Віршування
ВІРШУВА́ННЯ — сукупність норм і принципів організації вірша, яка складається відповідно до особливостей національної мови на ґрунті певних історично-літературних традицій. Ін. назва — версифікація. Відповідно до просодичних властивостей мов віршові системи об’єднуються у дві осн. групи — квантитативного В. і квалітативного В. Квантитативне (кількісне, музично-мовне) В., до якого належать античне грецьке і римське В., аруз. (араб. В.) та ін., засн. на принципі ізохронності, тобто кількості часу, необхідного для вимови складу й побудованих на ньому більших ритміч. одиниць. Музично-мовним є укр., рос., білорус. народнопісенне та речитативне В. У квалітативному В. враховується не тривалість складів, а їхня акцентна якість (наголошеність і ненаголошеність) та порядок розміщення в рядку. Квалітативний принцип поступово витіснив квантитативний унаслідок відокремлення поезії від музики і переваги писем. традиції над усною. В поезії нового часу, зокрема в укр., утвердилися три системи квалітативного В.: силабічне, силабо-тонічне, тонічне. Силабічне В. будується на сумірності кількості складів у рядках з чітко вираженою константою при відносно вільному розподілі в них наголосів. Силабо-тонічне (класичне) В. засн. на впорядков. чергуванні наголош. і ненаголош. складів, в сучас. термінології — сильних і слабких місць (іктів та міжіктових інтервалів). Сильні місця переважно наголошені; слабкі — переважно ненаголошені. Якщо наголос падає на слабке місце, виникає понадсхем. наголос. Основою ритму тоніч. В. є повтор слів і словосполучень зі своїм наголосом; кількість міжнаголош. інтервалів довільна. Між системами розвиваються проміжні віршові форми: між силабо-тонікою і тонікою — дольник, тактовик; між силабікою і силабо-тонікою — шевченків. чотирнадцятискладник і т. д. Вільний вірш більшість дослідників відносять до тоніч. форм. Важл. роль у фоніч. організації вірша відіграють різноманітні звук. повтори (алітерації, асонанси) і особливо рима — звук. повтор, що позначає межі ритміч. груп (вірша, піввірша, періоду, близькорозташ. слів) та відіграє організуючу роль у строфіч. композиції віршового твору (за В. Жирмунським). Строфа — не тільки ритмічна і композиц., а й певна інтонац.-синтакс. завершена цілість; явище міжстрофіч. перенесення зустрічається рідко. В сучас. поезії, крім рівнострофіч. моделей, поширені структури без постій. строфіч. поділу, а також вірш астрофіч. будови (особливо у вільному вірші).
Початок літ. версифікації в Україні традиційно відносять до кін. 16 ст. (силабічні вірші Г. Смотрицького, надрук. в Острозькій Біблії 1581). Силабічна система В. майже два століття утримувала панівні позиції в укр. поезії. З одного боку, вона розвивалася під знач. впливом польс. силабіч. вірша, який, в свою чергу, спирався на зразки лат. силабіки. З ін. боку, вона мала глибоке нац. коріння (укр. народнопісен. вірш) і вже на цьому ґрунті засвоювала досвід як давньої перекладної візант. церк. поезії, так і польс. поезії 16–17 ст. Від 2-ї пол. 18 ст. почалася поступова тонізація силабіч. вірша, помітна вже у Г. Сковороди, але найбільш яскраво виявлена у ритміці Т. Шевченка. І. Франко і Леся Українка зробили внесок насамперед у розвиток класич., силабо-тоніч. В., його метрико-строфіч. розмаїття. Укр. версифікація 20 ст. розвивається у складній взаємодії кількох осн. тенденцій: провідне становище посідає класич., силабо-тоніч. вірш, вдосконалюється і дедалі поширюється некласич., несилабо-тоніч. вірш (від трискладника зі змінною анакрузою до вільного вірша), розробляються різноманітні перехідні метричні форми й поліметричні композиції, що поєднують класич. і некласич. вірш в єдину систему нац. В. Вільна стихія укр. некласич. версифікації особливо виразно представлена у П. Тичини, гармонія класич. розмірів — у М. Рильського, динаміка поліметрич. вірша — у М. Бажана. Наприкінці 20 ст. панівну позицію в укр. поезії посідає вільний вірш (верлібр).
Рекомендована література
- Якубський Б. Наука віршування. К., 1922;
- Загул Д. Поетика. К., 1923;
- Навроцький Б. Мова та поезія: Нарис з теорії поезії. Х., 1925;
- Ковалевський В. Ритмічні засоби українського літературного вірша. Спроба систематизації. К., 1965;
- Качуровський І. Строфіка. Мюнхен, 1967;
- Чамата Н. Ритміка Т. Г. Шевченка: 14-складовий вірш, 4-стопний ямб. К., 1974;
- Сидоренко Г. Від класичних нормативів до верлібру. К., 1980;
- Гаспаров М. Л. Очерки истории русского стиха. Метрика, ритмика, рифма, строфика. Москва, 1984;
- Качуровський І. Фоніка. Мюнхен, 1984;
- Його ж. Нарис компаративної метрики. Мюнхен, 1985;
- Сулима М. М. Українське віршування кінця ХVI — початку XVII ст. К., 1985;
- Костенко Н. В. Українське віршування ХХ століття. К., 1993;
- Бунчук Б. Віршування Івана Франка. Чн., 2000.
Завантажити статтю
