БУЗУ́К Петро Панасович (19. 06(01. 07). 1891, с. Шерпени Бендерського повіту Бес­сарабської губернії, нині с. Тернівка, Молдова — 07. 10. 1943) — мово­знавець-славіст, педагог. Доктор філологічних наук (1924). Закінчив Новоросійський університет в Одесі (1916). За по­да­н­ням професора Б. Ляпунова був залишений в Університеті для під­готовки до професорського зва­н­ня. Від 1920 — викладач у Гуманітарно-су­спільному ін­ституті, Археологічному ін­ституті, Одеському ін­ституті народної освіти. Вільно володів словʼянськими та багатьма європейськими мовами. Ви­вчав про­блеми прасловʼянської мови, діалектного роз­дрібне­н­ня мови словʼян дописемної епохи, мови давніх словʼянських памʼяток, а також памʼяток давньої Русі. Опрацьовував пита­н­ня загального мово­знавства та психології мови, ви­вчав філологічну діяльність О. Потебні, Б. Ляпунова, О. Соболевського, І. Бодуена де Куртене та ін. Багато праць присвятив історії та діалектології української мови, аналізові мови і стилю окремих творів української літератури, особливостям сучасної української мови. Восени 1925 пере­їхав до Мінська, де викладав у Білоруському університеті, був спів­робітником Ін­ституту білоруської культури, вченим секретарем (від 1929) і директором Ін­ституту мово­знавства АН Білоруської РСР (від 1931). Учасник 1-го Між­народного кон­гресу славістів у Празі (1929), де ви­ступив з ідеєю створе­н­ня загальнословʼянського лінгвістичного атласу. В цей період продовжував україномовні студії, водночас багато зробив для роз­витку білоруської мово­знавства. Найбільшим його досягне­н­ням у цій галузі стала моно­графія «Спроба лінгвістычнай геа­графіі Беларусі. Ч. 1. Фанетыка і марфалогія. Вып. 1. Гаворкі Цэнтральнай і Усходняй Беларусі і суседніх мясцовасцей Украіны і Вялікарусі ў першай чвэрці ХХ в.» (Мінск, 1928). У 1934 Б. був висланий до Вологди (РФ). Пізніше заарештований, загинув в одному зі сталінських таборів.