Візіопоезія

Визначення і загальна характеристика

ВІЗІОПОЕ́ЗІЯ (від лат. visualis — зоровий та поезія) — специфічне надвидове явище поетичної творчості, повʼязане, на від­міну від більш давніх, поширених та усталених, не з діахрон­ним, ритміко-акустичним, а з синхрон­ним та симультан­ним сприйня­т­тям писаного текс­ту. Остан­ній має у В. оригін. графічно-зорову організацію і в такий спосіб потверджує притаман­ну всій поезії під­вищену змістовність форми. Ін. назви: зорова, візуальна, конкретна поезія, поезомалярство. Елементи генези В. добачають і в антич., і в ін. давніх літ-рах, включно з літ-рою Давньої Русі, повʼязуючи саме явище із виникне­н­ням та роз­витком писемності, котра якісно змінила спосіб фіксації, від­творе­н­ня та сприйня­т­тя поезії, а також із візант. традицією пишної декорованості ману­скриптів, із написами на іконах, фресках, над­гробках, спорудах та ужитк. предметах, із графіті тощо. Виникне­н­ня книго­друкува­н­ня дало нові потужні імпульси для подальшого роз­витку В.: з одного боку — нові суто тех. можливості, з другого — оскарже­н­ня одноманітного й «механічного» ви­гляду текс­тів, на­браних друкар. способом. Дослідники припускають, що по­жвавле­н­ня у 17 ст. інтересу до «фігурних текс­тів» було реакцією на зниже­н­ня рівня книжк. ви­дань порівняно з ману­скриптами: друков. продукція неминуче уніфікувалася, втрачала тепло, вигадливість, унікальність. Притаман­ні добі бароко увага до форми, декоративність, ігрове начало зробили В. сут­тєвим компонентом барокової поезії, зокрема української. В епі­граматич. поезії укр. бароко вирізняють окремі групи творів: вірші кур­йозні (за Д. Чижевським — «вірші-іграшки»), емблематичні вірші з їхнім по­двійним візуально-поет. метафоризмом, палін­дроми (або «раки літеральні»), акровірші, ана­грами тощо. Фактично, доба бароко явила пік роз­витку В. (твори, зокрема, І. Величковського, Л. Барановича, Л. Крщоновича, І. Щирського, С. Полоцького, М. Довгалевського та ін.), якого згодом вона вже не сягала. На­ступні поколі­н­ня, що культивували «ро­зумну красу» або й взагалі утилітарну доцільність, виявилися не в змозі оцінити «ці барокові вправи з від­тінком містицизму і присмаком елітарності» (А. Макаров «Світло українського бароко», К., 1994, с. 249): про них надовго забули. Але дис­крет. характер цієї літ. традиції може трактуватися і як свідче­н­ня її маргінальності, і як вияв здатності до латентного вижива­н­ня та спорадич. самовід­новле­н­ня. Імовірно, що причина криється також у сутнісній «авангардності» В. як екс­перим. форми, належної до «екс­тремального наративу». Адже й властива В. «гібридність» є типово авангардист. рисою: способи презентації текс­ту дають зро­зуміти, що зміст його не існує сам по собі, а в різний спосіб повʼязаний зі структурою, формою та метою пред­ставле­н­ня. У кожному разі саме цього прагнули і В. Каменський у футурист. зб. «Танго с коровами. Железобетон­ные поэмы» (1914), і Ґ. Апол­лінер у зб. «Calligrammes» («Калі­грами», Париж, 1918), і, трохи згодом, М. Семенко у своїй радше показовій, аніж успішній практиці «поезомалярства».

На хвилі естет. новацій європ. модернізму В. культивували, зокрема, франц. поети Ш. Бодлер, А. Рембо, С. Мал­ларме та ін.: про­грамові засади символізму, футуризму, дадаїзму, сюр­реалізму містили перед­умови для такого роду екс­периментів. Натомість у рад. літературі боротьба з формалізмом одно­значно пере­кривала шлях таким творчим інтенціям. Здійснені укр. футуристами спроби «гри шрифтів», залуче­н­ня малярства, фото­графії, кіно, освоє­н­ня поетики колажу, реклами та афіші фактично були остан­німи на цьому шляху (зокрема А. Чужий ввів елементи В. у свій роман «Ведмідь полює за сонцем»). Попри те, що свої зб. «Кабле-поема за океан» (1920– 21) та «Моя мозаїка» (1922) М. Семенко ще включав у на­ступні ви­да­н­ня («Кобзар», К., 1924; 1925; «Повна збірка творів», Х., 1929–31) — з проголоше­н­ням соцреалізму єдиним творчим методом не лише зникала можливість подібних екс­периментів, а й самі їхні автори ставали жертвами спершу брутал. критики, а далі й ре­пресій. Лише в літературі для дітей В. іноді допускалася як власне гра, проте за таких об­ставин охочих скори­статися можливістю було мало. Натомість у світовій поезії В. зберегла позиції; «конкретна» або «зорова» поезія претендує на статус літ. руху, для якого засадничими є особл. динаміка статич. текс­ту, від­хід від традиц. поетики, по­єд­на­н­ня різних семіотич. елементів, гри слів, кольору, а також символьна наповненість та знаковий характер зорових образів. Серед провід­них дослідників цього явища — і укр. науковці з діаспори О. Ільницький, Я. Балан, М. Сорока. Два остан­ні є водночас і продуцентами візіопоет. текс­тів; до пред­ставників цього виду творчості за межами України належать також З. Бережан, Б. Дедора, Л. Госейко.

З кін. 80-х рр. 20 ст. в Україні також спо­стерігається певне від­родже­н­ня В., засвідчене зб. «Око» М. Мірошниченка (1989), «Скрипка для Орфея» М. Луговика (1991), «Вишуки» В. Мельника (В., 1992) тощо. Слід також від­значити віртуозні пере­клади світових зразків В. О. Жупанського, О. Мокровольського, М. Мірошниченка, Всеволода Ткаченка.

Літ.: Cоntextualities: Contemporary Visual Poetry in Canada // Open Letter. A Canadian J. of Writing and Theory. 1999. № 6; Лучук Т. Рак літеральний — живущий стиль української поезії // 2-й між­нар. зʼїзд україністів. Доповіді і пові­домле­н­ня. Літературо­знавство. Л., 1993; Сорока М. Зорова поезія в сучасній українській літературі // СіЧ. 1994. № 4–5; Назаренко Т. Візуальна поезія Ярослава Балана в контекс­ті часу й історії жанру // Всесвіт. 1995. № 1; Сорока М. Поезомалярство М. Семенка // СіЧ. 1997. № 11–12.

Е. С. Соловей

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю