Відображення

ВІДОБРА́ЖЕННЯ — процес виникне­н­ня фізичних, психічних та інтелектуальних утворень, яким властива схожість з чимось іншим (прообразом). Ця схожість може бути наслідком дії одного явища на інше або ж результатом люд. діяльності. Словом «В.» по­значають процес та його результат: образ як наслідок В. У випадку дзеркал. В. маємо причин. звʼязок між фіз. дією за­гля­да­н­ня в дзеркало і появою В. Зро­зуміло, що не кожна схожість є наслідком дії прообразу на образ: у випадку дзеркал. В. така дія є без­посередньою, а тому очевидною. Тим часом схожість близнят хоч і є причин­но зумовленою, але не у спосіб, щоб одне було прообразом для іншого. Поява схожості живопис. зображе­н­ня на намальований предмет не є наслідком без­посеред. дії прообразу на образ, оскільки ця дія опосередкована діяльністю митця. Коли маємо справу зі звʼязком, який містить багато опосередкованих ланок та пере­плетених взаємодій, то значно важче зʼясувати, яким чином деякий прообраз спричинив появу образу. Прикладом можуть бути людиноподібні утворе­н­ня (антропоморфізми), одним з яких є той факт, що у зрілих релігіях люди уявляють Бога схожим на себе.

Окрім наявності багатьох ланок причин. звʼязків, які опосередковують звʼязок образу з прообразом, у В. маємо різне спів­від­ноше­н­ня між збереже­н­ням (від­творе­н­ням) якостей, форм і структур прообразу з пере­творе­н­ням цих якостей і форм у процесі В. Дзеркал. В. зберігає значну міру схожості (для люд. зору) зовн. ви­гляду, тим часом рентґенів. знімок від­творює внутр. структуру органів і тканин. У випадку спри­йма­н­ня предметів екс­трорецепторами (зір, слух, дотик) зовн. стимули за­знають сер­йоз. пере­творень на шляху до утворе­н­ня того образу, який ми усві­домлюємо як наше спри­йма­н­ня. Називаючи ці утворе­н­ня В. речей, нехтуємо тим, що звуки є тільки мех. вібраціями. То ж коли ми говоримо про «правильність» наших В., то тільки тому, що вона є важливою для нашої орієнтації в середовищі: адже можемо спри­ймати і щось таке, чого на­справді не існує (міражі, галюцинації тощо); чи мати спотворені В. — ілюзії. Від­так, зі­ставляючи наші «нормал.» В. зі спотвореними, залишаємося у межах феноменалізму. Інший спосіб: зі­ставляти наук. (обʼєктивні) поясне­н­ня певних явищ з нашими В. як субʼєктивними, але це призводить до про­блеми зʼясува­н­ня природи наук. поясне­н­ня (див. Фізикалізм). Якраз остан­нє і надало терміну «В.» філос. важливості у теології (напр., людина як богоподібна істота), метафізиці (зокрема теорія ідей Платона), епістемології (пі­зна­н­ня як різновид В.), психології (поясне­н­ня перцептив. діяльності), семіотиці, естетиці та філософії мистецтва (про­блема худож. образу). У новочас. філософії, означеної субʼєктив. поворотом (Р. Декарт), поня­т­тя «образ» використовують для поясне­н­ня процесів пі­зна­н­ня. По­стало пита­н­ня, на­скільки субʼєктивні образи (спри­йма­н­ня, уявле­н­ня, ро­зумові ідеї) наслідують деякі прообрази, які існують поза і незалежно від субʼєкта. Від­так від­ноше­н­ня «прообраз–образ» стали роз­глядати у філософії під кутом зору від­ноше­н­ня «субʼєкт– обʼєкт» (субʼєктив. образ обʼєктив. світу). Утворилися дві крайні позиції — наїв. реалізму (матеріалізму) та субʼєктив. ідеалізму. Але обом була властива спо­глядальність, оскільки недооцінювали звʼязок нашого спри­йма­н­ня та пі­зна­н­ня світу з практ. дією. Ця спо­глядальність стала обʼєктом критики у волюнтаризмі, а на поч. 20 ст. — у прагматизмі. Крім того, деякі філософи (перед­усім Е. Кас­сірер) наголошували на символіч. природі людини (Homo simbolicus). Цій пере­орієнтації у філософії від­повід­али нові під­ходи у нейрофізіології та екс­перим. психології на­прикінці 19 — на поч. 20 ст. Нім. нейрофізіолог Г. Гельмгольц довів, що органи чуття володіють влас. «специфіч. енергією», тому дію зовн. імпульсів вони пере­творюють, а не пере­дають у не­змін. ви­гляді: наші чут­тєві В. є радше своєрід. знаками, «ієрогліфами», які тільки ре­презентують певний обʼєкт та його властивості, а не від­ображають їх. Це набуло продовже­н­ня у когнітив. психології та від­галуже­н­нях ґештальт-психології, в якій структури (ґештальти) ро­зуміли не як щось вроджене чи не­змін­не («нативізм»), а як операц. системи, що виникають під впливом дій людини в оточен­ні. А від­так спо­глядал. інтро­спектив. психології було проти­ставлено ко­структивізм: інтелект людини роз­глядався не як наслідок пасив. В. реальності, а як рекон­струкція чи моделюва­н­ня реальності, покликані забезпечити успішну адаптацію — пере­творе­н­ня середовища та при­стосува­н­ня створеного людиною світу до природ. середовища. По­єд­на­н­ня на­званих філос. рухів з від­повід. напрямами в нейрофізіології та психології під­важило позицію наїв. форм сенсуалізму та емпіризму.

У марксизмі пита­н­ня про спів­від­ноше­н­ня пі­зна­н­ня реальності і активності людини не одержало задовільного роз­вʼяза­н­ня. Хоча у марксизмі зав­да­н­ня філософії вбачалося у тому, щоб «змінити світ», а не пояснювати («від­ображати») його, але, з по­гляду К. Маркса, змінювати світ людина може лише від­повід­но до істор. необхідності (закономірності). До того ж у марксизмі сусп. сві­домість вважалася В. сусп. буття. На­справді ж сві­домість не є чимось пасив. стосовно природ. оточе­н­ня чи способу виробництва: різницю у способах життя між Афінами і Спартою можна пояснити, беручи до уваги від­мін­ності в етико-політ. ідеалах. До того ж соц. філософія і філософія історії, з по­гляду К. Маркса, у класовому су­спільстві є деформованою: вона є «хибною сві­домістю», яку можна замінити «істин. сві­домістю» лише шляхом соц. революції. По­стало пита­н­ня, хто буде носієм цієї «істин.» сві­домості. Практ. здійсне­н­ня марксист. доктрини в Росії ґрунтувалося на тому, що реал. носієм «істин. сві­домості» є не сам пролетаріат, а його найбільш сві­дома частина — «авангард», партія більшовиків. Це при­звело до узурпації групою осіб чи навіть однією особою права ви­значати, що саме від­повід­ає «істор. закономірності», а що ні. Острах, що люд. субʼєктивність вирветься в «царство свободи» і що звичайні люди помислять себе творцями історії, став ідеологією «реал. соціалізму». Це пояснює ту важливість, якої набула «теорія В.» у марксизмі-ленінізмі: очевидна тенденція здійснювати критику субʼєктив. ідеалізму та захищати матеріалізм з позицій наїв. реалізму, від­повід­но до якого пі­зна­н­ня є певним різновидом копіюва­н­ня реальності. Але на­справді ідеол. при­значе­н­ня спрощеної «теорії В.» полягало в тому, щоб зробити мисле­н­ня і мовле­н­ня на­стільки про­зорими, аби виключити будь-які ускладне­н­ня, у яких могли б «заховатися» ідеалізм чи ідея Бога. Типовий приклад тенденції до спрощеності — у творі Леніна «Матеріалізм та емпіріокритицизм». Ці елементи наїв. реалізму в марксизмі-ленінізмі по­єд­нувалися з вимогою від­ображати в сусп. науках та мистецтві фіктивну реальність, створену ідеологією. Елементи наїв. реалізму в «теорії В.» були спрямовані на блокува­н­ня роз­витку крит. мисле­н­ня, що мало забезпечити успіх у формуван­ні нової людини, яка б реальність «бачила» лише у світлі ідеол. стереотипів. Будь-які теорії, які наголошували на оператив. чи символіч. характері люд. субʼєктивності, на ролі смислів і цін­ностей в інтелект. діяльності людини, оголошувалися «буржуазними». Це при­звело до не­прийня­т­тя низки напрямів 20 ст. у нейрофізіології і психології (ґештальт-психологія, когнітивна і феноменол. психологія), теорій практ. дії, естет. концепцій, які ґрунтувалися на символічно-цін­ніс. ро­зумін­ні мист. діяльності тощо. Адже худож. образ, основу якого складає метафора, включає виникне­н­ня новизни — творе­н­ня смислів, а не В. наявного, готового. На­справді заідеологізована «естетика» соцреалізму орієнтувала митців навіть не на реалізм, а впроваджувала «правдивість» як баче­н­ня реальності крізь призму ідеологічно змонтованих «прообразів». Ті рад. філософи, які усві­домлювали здатність поня­т­тя «В.» схиляти філос. мисле­н­ня до примітив. уявлень на природу субʼєктивності та примітив. концепцій реалізму, були змушені, не від­кидаючи прямо «теорії В.», вдаватися до за­стережень про те, що йдеться не про «дзеркал.» В., а про «складні» форми В. Ідеол. контроль зводився до того, щоб стежити, аби такі «ускладне­н­ня» В. не стали «схованкою» для реабілітації субʼєктивності, здатної «вириватися» з-під ідеол. контролю.

Завантажити статтю