Віршування

ВІРШУВА́ННЯ — сукупність норм і принципів організації вірша, яка складається від­повід­но до особливостей національної мови на ґрунті певних історично-літературних традицій. Ін. назва — версифікація. Від­повід­но до просодичних властивостей мов віршові системи обʼ­єд­нуються у дві осн. групи — квантитативного В. і квалітативного В. Квантитативне (кількісне, музично-мовне) В., до якого належать античне грецьке і римське В., аруз. (араб. В.) та ін., засн. на принципі ізохрон­ності, тобто кількості часу, необхідного для вимови складу й побудованих на ньому більших ритміч. одиниць. Музично-мовним є укр., рос., білорус. народнопісен­не та речитативне В. У квалітативному В. враховується не тривалість складів, а їхня акцентна якість (наголошеність і ненаголошеність) та порядок роз­міще­н­ня в рядку. Квалітативний принцип по­ступово витіснив квантитативний унаслідок від­окремле­н­ня поезії від музики і пере­ваги писем. традиції над усною. В поезії нового часу, зокрема в укр., утвердилися три системи квалітативного В.: силабічне, силабо-тонічне, тонічне. Силабічне В. будується на сумірності кількості складів у рядках з чітко вираженою кон­стантою при від­носно вільному роз­поділі в них наголосів. Силабо-тонічне (класичне) В. засн. на впорядков. чергуван­ні наголош. і ненаголош. складів, в сучас. термінології — сильних і слабких місць (іктів та між­іктових інтервалів). Сильні місця пере­важно наголошені; слабкі — пере­важно ненаголошені. Якщо наголос падає на слабке місце, виникає понад­схем. наголос. Основою ритму тоніч. В. є по­втор слів і словосполучень зі своїм наголосом; кількість між­наголош. інтервалів довільна. Між системами роз­виваються проміжні віршові форми: між силабо-тонікою і тонікою — дольник, тактовик; між силабікою і силабо-тонікою — шевченків. чотирнадцяти­складник і т. д. Вільний вірш більшість дослідників від­носять до тоніч. форм. Важл. роль у фоніч. організації вірша ві­ді­грають різноманітні звук. по­втори (алітерації, асонанси) і особливо рима — звук. по­втор, що по­значає межі ритміч. груп (вірша, пів­вірша, періоду, близькорозташ. слів) та ві­ді­грає організуючу роль у строфіч. композиції віршового твору (за В. Жирмунським). Строфа — не тільки ритмічна і композиц., а й певна інтонац.-синтакс. завершена цілість; явище між­строфіч. пере­несе­н­ня зу­стрічається рідко. В сучас. поезії, крім рівно­строфіч. моделей, поширені структури без по­стій. строфіч. поділу, а також вірш астрофіч. будови (особливо у вільному вірші).

Початок літ. версифікації в Україні традиційно від­носять до кін. 16 ст. (силабічні вірші Г. Смотрицького, на­друк. в Острозькій Біблії 1581). Силабічна система В. майже два столі­т­тя утримувала панівні позиції в укр. поезії. З одного боку, вона роз­вивалася під знач. впливом польс. силабіч. вірша, який, в свою чергу, спирався на зразки лат. силабіки. З ін. боку, вона мала глибоке нац. корі­н­ня (укр. народнопісен. вірш) і вже на цьому ґрунті засвоювала досвід як давньої пере­кладної візант. церк. поезії, так і польс. поезії 16–17 ст. Від 2-ї пол. 18 ст. почалася по­ступова тонізація силабіч. вірша, помітна вже у Г. Сковороди, але найбільш яскраво виявлена у ритміці Т. Шевченка. І. Франко і Леся Українка зробили внесок насамперед у роз­виток класич., силабо-тоніч. В., його метрико-строфіч. роз­маї­т­тя. Укр. версифікація 20 ст. роз­вивається у складній взаємодії кількох осн. тенденцій: провід­не становище посідає класич., силабо-тоніч. вірш, вдосконалюється і дедалі поширюється некласич., несилабо-тоніч. вірш (від три­складника зі змін­ною анакрузою до вільного вірша), роз­робляються різноманітні пере­хідні метричні форми й поліметричні композиції, що по­єд­нують класич. і некласич. вірш в єдину систему нац. В. Вільна стихія укр. некласич. версифікації особливо виразно пред­ставлена у П. Тичини, гармонія класич. роз­мірів — у М. Рильського, динаміка поліметрич. вірша — у М. Бажана. На­прикінці 20 ст. панівну позицію в укр. поезії посідає вільний вірш (верлібр).

Завантажити статтю