ВИЗНА́­Н­НЯ ДЕРЖА́ВИ — сукупність норм між­народного права, які регулюють процес вступу ново­створених держав у між­народно-правові від­носини. Ви­зна­н­ня нової держави з боку вже існуючих полягає у тому, що остан­ні прямо заявляють або вказують ін. чином, що вони вважають нове державне утворе­н­ня незалеж. і суверен. державою, повноправ. членом між­нар. спів­товариства. Ви­зна­н­ня може бути вираженим прямо (де-юре), коли від­повід. стороні надсилають спец. документ про ви­зна­н­ня, або непрямо (де-факто), коли наслідки ви­зна­н­ня реалізуються фактично. Встановле­н­ня дипломат. від­носин є ознакою цілковитого й остаточ. ви­зна­н­ня.

Вагомими причинами поразки визв. змагань 1917–21 стали не­спроможність укр. урядів домогтися широкого між­нар. ви­зна­н­ня незалежності України і неготовність більшості провід. європ. держав ви­знати цю незалежність. УНР до 28 квітня 1918 встановила офіц. дипломат. від­носини лише з Німеч­чиною, Австро-Угорщиною і Туреч­чиною. Більш значними були дипломат. успіхи Української Держави геть­мана П. Скоропадського, яка обмінялася посольствами з 12-ма країнами. Після від­новле­н­ня незалежності України 24 серпня 1991 знову гостро по­стало пита­н­ня про її між­нар. ви­зна­н­ня. Від­разу ж після під­твердже­н­ня Акту проголоше­н­ня незалежності України на референдумі 1 грудня 1991 про ви­зна­н­ня України оголосили Польща й Канада. 23 січня 1992 від­бувся обмін нотами між Україною і США про встановле­н­ня дипломат. від­носин у повному обсязі. Протягом 1-ї пол. 1992 процес ви­зна­н­ня України світ. спільнотою було в осн. завершено. Водночас одним із перших зовн.-політ. актів незалеж. України стала по­станова ВР від 11 грудня 1991 про ви­зна­н­ня незалежності Словенії і Хорватії та про встановле­н­ня дипломат. від­носин з державами — субʼєктами колиш. СРСР.