КОРІН­НІ́ НАРО́ДИ — полісемантичний неу­сталений термін, тлумаче­н­ня якого в етнополітологічному й між­народному праві істотно від­різняються. Притаман­на вітчизняній термінопрактиці тенденція до під­міни смислів, посилена політичними спекуляціями, пере­творила дискурс про К. н. у гостре проти­стоя­н­ня. Саме поня­т­тя при цьому дедалі більше роз­мивається і значною мірою втрачає свою когнітивну функцію. Про­блема ви­значе­н­ня статусу К. н. виникла у між­народному праві на­прикінці 19 ст. у контекс­ті руйнува­н­ня колоніальних систем. В англійській мові поня­т­тя «indige­no­­us» означало «тубільний», «місцевий», при­близно у такому ж значен­ні (за ознакою походже­н­ня) вживали і похідні з грецької мови термін «autochthonous». З утворе­н­ням Ліги Націй перше по­­нят­­тя почали використовувати на по­значе­н­ня винятково тих на­родів колоній і під­контрольних територій, які, на думку колонізаторів, не здатні само­стійно витримати складні умови сучасного світу. Витоки вітчизняної традиції широкого трактува­н­ня поня­т­тя «К. н.» (за ознаками авто­хтон­ності етносу на певній території) — у кон­ституційному праві СРСР, базованому на побудові ієрархії політичної суверенізації за етнічним принципом. Критерієм приналежності до корін­ної національно­­сті вважали тривале (упродовж сто­­літь) прожива­н­ня на «своїй» території, причому статус «корін­ні» мали як «титульні» національності, так і ті, що пере­бували на нижчих щаблях штучно створеної ієрархії. Закладений у фундамент СРСР етнічний принцип давав змогу жорстко централізованій державі під­тримувати видимість федеративності у політичному устрої, а місцевим елітам — використовувати концепт «укоріне­н­ня» для захисту національно-культурних інтересів етнічних спільнот і об­стоюва­н­ня власних групових цілей. Різноспрямовані інтереси центру та периферії де­стабілізували систему влади. Усві­домле­н­ня цього змусило радянське керівництво на­прикінці 1930-х рр. фактично від­­­мовитися від викори­ста­н­ня терміна «К. н.» у політичній сфері. Радянська влада намагалася ди­станціюватися від тлумаче­н­ня поня­т­тя «К. н.», вміщеного у статуті Ліги Націй; ще меншою мірою їй імпонував від­тінок, якого набула формула «К. н.» у викладі Панамериканського союзу (1938), коли її за­стосували до нащадків американських аборигенів з метою від­шкодува­н­ня вад їхнього фізичного і духовного роз­витку, оскільки йшло­­ся про своєрідний компенсаторний ме­­ханізм подола­н­ня від­сталості й слабороз­винутості з певними преференціями для дис­кримінованих у минулому етніч. спільнот. Після 2-ї світової вій­ни захист К. н. уведений у контекст антиколоніального дискурсу і об­стоюва­н­ня прав людини.

1957 Між­народна організація праці ухвалила Конвенцію про захист та інтеграцію корін­ного та іншого населе­н­ня, що веде племін­ний і напів­племін­ний способи життя, у незалежних країнах. Її ратифікува­­ло 27 держав, але акцентува­н­ня на інтеграції спричинило звинуваче­н­ня у прихованому асиміляціоністському під­текс­ті. 1989 Між­народна організація праці прийняла Конвенцію про корін­ні народи, які ведуть племін­ний спосіб життя, що набула статусу зобовʼязувального документа. Вона також ви­знавала племін­ний спосіб життя головною типологізаційною ознакою, але вважала корін­ними також нащадків тих, хто населяв країну чи гео­графічну область у період її завоюва­н­ня або колонізації. Окремо наголошено на значен­ні само­­ідентифікації для від­несе­н­ня тієї чи іншої спільноти до К. н. Отже, у правовому сенсі термін «К. н.» стосується цілком конкретних субʼє­­ктів етнополітичних від­носин — малих абориген­них народів, для яких натиск модернізації означає за­грозу традиційного стилю життя. З метою їхнього захисту ГА ООН оголосила 1993 Між­народним роком, 1994–2004 — Між­народним десятиріч­чям К. н. На між­народному саміті К. н. у м. Кімберлі (Пів­ден­но-Африканська республіка, 2002) ухвалено декларацію, у якій їм гарантовано право на самови­значе­н­ня, контроль та управлі­н­ня ресурсами, попереднє узго­­дже­н­ня питань, що стосуються їхніх інтересів. Однак чітких кри­­теріїв зарахува­н­ня тієї чи іншої спільноти до роз­ряду корін­них і до­­сі не за­пропоновано. У контекс­ті дезінтеграційних процесів, які су­проводжували роз­пад СРСР, від­булася своєрідна ре­анімація про­блеми К. н. В Україні ситуацію ускладнило те, що хоча офіційний статус «К. н.» не на­даний жодній з етнічних спільнот, у Кон­ституції 1996 (ст. 11, 92, 119) це поня­т­тя фігурує у типологічному ряду «українська нація, корін­ні народи, національні меншини». На статус «К. н.» активно претендує кримськотатарська спільнота, причому вона по­­вʼя­­зує його з вимогою власної етноорієнтованої державності. Ці претензії спричинили своєрідну лан­­цюгову реакцію: використовуючи стару радянську формулу тотожності авто­хтон­ності й «зако­­ріне­н­ня», мало не всі етнічні спільноти у тій чи іншій формі порушують про­блему «хто в країні корін­ніший». Складна правова колізія, повʼязана з присутністю в Кон­ституції не існуючих в реальності К. н., не тільки від­чутно блокує процес виробле­н­ня в Україні концепції етнонаціональної політики, а й під­тримує в су­спільстві доволі високий і без того стан латентного конфліктності. Вихід із ситуації потрібно шукати не стільки у складній процедурі узгодже­н­ня закону із реальним станом, скільки у ді­йовому, мінімально обтяженому етнічними міркува­н­нями забезпечен­ні прав й інтересів народів, які за­знавали в минулому дис­кримінації, насампе­­ред кримськотатарського. Для початку варто роз­межувати історико-етно­графічні і політико-правові тлумаче­н­ня поня­т­тя «К. н.» і чітко, на владному рівні, об­ґрунтувати від­сутність в Україні етнічних спільнот, які можуть претендувати на преференції за ознакою від­сталості чи слабороз­­винутості. Прийня­т­тя законів про захист прав депортованих, статус кримськотатарського народу, національно-культурну автономію могло б вивести про­блему з пло­­щини етнічних привілеїв і утвердити цивілізовані, базовані на між­народному праві механізми від­шкодува­н­ня минулих кривд і образ.