Відродження

Визначення і загальна характеристика

ВІДРО́ДЖЕННЯ — епоха в історії європейської культури, що характеризується особливостями стилю, зумовленими орієнтацією на спадщину античної греко-римської цивілізації. Ін. назва — Ренесанс (італ. Rinascita або Rinasciamento, франц. Renaissance). Термін «В». увів 1550 італ. митець та історик мистецтва Дж. Вазарі. Рух В., що почався у літературі, малярстві, арх-рі, скульптурі, музиці, філософії, мав спіл. риси, ви­значені новою ідеологією. Раннє В. (Перед­ренесанс) сформувалося як культур. рух в італ. державах-містах (насамперед у Флоренції) на зламі 13–14 ст.; про­грамною стала творчість А. Данте, Ф. Петрарки, Дж. Бокач­чо у літературі, Б. ді Джот­то — в малярстві. Утвердже­н­ня культури В. в Італії починається у 15 ст., золотим віком В. вважається період 1500–20, коли в Римі творили Леонардо да Вінчі, Рафаель і Б. Мікеланджело. Від 16 ст. культура В. поширюється на всю Європу, і до 19 ст. європ. мистецтво роз­вивається у формах, започаткованих італ. В. Культура В. виникла у багатих містах Пн. Італії не як сукупність нових форм, а як проти­ставле­н­ня неітал. культурі, що її роз­цінювали як варварську. Б. ді Джот­то від­верто проти­ставив власні художні виріше­н­ня ір­реал. побудовам свого учителя Чімабуе. Буд-во Флорентій. собору, роз­початого в готич. стилі, завершив арх. Ф. Брунел­лескі, викори­ставши форми рим. антич. класики, чим заклав основи архітектури В. До В. в Європі панувала епоха диглосії — паралел. вжива­н­ня латини у високій, нар. мови — у низькій сферах. А. Данте, Ф. Петрарка і Дж. Бокач­чо створили літературу італ. роз­мов. мовою, і хоча ще столі­т­тя коментарі до них писалися латиною, інтерес до лат. граматики зріс. Латина залишилася мовою Церкви, світська культура орієнтувалася на нац. мову. В світлі нового ставле­н­ня до античності як італ. нац. традиції сформувалися ідеали епохи. Нова культура осмислювала себе як В. справж. римо-італ. культури, роз­виток якої нібито був пере­рваний варварами (готами). Тут закладено ро­зумі­н­ня поперед. європ. культури як пере­рви, середини між старою античною та від­родженою новітньою; звідси термін «середні віки» і по­значе­н­ня вищих досягнень заальпій. культури як готичної, тобто варвар. германської (хоча батьківщиною і центром готики була не Німеч­чина, а Франція). Не­справедливість подіб. оцінок очевидна, вона від­ображала ту об­ставину, що впродовж середніх віків Італія від­ставала від заальпій. Європи в екон., культур. від­ноше­н­нях, у 15–14 ст. швидко долала роз­рив. Разом з тим «В.» ро­зумілося не як поверне­н­ня до втраченого «золотого» віку, а лише як від­новле­н­ня істор. спадкоємності і викори­ста­н­ня спадщини минулого для роз­витку наяв. християн. культури. Епоха В. від­кидає не­прийня­т­тя першими ідеологами християнства антич. культури як язичницької і декларує свою повʼязаність з римо-італ. традицією, трактуючи античність як свого попередника. Проте від­роджена культура залишалася християнською і зберігала ознаки християн. духовності. Роз­почавшись як низка паралел. спроб викори­ста­н­ня забутих форм антич. спадщини, рух В. зумовив пере­осмисле­н­ня від­ноше­н­ня людини і Бога, беручи за вихідний по-новому тлумачений біблій. принцип людини як образу Божого. Якщо традиція патристики вимагала ви­зна­н­ня надобразності, поза­просторового і позачасового Бога, вбачаючи подібність людини до Творця лише функціонально, у певних духов. здатностях людини, то ідеологія В. ґрунтується на засадах гуманізму. Людина як образ Божий ро­зуміється і буквально. Символізм, що був єдиним шляхом до богопі­зна­н­ня, в епоху В. втратив свої функції. Попередньому християн. мистецтву властиве умовне зображе­н­ня Христа не як того, хто реально був у образі людини, а того, який має при­йти пере­можцем у майбутньому; Бог-Отець не зображувався, образ Саваофа-Пантократора — мужній бородатий Христос. У роз­писах Сикстин. Капели Б. Мікеланджело у центрі уваги по­ставив антропоморф. образ могут. старця, творця Всесвіту — Бога-Отця, Христос набув рис атлета. Традиція зображе­н­ня красивого Христа йде від Рафаеля до Ґ. Рені. Така іконо­графія утвердилася у високому і пізньому Ренесансі, але ідея антропоморфності реліг. образів склалася на початку В. на ґрунті ви­зна­н­ня божествен. сутності матеріал. світу. У звʼязку з цим уже Перед­ренесанс від­мовляється від властивого пануючому тоді у християн. мистецтві готики символіч. способу по­значе­н­ня духов. природи реальності через образи, що натякають на духовну суб­станцію зображуваного. Божествен. задум ніби вміщується у світ людини і довкі­л­ля. Мистецтво орієнтоване на точну пере­дачу реалій навколиш. дійсності; якщо готика з її крихкими, наче неземними фігурами прагне до небесного, то В. від­криває продуману і довершену ідеал. кон­струкцію в самій тілесності, у масив. обʼємах матеріального. А. Данте вносить продуману кон­струкцію в картину світу, якою для нової епохи стала його «Комедія». В А. Данте хаос упорядкований у геометрично чіткі схеми. Епоха В. характеризується від­новле­н­ням інтересу до пропорції, симетрії і матем. краси, що зна­йшло вияв у науці та мистецтві. Архітектори, скульптори і поети використовували форми забутої старовини для побудови нових світів, у яких легкість і духовність досягається довершеністю внутр. будови. Водночас зменшилася ди­станція між світською та сакрал. культурами; роз­виваючись у реліг. мистецтві, рух В. особливо енергійно охопив світську сферу (громад. споруд і приват. палаців у той час будувалося більше, ніж храмів). У музиці італ. В. набували роз­витку світські форми, улюблені у шляхет. середовищі, — мадригал, качча, бал­лата. Пере­осмисле­н­ня реальності як світу людини від­булося і в реліг. жанрах. Загадковий золотий фон ікони замінено міським і природ. пейзажами, природа зайняла самост. місце у малярстві; Ф. Брунел­лескі приписують від­кри­т­тя пер­спективи, яка особливо вразила глядачів у мистецтві Мазач­чо. Ви­вче­н­ня законів пер­спективи та гармонії по­єд­нує мистецтво з наукою. Ін. стороною цього ж процесу стала популярність людей науки у вищих колах су­спільства, формува­н­ня ідеалу «uomo universale» — універсал., всебіч. людини. Епоха В. була терпимою до люд. слабостей і вад, навіть у колах вищої церк. ієрархії, оскільки над усе ставила горду і сильну люд. індивідуальність. Після умов. зображень середньовіч­чя роз­вивається жанр порт­рета, знаходить ви­зна­н­ня у науці і мистецтві принцип авторства, замість на­громадже­н­ня символіч. умовностей мода апелює до під­кресле­н­ня природ. фіз. краси чоловіка і жінки. Культура В. поширилася у Європі, набувши специфіч. виявів у нац. просторах. В. дало світу більше, ніж стиль; це була новітня самосві­домість людства, що заклала основи сучас. духов. Європи. В епоху В. від­бувся синтез біблій., християн. культури середньовіч­чя з греко-рим. античністю. Прагнучи зна­йти принципово нові шляхи історії, рос. мислитель 20 ст. П. Флоренський закликав облишити шляхи зх. цивілізації, яку він починав від принципів В., зокрема від принципу пер­спективи.

В Україні памʼятки В. зʼявилися на поч. 16 ст., насамперед у Галичині (замки в Бережанах, Збаражі, Під­гірцях; собор у Миколаєві побл. м. Жовква Львів. обл.), а особливо у Львові, де після пожежі 1527 місто від­будовувалося в стилі В. (Чорна камʼяниця, кін. 16 ст.; будинок Корнякта, 1580; ансамбль споруд Братсько-Успен. церкви з різьбленим порталом каплиці Трьох Святителів, 16–17 ст.; монастир-фортеця Бенедиктинок, 1595). Проникне­н­ня пейзажу та зображе­н­ня елементів побуту в сакрал. мистецтві характерно для творчості М. Петрахновича, Ф. Сенковича, В. Стефановича, І. Рутковича. Вплив ренесанс. гуманізму від­чутний у полеміч. творах Мелетія Смотрицького, З. Копистенського, І. Галятовського; в курсах філософії Києво-Могилян. академії згадуються Дж. Піко делла Мірандола, Дж. Бруно; новели Дж. Бокач­чо та «Олександрія» пере­кладалися книжноукраїнською мовою.

В. у метафорич. значен­ні слова — істор. період заг. політ. і культур. під­несе­н­ня, особливо якщо воно повʼязане із зверне­н­ням до давнини. Так, «В». називали період 8–14 ст. у Китаї («фугу»), епохи під­несе­н­ня іраномов. культури (9–13 ст.), «Каролінґського В.» (8–9 ст.), «Грузинського В.» (12–13 ст.). Як «В. націй» усві­домлювалися періоди нац. під­несе­н­ня в Європі від серед. 19 ст., коли виникла організація «Молода Європа» (до цього руху входили «Молода Італія», «Молода Польща»). Від­образилася така самосві­домість і в укр. культур.-політ. русі («Молода Україна»), а вже на поч. 20 ст. уведено вираз «В. нації».

М. В. Попович

Завантажити статтю