Вибори

Визначення і загальна характеристика

ВИ́БОРИ — форма здійсне­н­ня народного волевиявле­н­ня. В. до керів. органів влади на території України існували з княжої доби, коли деяких вищих урядовців, а також інколи єпис­копа обирали віча. Пізніше від­бувалися В. до шляхет. сеймиків та сеймів у Великому князівстві Литовському та в Речі Посполитій, до органів міського самоврядува­н­ня від­повід­но до Маґдебур. права. Періодич. характер мали В. козац. органів влади на Запорож­жі та в Геть­манщині.

У межах Рос. імперії після реформ 60-х рр. 19 ст. від­бувалися В. до органів самоврядува­н­ня — повітових та губернських «земств», а також до міських дум. Перші парламент. В. до 1-ї Держ. думи від­булися лише 1906. Виборча система мала непрямий куріальний характер за сут­тєвого пере­важа­н­ня великих земле­власників. В Австро-Угорщині від­бувалися В. до Райсхсрату («Палати послів», від 1873), до кра­йових сеймів Галичини й Буковини (від 1861), до місц. органів самоврядува­н­ня також за непрямою куріальною системою, що на Галичині давала сут­тєві пере­ваги полякам. 1917 на тер. автоном. України на під­ставі заг. виборчого права від­бувалися В. до міських дум (влітку) та до Всерос. установ. зборів (у листопаді). В. до УЦР, а згодом до Трудового Кон­гресу УНР від­бувалися шляхом делегува­н­ня від партій, організацій, спілок, органів самоврядува­н­ня тощо. У між­воєн. час українці поза СРСР брали участь у В. до органів держ. влади та місц. самоврядува­н­ня у Польщі, Румунії, Чехо-Словач­чині.

В УРСР В. до «рад депутатів трудящих» за Кон­ституціями 1919 та 1929 від­бувалися за складною куріальною системою (окремо від робітників, селян, червоноармійців), непрямим і від­критим голосува­н­ням. Без­посередньо обиралися на зборах «труд. колективів», військ. частин тощо лише депутати сільс., селищ. та міських рад, які згодом делегували депутатів до рад вищих рівнів. Встановлювалося нерівне пред­ставництво (1 депутат Зʼ­їзду Рад СРСР від 25 тис. міських і 125 тис. сільс. виборців). При цьому т. зв. «нетрудові елементи» (капіталісти-«непмани», куркулі, священики, чиновники й військові цар. режиму) виборчих прав були по­збавлені.

За Кон­ституцією СРСР 1936 та Кон­ституцією УРСР 1937 В. проводилися на основі «заг., рівного й прямого виборчого права при таємному голосуван­ні». Проте реально виборці мали змогу висловитися щодо єдиної кандидатури, за­пропонованої парт. владою. Організація голосува­н­ня на дільницях пере­творювала на фікцію його «таємність». За законом, депутат вважався обраним, якщо за нього голосувало більше половини виборців. У практиці В. 1950–80-х рр. в середньому не одержували необхід. 50 % голосів лише декілька з багатьох сотень тисяч без­альтернатив. кандидатів до сільс. та селищ. рад. Прецедентів нео­бра­н­ня кандидатів до рад вищих рівнів не було. Така виборча система в основному збереглася й після ухвале­н­ня Кон­ституції СРСР 1977 та Кон­ституції УРСР 1978.

20 листопада 1988 в рамках горбачов. політики «пере­будови» ВР СРСР ухвалила зміни до Кон­ституції СРСР та Закон «Про вибори народних депутатів СРСР». Нові закони перед­бачали утворе­н­ня Зʼ­їздів нар. депутатів СРСР і союз. республік та їх по­стій. законодав. органів — ВР. Третина нар. депутатів повин­на була обиратися від КПРС та офіційно зареєстр. громад. організацій, а дві третини — без­посередньо виборцями за мажоритар. виборчими округами. Право висува­н­ня кандидатів надавалося труд. колективам та зборам громадян (не менше 500 виборців, що проживали в окрузі). Вводився ін­ститут «окружних виборчих зборів», який використовувався владою для від­веде­н­ня «небажаних кандидатів».

26 березня 1989 від­повід­но до цього закону від­булися В. нар. депутатів СРСР. У більшості округів пере­могу здобули на без­альтернатив. основі пред­ставники парт. та госп. еліти (за округами обрано 1-го секр. ЦК КПУ В. Щербицького, голову Президії ВР УРСР В. Шевченко, «від громад. організацій», зокрема від КПРС, депутатами стали В. Івашко, Б. Олійник, Б. Патон та ін.). Проте у великих містах у результаті перших альтернатив. В., а згодом — довиборів у травні, було обрано пред­ставників «неформальних» демократ. угруповань, пере­важно письмен­ників, журналістів, науковців (Ю. Щербака, Р. Братуня, В. Яворівського, Д. Павличка, А. Ярошинську, В. Черняка та ін.). Натомість ряд пред­ставників парт. верхівки, що завдяки ріше­н­ням «окружних зборів» ішли без­альтернативно, не отримали необхідних 50 % голосів і не були обрані (парт. кер. Києва К. Масик та мер столиці В. Згурський).

28 жовтня 1989 під тиском громадськості ВР УРСР ухвалила Закон «Про вибори народних депутатів УРСР та місцевих рад», що скасовував норму про В. третини депутатів від громад. організацій та про «окружні виборчі збори». Право висуне­н­ня кандидатів надавалося труд. колективам та зборам виборців (не менше 300). В. від­бувалися за мажоритар. системою абсолют. більшості в 2 тури (про­йшли 4 та 18 березня 1990). У результаті бл. 1/4 з 450 нар. депутатів УРСР обрано від «неформальних» демократ. обʼ­єд­нань — Руху, Товариства української мови ім. Т. Шевченка, «Зеленого світу», «Меморіалу», страйкомів, що обʼ­єд­налися в «Демократичний блок». Згодом вони утворили «Народну раду» в ВР (голова — академік НАНУ І. Юхновський). Демократ. більшість утворилася у місц. радах Зх. України. У звʼязку з за­провадже­н­ням посади Президента України 1 грудня 1991 одночасно із Всенар. референдумом на під­твердже­н­ня незалежності України від­булися В. першого Президента. У 1-му турі з числа 6-ти претендентів Президентом було обрано Голову ВР України Л. Кравчука (одержав 61,6 % голосів виборців, що взяли участь у голосуван­ні). Після за­провадже­н­ня посади Президента АР Крим 31 січня 1994 ним обрано пред­ставника пророс. сил Ю. Мєшкова (посаду скасовано ВР України навесні 1995).

У вересні 1993 внаслідок загостре­н­ня су­спільно-політ. ситуації у державі, викликаного екон. кризою, ВР ухвалила ріше­н­ня провести до­строкові В. до парламенту 27 березня, а Президента України — 26 червня 1994.

Новий закон про В. від 18 листопада 1993 вперше перед­бачав можливість самовисува­н­ня кандидатів, а також висува­н­ня їх політ. партіями і, як і раніше, труд. колективами. В кожному разі претендент повинен був зі­брати 300 під­писів виборців округу на власну під­тримку для реєстрації кандидатури. Зберігалася мажоритарна система В. у 2 тури, обмеже­н­ня ставали ще жорсткішими: для ви­зна­н­ня В. дійсними в обох турах необхідно була явка не менш як 50 % виборців, для обра­н­ня кандидат мусив одержати більше половини голосів тих, хто взяв участь у голосуван­ні (закон 1990 вимагав лише від­нос. більшості в 2-му турі). Внаслідок цих обмежень та дедалі більшої пасивності виборців 27 березня — 10 квітня 1994 майже чверть з 450 місць у ВР залишалися вакантними — обрано лише 338 депутатів. Пере­важно В. не від­бувалися у великих містах, де електорал. активність є традиційно нижчою. Так, у Києві за 23-ма округами в результаті В. та 3-х по­вторних В. 1994–96 обрано лише 11 нар. депутатів України. Оскільки знач. мірою не­пред­ставленим виявився пере­важно демократично налаштований електорат великих міст, у цілому ВР стала консе­рвативною. Найбільшу фракцію в ній утворила КПУ — 25 % мандатів. Далі йшли НРУ — 5,9 %, Селян. партія України (СелПУ) — 5,1 %, Соціаліст. партія України (СПУ) — 4,1 %. Більшість депутатів формально були позапартійними. Головою ВР України було обрано лідера СПУ О. Мороза, його 1-м заст. — одного з лідерів СелПУ О. Ткаченка.

26 червня 1994 від­бувся 1-й тур В. Президента України, у якому взяли участь 26,48 млн громадян, або 70,4 % внесених до списків виборців. З 7-ми претендентів до 2-го туру ви­йшли Президент України Л. Кравчук (37,7 %) та голова Укр. спілки промисловців та під­приємців Л. Кучма (31,3%). У 2-му турі 10 липня 2-м Президентом України обраний Л. Кучма (52 % голосів проти 45 % у Л. Кравчука). При цьому за Л. Кучму, який об­стоював по­глибле­н­ня інтеграц. процесів з Росією та на­да­н­ня рос. мові статусу «офіційної», проголосували області Сх. й Пд. України, а за Л. Кравчука, що робив наголос на зміцнен­ні незалежності держави, — Зх. і Центр. Україна. Одночасно з президентськими від­булися В. депутатів і голів місц. рад. Вони від­бувалися за новим законом, що вперше перед­бачав за­стосува­н­ня мажоритар. системи від­нос. більшості (2-й тур перед­бачався лише тоді, коли жоден з кандидатів у депутати не набирав 10 % голосів, а жоден з кандидатів на голову ради — 25 %). В. так само зміцнили позиції «лівих» (хоч головами лише 2-х обл. рад — Черніг. та Луган. — стали члени КПУ; в більшості регіонів впевнено пере­могли пред­ставники місц. влад. еліт).

Кон­ституція України, ухвалена 28 червня 1996, закріпивши принцип таємних, рівних і прямих В., не деталізувала виборчої системи. Протягом 1996– 97 у парламенті і су­спільстві точилася напружена дис­кусія навколо основ нового закону про В. Політ. партії об­стоювали прийня­т­тя змішаної мажоритарно-пропорц. або й чисто пропорц. системи В. Натомість впливові «незалежні» депутати з міцними позиціями в регіонах ви­ступали за збереже­н­ня мажоритар. системи. Наслідком боротьби стало ухвале­н­ня 24 вересня 1997 Закону України «Про вибори народних депутатів України». Закон встановлював обра­н­ня 225 депутатів в одномандат. виборчих округах на основі від­нос. більшості, а 225 — за списками кандидатів у депутати від політ. партій, блоків партій у багатомандат. заг.-нац. окрузі. Щоб стати субʼєктом виборчого процесу, партія (блок партій) повин­на була зі­брати на під­тримку свого списку 200 тис. під­писів виборців, з них не менш як по 10 тис. не менш як у 14-ти регіонах держави. Місця за багатомандат. заг.-нац. округом мали роз­поділятися пропорційно до кількості голосів, по­даних за партії (блоки), голоси партій (блоків), що набрали не менш як 4 %, — пропорційно між партіями (блоками), які подолали барʼєр. Кандидати за одномандат. округами мусили висуватися партіями (блоками) — субʼєктами виборчого процесу, труд. колективами та шляхом самовисува­н­ня (в остан. 2-х випадках вони повин­ні були зі­брати на свою під­тримку не менш як 900 під­писів виборців округу).

Організацію під­готовки та проведе­н­ня В. Президента України та нар. депутатів України забезпечує від­повід­но до Кон­ституції Центр. виборча комісія (ЦВК). 17 грудня 1997 ухвалено Закон України «Про центральну виборчу комісію», який регламентував її діяльність та повноваже­н­ня (2004 ухвалено новий закон; Голова ЦВК 1997–2003 — М. Рябець).

14 січня 1998 ВР України ухвалила новий Закон «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів». Закон встановлював проведе­н­ня В. депутатів сільс., селищ. та міських рад і голів від­повід. територ. громад на основі мажоритар. системи від­нос. більшості за одномандат. округами. Чисельність депутатів сільс., селищ., міської рад — від 15–25 (для насел. до 3 тис.) до 75– 120 (для насел. міста понад 1 млн). В. депутатів рай. та обл. рад мали від­буватися за багатомандат. округами, причому кожній територ. громаді р-ну надавалося рівне пред­ставництво в рай. раді, а кожному р-ну та місту обл. значе­н­ня — в обл. раді. Чисельність депутатів рай. ради — не більше 120, обл. ради — 200. Голів рай. та обл., а також рай. рад у місті (для міст із рай. поділом) необхідно було обирати на сесіях цих рад.

12 лютого 1998 ухвалено Закон України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим», який перед­бачав обра­н­ня 100 депутатів за мажоритар. системою від­нос. більшості і не встановлював окремого пред­ставництва для депортов. народів (Закон АР Крим про В. 1995 перед­бачав резервува­н­ня 14 мандатів для пред­ставників кримськотатар. народу).

В. нар. депутатів України та місц. органів влади від­повід­но до Пере­хід. положень Кон­ституції України від­булися 29 березня 1998. Внаслідок них подолали 4-від­сотк. барʼєр і створили власні фракції у ВР 8 партій та блоків: КПУ, НРУ, СПУ-СелПУ, Партія Зелених України (ПЗУ), НДП, Всеукр. обʼ­єдн. «Громада», Про­грес. соціаліст. партія України (ПСПУ), С.-д. партія України (обʼ­єд­нана) — СДПУ(о). Однак під час роботи парламенту його фракцій. склад неодноразово змінювався через числен­ні роз­коли та між­фракційні пере­ходи депутатів (припинили існува­н­ня фракції «Громади» та ПСПУ, за­знали роз­колу НРУ та СПУ-СелПУ, натомість виникли фракції й групи «Батьківщина», «Реформи-Кон­грес», «Від­родже­н­ня регіонів» та ін.).

Чергові президент. В. згідно з Кон­ституцією від­булися 31 жовтня 1999. ЦВК було зареєстр. 15 кандидатів (з них 6 — за ріше­н­ням Верховного Суду України, оскільки ЦВК по­ставила під сумнів факт зі­бра­н­ня цими кандидатами 1 млн під­писів на їхню під­тримку). Перед­виборча кампанія була над­звичайно напруженою. Опозиція звинувачувала Л. Кучму в за­стосуван­ні адм. ресурсу та в обмежен­ні інформ. можливостей опонентів. Четверо опозиц. кандидатів (Є. Марчук, О. Мороз, В. Олійник, О. Ткаченко) заявили про намір узгодити свої дії та під­тримати єдиного кандидата. Однак цей намір так і не було реалізовано, а слова «канівська четвірка» (таку назву мало обʼ­єдн. 4-х кандидатів) стали синонімом політ. прожектерства й без­від­повід­альності. Перед В. свої кандидатури зняли В. Олійник (на користь Є. Марчука) та О. Ткаченко (на користь П. Симоненка). Згідно з даними ЦВК, у першому турі В. взяли участь 26,3 млн виборців (з 39,9 млн). Їх голоси роз­поділилися: Л. Кучма — 36,47 %, П. Симоненко — 22,22 %, О. Мороз — 11,28 %, Н. Вітренко — 10,97 %, Є. Марчук — 8,12 %, Ю. Костенко — 2,17 %, Г. Удовенко — 1,22 %, В. Онопенко — 0,47 %, О. Ржавський — 0,37 %, Ю. Кармазін — 0,34 %, В. Кононов — 0,29 %, О. Базилюк — 0,14 %, М. Габер — 0,12 %. У проміжку між двома турами Є. Марчук був при­значений Секр. Ради нац. без­пеки й оборони України й закликав своїх виборців голосувати за Л. Кучму; натомість шестеро колиш. кандидатів закликали голосувати за П. Симоненка. У другому турі 14 листопада 1999 року Л. Кучма одержав 56,21 %, П. Симоненко — 37,77 %. Без­прецедентно висока кількість виборців висловилася проти обох кандидатів.

Упродовж 2001 ВР робила неодноразові спроби змінити чин­ний Закон «Про вибори народних депутатів України». Однак на ухвалені нею суто пропорц. варіант, а також на варіант, за яким від парт. списків обиралися 75 % депутатів, і лише 25 % — за мажоритар. округами, було накладено президент. вето. Від­так чергові парламент. В. 30 березня 2002 від­булися згідно зі старим законом. Єдина новація стосувалася заміни збира­н­ня під­писів на під­тримку парт. списку чи кандидата (як показала практика поперед. В., ці під­писи масово фальсифікувалися) на внесе­н­ня грош. за­стави. Водночас за старим законом від­булися й В. депутатів місц. рад, сільс., селищ. та міських голів, а також В. депутатів ВР АР Крим.

Виборча кампанія характеризувалася великою напруженістю. Влада за­стосовувала адм. ресурс на під­тримку блоку «центристських» партій «За єдину Україну», список якого очолювали Голова Адміністрації Президента України В. Литвин та Премʼєр-міністр А. Кінах. Водночас можливості опозиц. сил для веде­н­ня кампанії обмежувалися. Внаслідок В. 4-від­сотк. барʼєр подолали 6 партій і блоків: «Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”» (23,6 %), КПУ (20,0 %), «За єдину Україну» (11,8 %), «Блок Юлії Тимошенко» (БЮТ) (7,2 %), СПУ (6,9 %), СДПУ(о) (6,3 %). Проте через масове залуче­н­ня до фракції «Єдина Україна» про­влад. блоку «За єдину Україну» формально незалеж. кандидатів, які пере­могли за мажоритар. округами, на момент від­кри­т­тя першої сесії склад парламенту 4-го склика­н­ня був: «Єдина Україна» — 175 депутатів, «Наша Україна» — 119, КПУ — 63, СДПУ(о) — 31, БЮТ — 23, СПУ — 22. Протягом роботи цей склад неодноразово змінювався, зокрема «Єдина Україна» роз­палася на 8 фракцій і груп, які утворили про­президент. «більшість» разом із СДПУ(о), понад 30 депутатів внаслідок тиску залишили опозиційні фракції й при­єд­налися до «більшості». На місц. В., що від­булися водночас із парламент., пере­важну більшість мандатів здобули пред­ставники місц. номенклатури. Як наслідок, «Наша Україна» не отримала більшості в місц. радах навіть у тих регіонах, де її пере­вага на парламент. В. була незаперечною.

Упродовж 2002–03 однією з гол. про­грамових вимог опозиції залишався пере­хід до цілковито пропорц. системи В. не лише парламенту, але й місц. рад (окрім сільс. та селищ.) — як такої, що зменшувала б про­стір для адм. зло­вживань. Однак ці вимоги по­стійно блокувалися парламент. «більшістю». Водночас сама «більшість» ви­ступила восени 2003 з ініціативою пере­йти до В. Президента України парламентом та до сут­тєвого обмеже­н­ня повноважень Президента в рамках кон­ституц. реформи. Як наслідок, навесні 2004 було ухвалено нові редакції законів про В. нар. депутатів України та депутатів місц. рад, які перед­бачали В. до ВР, а також обл., рай. та міських рад лише на пропорц. основі за єдиним багатомандат. округом і за «закритими» парт. списками (виборець голосує лише за список, а порядок кандидатів у ньому ви­значається парт. зʼ­їздом, для місц. В. — від­повід. конференцією). Водночас знижено поріг проходже­н­ня до ВР і місц. рад від 4 % до 3 %. Для В. до сільс. і селищ. рад залишено мажоритарну систему.

Було ухвалено зміни до Закону «Про вибори Президента України», які сут­тєво скорочували час перед­виборчої кампанії та вводили додаткову вимогу внесе­н­ня кандидатом грош. за­стави в 500 тис. грн. Натомість 500 тис. під­писів на під­тримку кожного з кандидатів мусили бути по­дані вже в час перед­виборчої кампанії (як показала практика, ця норма не стала пере­шкодою для реєстрації навіть суто «технічних» кандидатів, оскільки виготовле­н­ня під­писів було по­ставлено на комерц. основу). Закон також уперше перед­бачав проведе­н­ня обовʼязкових теледебатів між кандидатами.

Виборча кампанія з В. Президента України офіційно стартувала 4 липня 2004 і від­значалася над­звичайно напруженим характером. Усі ресурси й можливості держ. апарату працювали в імʼя пере­моги кандидата від влади, яким став Премʼєр-міністр України В. Янукович. Натомість кандидат від обʼ­єд­наної у коаліцію «Сила народу» демократ. опозиції В. Ющенко за­знав тиску й пере­шкод при веден­ні своєї кампанії, а на початку вересня 2004 пере­жив тяжке діоксин. отрує­н­ня і змушений був тривалий час лікуватися.

Перший тур В. від­бувся 31 жовтня за високої явки виборців (74,54 %). ЦВК (від 2003 її голова — С. Ківалов) 10 днів зволікала з оприлюдне­н­ням результатів голосува­н­ня (за В. Ющенка — 39,90 % та за В. Януковича — 39,26 %). В. Ющенко пере­міг у 16-ти областях Центр. й Зх. України та у Києві, а В. Янукович — у АР Крим, 8-ми областях Пд. й Сх. України та у Севастополі. На­ступні місця посіли О. Мороз (5,82 %), П. Симоненко (4,97 %), Н. Вітренко (1,53 %), А. Кінах (0,93 %). Решта 18 кандидатів отримали ще менше.

Напередодні другого туру про під­тримку Ющенка оголосили А. Кінах та О. Мороз. Комуністи закликали своїх виборців голосувати проти обох кандидатів. Другий тур від­бувся 21 листопада 2004. Нац. екзит-пол, проведений спільно Фондом Разумкова та Київ. між­нар. ін­ститутом соціології, зафіксував значну пере­вагу В. Ющенка (53 % проти 44 % у В. Януковича). Проте голосува­н­ня й під­рахунок голосів су­проводжувалися значними поруше­н­нями закону. Упродовж двох годин вже після заверше­н­ня голосува­н­ня явка на дільницях Донец. і Луган. обл. під­нялася від 80 % до майже 100 % (що й зумовило зро­ста­н­ня явки в цілому по Україні до 80,4 %). До того ж, за «уточненими» між двома турами даними, виборців у цих областях виявилося майже на 20 % більше, аніж у першому турі. Десятки тисяч мобілізованих пере­важно у Сх. Україні людей пере­сувалися по­їздами й автобусами, голосуючи по десятку разів кожен за фальшивими від­кріп. посвідче­н­нями. У низці областей (особливо на Пів­дні) було зафіксовано рекордні показники (понад 30 %) тих, хто проголосував удома.

Попередні дані ЦВК, оприлюднені зранку 22 листопада, різнилися від даних Нац. екзит-полу більше як на 15 %, що свідчило про над­звичайно мас­штабні й системні фальсифікації. Ці фальсифікації стали причиною потуж. ви­ступів опозиції, що отримали назву «Помаранчева революція» (за кольором виборчої кампанії В. Ющенка). Це не завадило контрольованій владою ЦВК проголосити 24 листопада пере­можцем В. саме В. Янкуковича (49,46 % проти 46,61 % у В. Ющенка). Але того ж дня це ріше­н­ня було оскаржене опозицією у Верховному Суді, який заборонив до заверше­н­ня роз­гляду справи друкувати офіційні пові­домле­н­ня про результати В. у газетах «Голос України» та «Урядовий курʼєр» і, отже, зробив легітимну інавгурацію В. Януковича неможливою.

Під тиском мітингуючих на Май­дані Незалежності у Києві ВР України 27 листопада ви­знала факт фальсифікації В. і необхідність пере­голосува­н­ня другого туру за новим законом і з новим складом ЦВК, а 2 грудня від­правила у від­ставку уряд В. Януковича. Проте для чин­ного Президента Л. Кучми парламент. ухвали були лишень політ. деклараціями, по­збавленими юрид. сили. Реакція світу на укр. події виявилася різною. США та ЄС оголосили, що ніколи не ви­знають силової пере­моги Януковича. Натомість рос. Президент В. Путін і низка ін. лідерів СНД привітали укр. Премʼєр-міністра з пере­могою. Не­вдовзі після початку кризи роз­почала роботу між­нар. посередницька місія у складі Президента Польщі А. Кваснєвського, Президента Литви В. Адамкуса, від­повід­ального за зовн. політику ЄС Х. Солани й Голови Держ. думи Росії Б. Гризлова.

3 грудня 2004 Цивільна палата Верховного Суду вирішила, що системні поруше­н­ня закону не дають змоги достовірно встановити результати В. у другому турі й тому 26 грудня необхідно провести пере­голосува­н­ня.

8 грудня після тривалих і драм. пере­говорів ВР ухвалила «великий пакет», що включав ухвале­н­ня нового виборчого закону (він перед­бачав формува­н­ня виборчих комісій за паритет. принципом від обох кандидатів і дуже обмежував голосува­н­ня за від­кріп. талонами), нового складу ЦВК (його очолив Я. Давидович) і двох законо­проектів — 4180 та 3207-1 (у першому читан­ні) про зміни до Кон­ституції.

26 грудня 2004 від­булося пере­голосува­н­ня другого туру. Показники В. Ющенка покращилися в усіх без винятку регіонах, показники В. Януковича — погіршилися. В. Ющенко досягнув впевненої пере­моги: 51,99 % проти 44,20 % В. Януковича. Але додати до списку областей, де він пере­міг ще в першому турі, бодай одну, лідер опозиції так і не зміг. В. Янукович не ви­знав результатів В. і неодноразово намагався оскаржити їх у Верховному Суді. Але суд від­хилив його скарги як без­під­ставні.

Літ.: Українська РСР — невід­ʼємна складова частина Союзу РСР. К., 1974; Литвин В. Політична арена України. К., 1994; Вибори до Верховної Ради України: Досвід та уроки. К., 1994; Виборча кампанія: Зарубіжний та вітчизняний досвід. К.; Лондон, 1997; Україна на шляху до виборів: Бібліогр. список. К., 1998; Український парламентаризм: Історія і сучасність. К., 1998. Вип. 23– 24; Вибори і референдуми в Україні: Про­блеми теорії і практики. К., 2001; Журавський В. Український парламентаризм на сучасному етапі: Теоретико-правовий аспект. К., 2001; Парламентаризм в Україні: Теорія і практика: Мат. конф. К., 2001; Томенко М. та ін. Абетка української політики: Довід. К., 2002; Хроники современ­ной Украины. 1993– 2000. Т. 1–4. К., 2002; Ольховський Б., Єрмолаєв В. Вибори народних депутатів України у пита­н­нях та від­повід­ях. Х., 2002.

М. В. Стріха

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю