КОРМОВИРОБНИ́ЦТВО — виробництво кормів на орних землях і природних кормових угід­­дях для забезпече­н­ня потреб тварин­ництва. Спів­від­ноше­н­ня кількості рослин­ної маси, яку використовують як корм для тварин, і поголівʼя тварин взаєморегульоване в природному біо­геоценозі. У процесі багаторічної еволюції тварини пере­бували в по­стійній залежності від рослин­них ресурсів, які забезпечували їх кормами (зелена маса, сіно, си­­лос, насі­н­ня і плоди, корені, буль­­би тощо) та киснем. Росли­­ни, які за­стосовують для виробництва кормів, годівлі й лікува­н­ня тварин, становлять близько 80 % рослин­ного покриву. Виробництво і заготівля кормів перед­бачають інтродукцію кормових культур, виведе­н­ня но­­вих сортів, їхнє роз­множе­н­ня, ви­вче­н­ня взаємодії ґрунту, рослин і тварин, усіх чин­ників, по­­вʼязаних з випаса­н­ням, консер­­вува­н­ням, зберіга­н­ням та згодовува­н­ням кормів. За обсягами виробництва корми (зелені, гру­­бі, соковиті, концентровані) і кормові добавки, як правило, знач­­но пере­вищують іншу продукцію сільського господарства. В роз­винених країнах корми і кормове зерно є головною продукцією землеробства, а К. — провід­ною галуз­зю, оскільки тварин­ництво ефективне лише в умовах повного забезпече­н­ня його кормами, від­повід­ної концентрації поголівʼя тварин на обмеженій території природних кормових угідь, сіножатей і пасовищ, посівів кормових, зернофуражних, зер­­нобобових та олійних (для одержа­н­ня шротів) культур. К. як на­­укова дисципліна роз­робляє теоретичні основи й практичні заходи з вирощува­н­ня кормових культур, створе­н­ня культурних пасовищ і їхнього раціонального викори­ста­н­ня, покраще­н­ня природних кормових угідь, ресурсо­ощадні технології заготівлі кормів.

Сучасне польове К. спрямоване на вирощува­н­ня сіяних одно- й багаторічних трав, силосних, зернобобових, зернофуражних культур, бульбо- і коренеплодів, кормових баштан­них, нових (малопоширених) кормових культур. Тісно по­­вʼя­­зане з рослин­ництвом. У низці країн забезпечує до 80–90 % усіх видів кормів і кормового білка. Лучне К. перед­бачає заходи з покраще­н­ня природних кормових угідь, створе­н­ня сінокосів і пасовищ. Пасовищне утрима­н­ня тварин первин­не, воно найповніше від­­­повід­ає їхнім фізіологічним потребам, а пасовищний корм належить до найдешевших і містить необхідну кількість білків, вуглеводів, вітамінів та мінеральних речовин. Створе­н­ня пасовищ та вирощува­н­ня на них кормів — надійний спосіб під­вище­н­ня продуктивності землі, довголітнього викори­ста­н­ня траво­стою, збереже­н­ня й роз­множе­н­ня рослин­ного і тварин­ного світів. Корми пасовищ становлять 5 % у структурі кормів. Виділяють декілька етапів у становлен­ні К. Для першого — первин­ного кормодобува­н­ня — характерне екс­тенсивне викори­ста­н­ня природних кормових угідь, коли дику й одомашнену худобу про­­тягом року випасали на луках і лісових галявинах, згодом почали заготовляти на зиму грубі корми, пере­важно сіно. Таку форму кормодобува­н­ня практикують і нині, зокрема на гірських пасовищах. Другий етап характеризувався пасовищно-сінокісним викори­ста­н­ням траво­стоїв, коли худобу також утримували на природних кормових угі­д­дях, а на зиму заготовляли невеликі запаси сіна, стебел, гі­л­лячкового корму тощо. На масивах пасовищ почали виділяти сіножаті, зроблено перші спроби польового травосія­н­ня, роз­межовано сінокісне і пасовищне викори­ста­н­ня луків. Третій етап повʼязаний із роз­витком товарного тварин­ницт­­ва. Започатковано польове тра­­восія­н­ня, вирощува­н­ня зернофуражних культур. Зросла роль польового К., а також за­стосува­н­ня якісних грубих, соковитих і концентрованих кормів. Від­бувся пере­хід до раціонального викори­ста­н­ня кормових угідь. На сучасному (четвертому) етапі пере­вагу надають інтенсивному К., що ґрунтується на досягне­н­нях генетики, селекції й біо­технології, сучасній техніці, ре­сурсоощадних технологіях. Знач­­ну увагу нині приділяють формуван­ню високо­продуктивних тра­­во­стоїв, за­стосуван­ню високо­енергетичних та високо­протеїнових кормів, роз­витку комбікормової індуст­­рії, пасовищному, пасовищно-стійлового й стійлового утрима­н­ня тварин. Роз­вивається торгівля кормовим зерном, високобілковими інгре­­дієнтами на внутрішньому і світовому ринках. У годівлі високо­продуктивних тварин зросла частка концентрованих кормів і шротів сої (містять 44–48 % протеїну). Виробництво комбікормів у роз­винених країнах стало одним із чин­ників ефективного викори­ста­н­ня кормового зерна, високобілкових інгредієнтів і під­вище­н­ня продуктивності тварин­ництва й птахів­­ництва. У кормовому балансі України зернофураж за­ймає близько 35 % загальної поживності кормів. Найраціональнішим способом його викори­ста­н­ня є пере­робле­н­ня на збалансовані комбікорми, які забезпечують під­вище­н­ня продуктивності тварин на 20–25 % при одночасному скорочен­ні витрат кормів на одиницю продукції на 10–15 %.

В Україні діють 533 комбікормові заводи загальної потужності 21,6 млн т. Значну кількість кормового зерна в годівлі тварин ще використовують у ви­гляді дерті, що зумовлює значні витрати кормів. Серед причин зниже­н­ня виробництва ком­­бікормів в остан­ні роки — низький рівень забезпече­н­ня комбікормової промисловості кормовим зерном (ку­­курудза, ячмінь) і високобілковими інгредієнтами. Так, потреба у ви­­сокобілкових компонентах забезпечена лише на 25–30 %, зокрема в шротах олійних культур — лише близько 25 %. Для під­вище­н­ня рівня забезпеченості комбікормової промисловості білковими інгредієнтами у структурі комбікормів необхідно довести кількість зернобобових до 10–12 %, шротів олійних культур — до 15 %, зерна ячменю — до 30 %, кукурудзи — до 21 %, пшениці — до 20 % тощо.

В Україні провід­ний науковий центром з про­блем К. є Ін­ститут кормів та сільського господарства Поді­л­ля НААНУ (Він­­ниця). При Національному університеті біо­ресурсів і природокористува­н­ня Укра­їни (Київ), Уманському університеті садівницт­­ва, Дні­провському аграрному університеті та інших вищих на­вчальних закладах діють кафедри К.