Брежнєв Леонід Ілліч

Визначення і загальна характеристика

БРЕ́ЖНЄВ Леонід Ілліч (06(19). 12. 1906, с. Камʼянське, нині місто Дні­пропетровської обл. — 10. 11. 1982, Москва) — політичний і державний діяч СРСР, один із керівників КПРС. У 1927 закінчив Курський земле­впорядно-меліоративний технікум, 1935 — Металургійний ін­ститут у Дні­продзержинську. 1936–37 — директор Дні­продзержинського металургійного технікуму. Від травня 1937 — за­ступник голови Дні­продзержинської райради, від травня 1938 — завідувач від­ділу, від 1939 — секретар Дні­пропетровського обкому КП(б)У. 1941–45 — на політроботі в армії. Від 1943 — генерал-майор. У 1946–50 очолював Запорізький і Дні­пропетровський обкоми партії, 1950–52 — ЦК КП Молдовської РСР, у жовтні 1952 обраний секретарем ЦК КПРС, у березні 1953 під­вищений до генерал-лейтенанта і при­значений начальником Політ­управлі­н­ня Військово-Морських сил, за­ступник начальника Головного політичного управлі­н­ня Радянської армії і ВМФ. Від лютого 1954 — 2-й, від серпня 1955 — 1-й секретар ЦК КП Казахської РСР. Від лютого 1956 — секретар ЦК КПРС, від червня 1957 — член президії ЦК КПРС, одночасно від 1958 — за­ступник голови бюро ЦК КПРС по РФ. 1960–64 — Голова президії ВР СРСР і одночасно від червня 1963 — секретар ЦК КПРС.

Був одним з ініціаторів усуне­н­ня від влади М. Хрущова у жовтні 1964, від­тоді — 1-й, від 1966 — Генеральний секретар ЦК КПРС. На чолі політбюро ЦК КПРС стояв впродовж 18 років до кінця життя. Від 1977 він також поклав на себе обовʼязки Голови президії ВР СРСР. Учасники змови проти Хрущова вважали Брежнєва тимчасовою фігурою, зважаючи на його інтелект апаратника. Однак він виявився май­стром апаратних комбінацій і багатоходових інтриг. Без силової боротьби, тихо й непомітно, інколи через багато років, він послідовно усував реальних і потенційних суперників. Згуртував навколо себе функціонерів КПРС у центрі й на периферії під гаслом утвердже­н­ня політичної стабільності й став абсолютно необхідним для сірої номенклатурної маси, яка обі­ймала керівні посади й турбувалася лише про одне: щоб у політичному житті все йшло перед­баченим шляхом. Був уособле­н­ням колективної влади номенклатури над су­спільством. Вона з готовністю під­тримувала й за­охочувала пристрасть генсека до нагород і почестей, яка в другій половині його тривалого пере­бува­н­ня при владі набула гротескних форм. Б. одержав 4 золоті зірки Героя Радянського Союзу (1966, 1976, 1978, 1981), золоту зірку Героя Соціалістичної Праці (1961), вісім орденів Леніна, орден Пере­моги, нагороди інших держав, Ленінську премію з літератури (за написані не ним спогади «Малая земля», «Возрождение», «Целина»), Між­народну Ленінську премію миру (1973). У 1975 він став генералом армії, а 1976 — маршалом Радянського Союзу.

За часів Брежнєва в системі державного управлі­н­ня запанував прагматизм. Однак від­мова від різких рухів у політиці, здатних загострити й порушити стабільність, означала й сві­доме ухиле­н­ня від роз­вʼяза­н­ня конфліктів, на­зрілих про­блем. Він та його оточе­н­ня вдавали, що реформи не потрібні й у су­спільстві взагалі не існує жодних про­блем. За цих умов кризові явища почали дедалі більше роз­ро­статися. Держава сві­домо блокувала негативну інформацію. Для сторон­нього спо­стерігача поверх­ня політичного життя залишалася спокійною. Замовчува­н­ня негативних процесів, явищ і подій створювало оманливу ілюзію спокою, на­званого публіцистами «застоєм».

У радянській зовнішній політиці панувала «доктрина Брежнєва», тобто жорстке проти­стоя­н­ня спробам Заходу втрутитися в хід подій на територіях, від­несених Ялтинської конференції 1945 до сфери впливу СРСР. Він не вагався за­стосувати силу або за­грозу сили для утрима­н­ня країн Варшавського договору в радянській сфері впливу (Чехословач­чина, 1968; Польща, 1970 і 1980) або для роз­шире­н­ня цієї сфери (Афгані­стан, від 1979). У часи Брежнєва СРСР добився паритету з країнами НАТО в озброє­н­нях, однак нестримне від­става­н­ня в науково-технічному про­гресі під­ривало його економіку. Не­зважаючи на колосальний військовий бюджет, який по­збавляв радянських людей гідного жит­тєвого рівня, СРСР почав про­гравати «холодну війну». Під час пере­бува­н­ня його при владі особливої сили набуло придуше­н­ня інтелектуальної свободи і прав людини (із за­стосува­н­ням психіатричного терору, арештів і висилок дисидентів), посилився тотальний контроль органів КДБ за су­спільством, а також моральна де­градація партійно-державної номенклатури.

В Україні, зокрема, часи керівництва Брежнєва були по­значені злочин­ним знуща­н­ням над В. Стусом, В. Марченком, О. Тихим та іншими «інакодумцями», погромами літератури, науки та мистецтва, посиленою русифікацією.

Літ.: M. Morozow. Breschnew. Biografie. Stuttgart, 1973; J. Dornberg. Breschnew. Herrscher im Kreml. München, 1975; S. Bialer. Stalinʼs Successors. Cambridge, 1980; Брежнев Л. И. Воспоминания. Москва, 1981; B. Meissner. Sowjetische Kurskorrekturen. Breschnew und seine Erben. Osnabrück, 1984; Н. С. Хрущев. Материалы к био­графии. Москва, 1989; Шелест П. Е. «…Да не судимы будете»: Дневниковые записи, воспоминания члена Политбюро ЦК КПСС. Москва, 1995; R. G. Suny. The Soviet Experiment. Russia, the USSR, and Successor States. New York, 1998; Хрущев Н. С. Воспоминания: Время, люди, власть. Т. 1–4. Москва, 1999.

С. В. Кульчицький, Ю. І. Шаповал

Завантажити статтю