Вінграновський Микола Степанович

ВІН­ГРАНО́ВСЬКИЙ Микола Степанович (07. 11. 1936, с. Богопіль, нині м. Первомайськ Микол. обл. — 26. 05. 2004, Київ) — поет, прозаїк, кіноактор, режисер. Член НСПУ (1962). Державна премія України імені Тараса Шевченка (1984), премія Фундації Антоновичів (1993), премія ім. В. Вернадського (2002). Заслужений діяч мистецтв України (1997). У 1955 вступив до Київ. ін­ституту театр. мистецтва на актор. від­діл., продовжив навч. у ВДІКу під керівництвом О. Довженка (закін. 1961). Ще студентом зі­грав гол. роль у х/ф «Повість полумʼяних літ» (автор фільму — О. Довженко, реж. — Ю. Солнцева, Мосфільм, 1961). Як режисер (з основним місцем праці — Київ. кіностудія худож. фільмів ім. О. Довженка) по­ставив х/ф «Дочка Стратіона» (1964), «Ескадра повертає на захід» (1966), «Берег надії» (де також зі­грав роль Вацлава Купки, 1967), «Дума про Британку» (де також зі­грав роль Несвятипаски, 1970), «Тихі береги» (1973), «Климко» (1984), а також докум. фільми за власними сценаріями — «Голубі сестри людей» (1966), «Слово про Андрія Малишка» (1983), «Щоден­ник О. П. Довженка» (у спів­авт. з Л. Осикою, 1989), «Довженко. Щоден­ник 1941– 1945 роки», «Хортиця — столиця Запорізької Січі», «Дмитро Вишневецький — Байда» (усі — 1993), «Чигирин — столиця геть­мана Бог­дана Хмельницького», «Батурин — столиця геть­мана Івана Мазепи» (обидва — 1994), «Галич — столиця князя Данила Галицького» (1995). Автор кіносценаріїв «Світ без війни» (1960), «Первінка» (1973), «Сіроманець» (1979). Написав спогади про О. Довженка («Рік з Довженком», 1975) та низку есеїв про славетні укр. міста («Чотирнадцять столиць України: Короткі нариси з її історії», О., 1996; укр. та румун. мовами — К., 2002). Дебютував віршами у ж. «Дні­про» (1957, № 2). Чотири поезії було на­друковано в ж. «Жовтень», 1958, № 8. Але справж. роз­голос принесла В. добірка поезій у «Літературній газеті» (1961, 7 квіт.). Перша автор. зб. «Атомні прелюди» зʼявилася 1962 як поет. факт духов. роз­кріпаче­н­ня особистості й палкого жа­да­н­ня нової естетики, заснованої на законах краси. У ран­ній поезії В., що винурюється з русла соцромантизму, вивільнюється духовна енергія особистості, яка при­власнює собі істор. нац. часо­про­стір і самобутнім упроваджує його в світовий культур. контекст. Індивід. стильові ознаки кри­сталізуються у зб. «Сто поезій» (К., 1967). Це пере­довсім вільна субʼєктивність пере­жива­н­ня, вражаюча ейдотичність образ. пластики, зумовлена прагне­н­ням поета сягти ідеал. худож. форм і значень, «абсолютність художнього слуху» (за висловом Г. Тютюн­ника). З від­стані часу стає дедалі очевиднішим, що саме з ліричною творчістю В. цих і подальших років слід повʼязувати кри­сталізацію і найповніший вияв естетизму як стильової течії в укр. поезії 2-ї пол. 20 ст. Причому цей високий, європ. ґатунку естетизм роз­вивається і набуває морал. смислів саме на ґрунті нац. культур. традиції та нар. світо­гляду в усій повноті їх вербал. і невербал. вираже­н­ня. На цю об­ставину, оцінюючи всеукр. дебют В., від­разу звернув увагу М. Рильський у своїх «Вечірніх роз­мовах» («Зі­бра­н­ня творів: У 20 т.», т. 18, К., 1988). Зб. «Поезії» (К., 1971) уже до­зволяє говорити про явне тяжі­н­ня митця до витворе­н­ня свого власного — ідеального — поет. світу, заснованого на засадах органічно засвоєної нар. етики та естетики. В. не опротестовує й не заперечує реальність, а пере­творює її за законами краси й пере­формованою утривалює у слові (в цьому — неоромант. «спадок» його індивід. стилю). І чим пере­конливішим ставатиме з часом його поет. світ, тим далі від­бігатиме він від свого першовзірця — зримого соц.-істор. ландшафту. В цій роз­біжності (яку зманені худож. достемен­ністю дослідники не раз називатимуть «реалізмом») — гол. джерело зростаючого з роками драматизму його лірики: чим повніше втілюватиметься у ній нар. етос, митцеве від­чу­т­тя краси і свободи, тим очевиднішою буде їх транс­цендентність, бут­тєва непохопність, себто явленість художньо-естетична (зб. «На срібнім березі», К., 1978). Взаємозлитість лірич. «я» і дійсності в цій поезії — цілковита, остаточна, істин­на (зб. «Київ», К., 1982). Тому що це вже не власне дійсність з притаман­ною їй суперечністю доброго і злого, гарного й незугарного, а її естет. інваріант, мист. подоба, не під­владна жодній без­душ. силі (часу, істор. необхідності тощо). Між нею і митцем немає філос. конфлікту, а сама лише напружена цікавість і насолода пере­втілень, що обом заповід­ають без­смертя («А світ стояв у синіх постолах, Стояв в моїх очах і придивлявся, Як саме світиться він, світ, в моїх очах»). Парадокс: на­ближе­н­ня до справжнього, неперехідного, істин­ного буде для В.-художника рухом від реал. дійсності, оскільки поза художницьким враже­н­ням і пере­жива­н­ням ця дійсність (соціально-політична, національна, особистісна — будь-яка) по­збавлена бажаної повноти, себто досконалості, адже досконалість — це «повнота, нерозрізнен­на всередині себе пред­ставленість тут і тепер» (М. Мамардашвілі).

Будучи одним з най­яскравіших новаторів укр. вірша 60–80-х рр., образна пластика якого завдячує архетипам нар. сві­домості, її ментал. матрицям так само, як і непо­вторності індивід. худож. осяянь, В. від­дає пере­вагу класич. віршуван­ню з його невичерп. для української мови мелодійно-звукопис. можливостями, хоча не цурається верлібра, фольклор. форм, засвоєних до­глибно, в самій парадигматиці. Особливе місце у творчості В. посідає інтимна лірика, пере­йнята не еротизмом, а від­міченим вище жа­да­н­ням екзистентної повні (досконалості), що під­носить її у високий філос. ступінь за цілковитої від­сутності чужорідних поетові риторич. фігур (зб. «Губами теплими і оком золотим», К., 1984; «Цю жінку я люблю», К., 1990; «Любове, ні! Не прощавай!», К., 1996). У доробку В. — низка поет. книжок для дітей: «Андрійко-говорійко», «Мак» (обидві — 1970), «Літній ранок» (1976), «Літній вечір» (1979), «Ластівка біля вікна» (1983), «У неквапи білі лапи» (1989), «Іде кіт через лід» (2000), «Козак Петро Мамарига» (2001; усі — Київ). У «дитячій» ліриці В. з особл. зримістю висвітилася природа його зумовленої естетизмом поетики, що «бере» від дійсності рівно стільки, скільки потрібно для Свободи й Краси, якими вони сформувалися в укр. ментальності впродовж століть. Саме тому естетизм В. є таким достемен­ним, таким прийнятним, характеризується такою високою комунік. від­критістю. Власне дитячим тут виявляється одне: цілковита віра в справдешність зображуваного, без­умовність по­да­н­ня красивого уявного як дійсного. Поет не бавиться з читачем у гру «давай-но навмисне» (як більшість тих, котрі пишуть для дітей), знаючи гаразд, як воно є на­справді: у В. на­справді бо тільки так і є, як ось у цьому слові. Поза ним нічого іншого (ані істин­нішого, ані вартіснішого!) просто немає, не існує. Не-витворене поетом за законами краси не є дійсним. У цій поезії світ твориться заново, пере­інакшується за велі­н­нями предковічних уявлень про добре і гарне, — саме тому цей текст з однаковою пере­конливістю промовляє і до малого, і до дорослого читача. В. від­давна ви­ступає також у жанрі прози. Склавши замолоду данину під­несеній Довженковій стилістиці (повісті «Світ без війни», 1958; «Президент», 1960), В. у оповіда­н­нях і повістях 70–80-х рр. виробляє цілком оригін. стиль, по суті від­повід­ний поет. письму. Його сюжети мають від­носну подієву основу і рухаються пере­бігом почут­тів, якими щедро наділяється все довкі­л­ля, фантазією митця сполучуване в єдиний, самому собі зро­зумілий, хоч і далеко не ідиліч. світ («Первінка», 1971; «Сіроманець», 1977; «У глибині дощів», 1979; «Літо на Десні», 1983; «Кінь на вечірній зорі», 1986), «Манюня» (Л., 2003). Великим зверше­н­ням В. став істор. роман «Северин Наливайко», витворений у стилістиці химерності і казк. живописності (1992, опубл. — К., 1996).

Завантажити статтю