Виховання

ВИХОВА́ННЯ  — вплив суспільства на особистість, яка розвивається; спеціально організований і науково інструментований процес створення умов для розвитку особистості. В. у широкому розумінні — соціалізація, тобто процес формування інтелекту, фіз. і духов. сил підростаючого покоління; як пед. категорія — цілеспрямована діяльність, покликана сформувати систему якостей особистості, поглядів і переконань відповідно до вихов. сусп. ідеалів. В. часто розглядається як вирішення конкрет. вихов. завдання (напр., В. патріотизму) і реалізується через культуру, освіту та навч. в процесі діяльності та під впливом спадковості й середовища. Як складне соц. явище В. є об’єктом вивчення різних наук (філософії, соціології, етнографії, економіки, біології, фізіології, генетики, психології), але саме педагогіка (як наука про В.) здійснює повне й системат. дослідж. факторів впливу на особистість, принципів, змісту, мети, засобів і методів, шляхів організації цього процесу. Як конкретно-істор. явище В. відображає розвиток суспільства, зокрема етносоц. та етнопсихол. особливості умов життя.

Виховна спадщина України є надбанням її народу на різних етапах існування укр. держави і представлена діяльністю братських шкіл, Києво-Могилян. колегії (згодом — академії), Харків. колегії, Кременец. ліцею, Львів., Харків., Київ., Новорос., Чернів. університетів, Ніжин. ліцею, Колегії Павла Ґалаґана, «Громад», «Просвіт», визначними іменами мислителів, політ. діячів, учених, педагогів-практиків — Ярослава Мудрого, П. Могили, Г. Сковороди, С. Русової, Б. Грінченка, І. Соколянського, А. Макаренка, В. Сухомлинського. На сучас. етапі в Україні розробляються теор. і соц.-культурол. проблеми В. з усвідомленням необхідності відмови від сталої методол. позиції. Одне з найактуальніших завдань пед. науки — розширення уявлень науковців, викладачів, учителів, вихователів про можливість різних теор.-методол. підходів до розуміння процесу В. дитини, ознайомлення зі світ. пед. практикою. Нині формуються різні творчі підходи до розв’язання проблем В. молоді. Етнопедагогічний (антропологічний, феноменологічний), крім опису традиц. пед. культури різних народів, відображає взаємовпливи і взаємозв’язки людинознав. наук — психології та етнографії, фольклористики й літературознавства, екології та релігієзнавства, етики й естетики, антропології та історії. Використовуючи методи цих наук, у В. розробляються механізми передачі етніч. культури через заклади освіти. Ін. напрям — орієнтація на вже існуючі пед. системи, найчастіше зарубіж. походження (Вальдорфська педагогіка, система Монтесорі тощо). Цей напрям відповідає персоналістич. теоріям недиректив., ліберал. В. і передбачає формування вільної креатив. особистості, відштовхуючись від актуал. рівня розвитку дитини та пов’яз. з нею потреб, інтересів, і уваги до соціокультур. рівня та культурно-істор. контексту розвитку дитини. В Україні провідним залишається раціоналіст. (сцієнтистський) підхід, коли наук. знання та методи пізнання виступають найвищою культур., духов. цінністю, найважливішою і самодостат. умовою орієнтації дитини у навколиш. середовищі. Нині поширюється тенденція долучення до вихов. процесу реліг.-духов., християн. цінностей як єдино вірних і автентичних. Існує також і тенденція до вестернізації, американізації вихов. процесу, пропаганда зх. життєвих взірців — цінності багатства й бізнесу як найвищих морал. ідеалів. Нові підходи у В. вимагають змін у логіці та технологіях побудови навч.-вихов. процесу і тісно пов’яз. з проблемою визначення вихов. ідеалу. Важл. теор. й практ. проблемою В. є прилучення дитини до тих ідеалів, цінностей, які мають універс. значення, об’єктив. характер, позитивну спрямованість — цінність життя (свобода, відповідальність тощо), доброчинність (справедливість, сміливість, правдивість, щирість, любов до ближнього, вірність, відданість, працелюбність тощо), часткові етичні цінності (здатність дарувати іншим свої духовні надбання тощо). В. на основі цінностей має гуманіст. характер і пов’яз., насамперед, із переосмисленням науковцями й педагогами всього вихов. процесу, з виявленням у ньому тих аспектів, які досі не враховувалися, зокрема винятк. уваги до внутр. світу особистості.

Нині в Україні є багато інновац. концепцій, теор. підходів, програм В., за якими працюють різні типи навч.-вихов. закладів, серед них — ліцеї, коледжі, гімназії, автор. навч.-виховні заклади (О. Захаренка, В. Хайруліної, М. Чембержі, В. Алфімова, П. Лосюка, М. Гузика, М. Чумарної) та ін. Їхні зусилля спрямовані на В. творчої особистості, її самореалізацію за умов гуманізації, демократизації, гуманітаризації навч.-вихов. процесу, прилучення до нац. та заг.-люд. цінностей. Для досягнення високих вихов. ідеалів потрібне визнання пріоритет. ролі В. у соц.-екон. політиці держави, всього суспільства.

Завантажити статтю