Біржа праці

БІ́РЖА ПРА́ЦІ — установа, яка здійснює посередницькі функції між працівниками й роботодавцями, збирає і надає інформацію про наявність вакансій, сприяє під­готовці й пере­підготовці кадрів, створен­ню робочих місць, швидкому пере­міщен­ню робочої сили, забезпечен­ню ефективної зайнятості праце­здатного населе­н­ня, частково регулює процес зайнятості. Має від­діл. в містах і р-нах. Б. п. виникла у 1-й пол. 19 ст., в Росії — на поч. 20 ст. У сучас. умовах посередниц. функції між працівниками і роботодавцями здійснюють державні Б. п. У США в серед. 90-х рр. їх налічувалося майже 2000. У деяких країнах (Велика Британія, Франція та ін.) Б. п. не лише ведуть облік без­робітних, а й виплачують їм від­повід­ну допомогу. У разі від­мови без­робітного від роботи, за­пропонованої Б. п., його по­збавляють цієї допомоги. Крім держ. Б. п., існують приватні агентства з трудового посередництва та посередницькі бюро. Приватні агентства сприяють праце­влаштуван­ню окремих категорій громадян (с.-г. працівників, вчителів та ін.). Посередницькі бюро виконують свої функції при проф­спілках, молодіж. організаціях тощо. Направле­н­ня на роботу, ви­дані Б. п., не є обовʼязковими для під­приємств. В Україні до 1917 існували тільки приватні бюро (напр., в Одесі). У 1914– 17 Б. п. організовували міські управи (зокрема у Харкові). За часів НЕПу на роботу при­ймали тільки через держ. Б. п., 1925– 28 допускався вільний найм. У СРСР Б. п. існували до кін. 30-х рр.; їх ліквідація не означала від­сутності безробіття в на­ступні роки, навіть у прихов. формах. Щоб отримати допомогу у разі без­робі­т­тя, необхідно зареєструватися на Б. п., бути звільненим з роботи (а не добровільно залишати її), активно вести пошук роботи та ін. В Україні згідно із Законом «Про зайнятість населе­н­ня» (1991) на всій території країни створено служби зайнятості, осн. функціями яких є: аналіз та про­гноз попиту й пропозиції на робочу силу; інформува­н­ня населе­н­ня і держ. органів управлі­н­ня про стан ринку праці; консультува­н­ня роботодавців та громадян, які звертаються до цієї служби, про можливість отрима­н­ня роботи, вимоги до професії; організація профес. під­готовки й пере­підготовки; реєстрація без­робітних; під­готовка про­грам зайнятості та ін. У складі Держ. служби зайнятості створено інспекцію, яка здійснює контроль за викона­н­ням законодавства про зайнятість держ. та громад. органами, під­приємствами, установами та під­приємцями. Для сприя­н­ня праце­влаштуван­ню населе­н­ня можуть також створюватися комерц. бюро, агентства та ін. організації. Державні служби зайнятості мають право на отрима­н­ня інформації про наявність вакансій, умови праці; внесе­н­ня пропозицій про встановле­н­ня квот при­йому на роботу осіб, які потребують соц. захисту; направле­н­ня без­робітних на громад. роботи тощо. Для цього вони укладають договори з громадянами при їхньому праце­влаштуван­ні (з оплатою вартості про­їзду, добових), сплачують вартість профес. під­готовки і пере­підготовки, встановлюють на час на­вча­н­ня стипендії тощо. Для фінансува­н­ня цих витрат створюється Держ. фонд сприя­н­ня зайнятості. З його коштів надається без­від­соткова позика без­робітним, які вирішили почати під­приємниц. діяльність. Цей фонд створюється на держ. та місц. рівнях і становить не менше 3 % обсягів держ. і місц. бюджетів. Джерелом надходже­н­ня коштів до нього є також обовʼязкові від­рахува­н­ня під­приємств, кошти служб зайнятості від на­да­н­ня платних послуг під­приємствам і організаціям, добровіл. внески громад. організацій, зарубіж. фірм та ін.