиками), віталися, а світилки спів­али: «Ідемо до дівки, Як місяць до зірки. Несемо чоботи Шевської роботи». Молода дарувала молодому сорочку, боярам — рушники. На Західному Поділ­лі наречений приносив судженій рантух (рушникоподібний головний жіночий убір) і очіпок, одержував сорочку й віночок до шапки. У деяких ра­йонах Львівщини та Закарпа­т­тя молоді обмінювалися весільними подарунками через посередників — «післанців». Ними були свашки молодих. Заключним дійством дівич-вечора був перший посад молодих за столом. На Київщині, Черкащині, Чернігівщині обох молодих садили на кожух, під який насипали жито і гроші. На Поліс­сі наречені сідали на необмолочені снопи, вкриті білим рядном.

У неділю починалося приготува­н­ня молодих до вінча­н­ня. Батьки благословляли дітей хлібом і виряджали з почетом до церкви. Самі батьки за звичаєм не ходили на церковний ритуал вінча­н­ня. Ще у 18 століт­ті вінча­н­ня в церкві й весі­л­ля часто від­бувалося не в один день, а через певний проміжок часу; бувало, що спочатку вінчалися, а весі­л­ля грали через місяць. Повінчані молоді жили окремо у своїх батьків до весі­л­ля. Вінча­н­ня по­ступово ставало невід­ʼємним елементом традиційного народного обряду. Цікаво, що і сам обряд вінча­н­ня з часом набув специфічних елементів магічного, символічного, побутового характеру. На Коростенщині наречена, ідучи до церкви, брала мак (щоб ніхто не наврочив). Локальною особливістю західних р-нів був звичай класти нареченій за пазуху цілушку хліба з цукром. Виходячи з церкви, молоді разом зʼїдали її, аби їм було солодко і не вбого. Але основною санкцією на шлюб вважався посад молодих — обрядове зʼ­єд­на­н­ня наречених за столом під час викона­н­ня роз­поділу короваю, повʼязува­н­ня нареченій головного убору заміжньої жінки — рантуха, намітки, очіпка, хустки тощо. У молодого збиралася родина і готувалися до виряджа­н­ня почту за дружиною, а в домі нареченої — до зу­стрічі зятя. Почет молодого мав здебільшого непарну кількість гостей, щоб парою молодому стала наречена. Весільні чини виконували певні функції і були по­значені певними атрибутами. Старостів пере­вʼязували рушниками, свахи несли в хустині хліб, калач, шишки. Світилка тримала в руках шаблю, меч або гільце. Щоб забезпечити синові щасливе й багате життя, мати обсівала його зерном, сушеними фруктами. У центральних та пів­нічно-східних обл. України вона виносила на по­двірʼя діжку, в якій учиняли хліб, ставила її на ослоні, одягалася у кожух і брала тарілку з сушеними фруктами та вівсом. Дружко тричі обводив молодого навколо діжі, а мати обсівала його під су­провід пісні. Важливого значе­н­ня мали захисні дії проти злих сил. Коли виходили з двору й молодий сідав на сани чи віз, мати брала полою свого кожуха за повід коня і виводила за ворота і здійснювала триразовий обхід по­їзда з гострими металевими знаря­д­дями праці (сокира, коса, вила). У західних р-нах як обереги використовували кожух, біле полотно. Коли в домі молодого збирали і благословляли поїзд за молодою, в домі молодої вели молоду на посад. Частіше на посад сестру заводив її брат, тримаючи за руку хустинкою, під су­провід весільних пісень, подекуди — дружко чи староста. У західних р-нах молода з метою захисту від злих сил ішла до столу по білому полотні, а потім ступала через стіл і сідала на посад, щоб «обманути» злих духів. Старша дружка тричі зверталася до старости за благослові­н­ням: «Пане старосто, благословіть молодій на під­кови зо­брати». Староста від­повід­ав: «Бог благословляє». Мати подавала тарілку з житом чи вівсом, і молода по колу частувала усіх дружок, а вони вкидали у тарілку із зерном дрібні гроші. Поїзд молодого, на­близившись до воріт дому нареченої, зу­стрічав групу парубків, які вимагали викуп за дівку. Поки йшов торг біля воріт із парубками, свахи молодої біля порога спів­али, а в хаті за столом спів­али дружки. Мати молодої виходила у вивернутому кожусі з горщиком води (пізніше горілкою), вівсом та хлібиною, тричі частувала зятя. Двічі він виливав чарку позад себе, а його родичі спів­али: «Не пий, не пий, Івасю, першого привіту, Злий конику на гривойку, Щоб тая грива далеко світила, Щоб тобі Марійка була люба-мила». Теща обсипала зятя вівсом, кропила водою, обмінювала хліб. В окремих р-нах Галичини, Західного Поді­л­ля теща при зу­стрічі молодого намагалася стукнути його по лобі деревʼяною ложкою (варехою), щоб слухався дружини. Молодий прагнув уникнути удару, щоб запобігти магічному забезпечен­ню жіночого главенства. Він вихоплював із рук тещі ложку й пере­кидав через хату.

Елемент магічного впливу на щасливий шлюб — обрядове зʼ­єд­на­н­ня свічок на порозі або обмін свічками. Символ вогню в обряді весі­л­ля має кілька значень: сила обрядового очище­н­ня, символ життя. Цю дію виконували свахи молодих. Зу­стрічаючи «поїзд» молодого його дружбів та старосту частують сиром (в окремих поліських та західних регіонах). Потім пришивали квітку до шапки молодого. У хаті молодої наречений, щоб сісти біля своєї судженої, мав викупити місце у її брата. Цю символічну плату платив боярин або дружба молодого. У центральних регіонах та на Слобожанщині молодий міг зайняти місце біля молодої після церемонії пришива­н­ня квітки до його шапки. Наречена в цей час сиділа за столом, накрита хусткою. Сестра її, пританцьовуючи й при­співуючи біля нареченого, пришивала червону квітку зі стрічки до його шапки. Від­дячивши їй грішми, староста просив благослові­н­ня завести молодого за стіл. Та брат не пускав нареченого. Після подарунка братові молодий заходив за стіл, знімав хустину, якою було накрито молоду, цілував її і сідав поряд. Така зу­стріч зятя побутувала в центральних, поліських та пів­ден­но-східних обл. На Закарпат­ті наречена перед приходом молодого не сиділа за столом, а ховалася в коморі, а батьки, зустрівши зятя, за­прошували його почет за стіл. Двічі виводили під­ставну молоду і лише за третім разом — наречену, яку садили поряд із судженим.

Посад молодих як кульмінація весільного обряду був насиченим обрядовими діями санкціонуючого характеру. Починався із батьківського благослові­н­ня. У західних ра­йонах обовʼязковим елементом було виголоше­н­ня «прощі» старо­стою. Молоді кланялися батькам, свахи спів­али. Громадським схвале­н­ням шлюбу ви­ступав ритуал роз­поділу короваю, із роз­дава­н­ням хліба від­бувався обряд «дарин», «частува­н­ня», або «пере­пій» молодої її родиною. Староста просив у родини благослові­н­ня до края­н­ня короваю. Батько брав два буханці хліба, вітав сина і благословляв ділити коровай, який під­носили спершу батькам молодої. Свахи спів­али: «Ой мати дочку частує, Щастя-долю дарує». При­співували й батькові. Дружба закликав: «Десь тут є брат молодої, нехай дається чути. Просять молодий, молода і я прошу на цей дар почесний». Брат при­ймав шматок короваю, дарував сестрі подарунок. Важливою була не коштовність речей, а вартість слова, тому кожен мав своє примовля­н­ня (напр., «дарую молодим сад, а в саду ягоди, щоб жили у мирі і злагоді», «даруємо корець гречки, щоб не було між молодими суперечки», «даруємо мірку гороху, щоб мали сину до року»). Потім молоду повʼязували хустиною. Це символічне при­єд­на­н­ня до гурту жіноцтва мало драматичний характер: наречена прощалася з дівува­н­ням. Звичай повʼязува­н­ня молодої від­різнявся деталями в окремих регіонах України. Ці головні убори мали різні форми і назви: намітка, рантух, серпанок, бавниця. Під рушникоподібний убір одягали різних форм очіпки (каптур, чепець, сороку). Намітку урочисто вносив із комори на вікові із хлібних діжі дружба, у західних областях — мати молодої. Покрива­н­ня молодої головним жіночим убором мало сприяти плодючості в господарстві, коли ж у свекра були бджоли, обряд здійснювали в хаті чоловіка. На­ближалося закінче­н­ня посаду. Свахи молодого починали «виганяти» дружок: «Чого ви, дружки, сидите? Чом додому не йдете?» На Поділ­лі, Середньому Подні­провʼї, Слобожанщині на заверше­н­ня посаду виряджали старшу дружку. Молода прощалася з дівчатами, бояри від­водили додому з піснями старшу дружку.

Сигналом до встава­н­ня з-за столу також була пісня, яку за­співували дружки і світилки: «Встаньте, бояри, встаньте, Честь роду й хвалу дайте, Подякуйте нам перед родом». У домі нареченої її дружби «продають» подушки молодому. Спів­ають пісні про роз­луку дівчини з рідною домівкою: «Зажурилася пере­пелочка», «Пропила мати дочку», «Ой у печі жар, жар, Буде тобі, мати, дочки жаль, жаль». Під су­провід весільних обрядових пісень мати збирає скриню молодої, її посаг. На Гуцульщині в піснях пере­лічують при­дане молодої. У різних регіонах України виконували подібні дії, проводжаючи молоду з батьківського дому. У центральних ра­йонах мати обводила молодих навколо хлібної діжі й обсипала зерном, у західних — кропила водою. Майже по­всюдно молодій обовʼязково давали живу (часто чорну) курку та хліб, подарунки для родини молодого. У більшості регіонів України (за винятком Поліс­ся, деяких ра­йонів Західного Поді­л­ля) проводи й пере­їзд молодої в дім чоловіка від­бувалися в головний весільний день пізно увечері. У домі молодого церемонія зу­стрічі невістки мала магічний характер з метою охорони дому від появи чужої особи, а з нею і «чужих» та «злих» сил. Залежно від місцевих традицій (центральні ра­йони) молоду пере­возили через вогонь; на Поліс­сі, у Карпатах свекруха зу­стрічала невістку у вивернутому кожусі, через поріг її пере­водили по білому полотну, тримаючи за пояс або за руку. Зу­стрічаючи невістку, свекруха питала: «З чим ти, дочко, при­йшла?» Молода від­повід­ала: «При­йшла я, мамо, до вас Із щастьом, із здоровʼям, З усім гараздом, З пшеничним хлібом, З красним чоловіком». Після привіта­н­ня молодої в домі свекрів, невеликого частува­н­ня, вруче­н­ня подарунків від невістки молодих від­водили на шлюбну по­стіль. Стелили її пере­важно у коморі, обовʼязково на необмолочених снопах жита. В головах клали спеціальний весільний хліб, який у різних регіонах мав різноманітні форми та назви: «лежень», «стульник», «пара», «покраса», «короваєць», «калач», «тещин пиріг», «хліб з медом». Його зʼїдали молоді на другий день весі­л­ля, в окремих ра­йонах Пів­дня та Подні­провʼя наречена ділила його між дітьми. На другий день весі­л­ля з дому молодого від­правляли почет до тещі з подякою за дочку, за­прошували родину молодої до зятя й частували. Цього ж дня від­бувалося обдарува­н­ня молодих. На східній частині Поді­л­ля та в центральних ра­йонах України побутував також звичай носити сні­данок молодій від її родини. Цю місію виконували найчастіше дружки, які затримувалися при від­відинах подруги у домі її чоловіка на дуже короткий час. Від цієї пори дівчата вже не мали права бути на весіл­лі. До весільних обрядів у молодого, що символізували при­єд­на­н­ня молодої до нової сімʼї, належать і «митвини» (обрядове вмива­н­ня молодих), що збереглися у гірських ра­йонах західних областей. Ході­н­ня до води — своєрідне посвяче­н­ня, благослові­н­ня й очище­н­ня. В уявлен­ні народу цнотлива молода після шлюбної ночі наділялася особливою силою, здатною забезпечити багатство, плодючість усьому живому в господарстві: «Кропить невістка, кропить! Де капля води упаде, там пара волів стане». За символічно-смисловим навантаже­н­ням аналогічним дійством до «митвин» був обряд «биття каші», що побутував на Київщині, Чернігівщині, Черкащині. Після обрядового роз­би­т­тя горщика з кашею і пригоща­н­ня усіх присутніх кашу сипали молодій у фартух, а вона обсівала нею двір, город, сад, худобу, щоб усе родило і множилося. В окремих центральних та східноподільських ра­йонах невістку водили по городу — показувати межу. При цьому свахи виконували ритуальні танці.

Складовою частиною весі­л­ля у домі молодого було обрядове рядже­н­ня. Наряджалися у молодих, пере­вдягаючись у протилежну стать — жінка за нареченого, а чоловік вбирався молодухою. Первісне значе­н­ня цього елемента — обманути злі сили і від­вести зло від молодого по­друж­жя. На другий день весі­л­ля зять за­прошував тестя, тещу і родичів молодої до себе на гостину, яка мала назву «пропій», «пере­зва», «бесіда» тощо. На другий і третій день виконувалися обрядові дії, що, втративши первісний магічний зміст, набули ігрового характеру. Це обрядове купа­н­ня батьків молодих, ката­н­ня їх на возику, тачці, гой­да­н­ня у рядні, збира­н­ня курей по селу, молотьба снопа та ін. Звичай «комори» (похвальба або осуд молодої за дошлюбну поведінку) характерний більше для центральних, частково поліських, майже від­сутній у західному регіоні. Закінчувався післявесільний цикл гостиною у матері молодої, куди за­прошували молоде по­друж­жя та родичів. Така гостина звалася «покалачики», «калачини», «роз­хідний борщ», «свашини», «хлібини». Традиційний обряд весі­л­ля українців у від­носній повноті компонентів побутував до 30-х років 20 столі­т­тя (у західних областях — до 40-х років). У 20 століт­ті від­булися сут­тєві структурні зміни весільної обрядовості. Під тиском руйнації традиційної культури, колективізації, голодоморів, на­ступу во­йовничого атеїзму обряд скорочувався у часі, від­падало вінча­н­ня, від­бувалася втрата обрядової пісен­ності, скоротилося свата­н­ня, оглядини, заручини. По­ступово виробився радянський сценарій весі­л­ля, який впроваджувався пред­ставниками влади не лише в загсах, палацах одруже­н­ня, але й на гостині в ресторанах. На­прикінці 20 — на початку 21 столі­т­тя помітне не­значне від­родже­н­ня окремих традиційних елементів. Найбільш стійким виявився весільний хліб — коровай, який виготовляють у місті й селі. Частина молоді бере шлюб в церкві, активніше цей процес від­бувається у західних регіонах. Одяг наречених пере­важно загальноєвропейський. Під час весільної гостини у селах частково збереглася обрядова пісня, певні ігрові елементи весі­л­ля — обрядове рядже­н­ня тощо. Подекуди зʼявилися нові елементи весі­л­ля, зокрема викра­да­н­ня взу­т­тя молодої. Музичний і танцювальний су­провід сучасного весі­л­ля частково від­творює етнічні особливості. Почасти зберігаються такі традиційні елементи українського весі­л­ля, як обдарува­н­ня молодих, благослові­н­ня шлюбу батьками, обрядове обсипа­н­ня наречених зерном, грішми, цукерками.