БУРЛЕ́СК (франц. burlesque, від італ. burla — жарт) — засіб комічного, пародійного у літературі, іноді і в музиці. Комічний ефект досягається невід­повід­ністю між змістом і формою його від­творе­н­ня: умисним по­єд­на­н­ням «високої» теми у зниженому, просторіч­чі, іноді вульгаризованому стилі (цей різновид бурлеску ві­домий також під на­звою «травестія») або ж, навпаки, «низької» теми у високому, під­несено-героїчному стилі. Бурлеск є головним при­йомом для жанру іроїкомічної поеми — від давньо­грецького епосу «Батрахоміомахія» Піґрета Корійського (укр. пере­спів — «Жабомишодраківка» К. Думитрашка, 1859), що пародіював «Іліаду» Гомера, до «Енеїди» І. Котляревського (1798– 1809, повне ви­да­н­ня 1842). Бурлеску характерні пере­більше­н­ня, комічні наслідува­н­ня, парадоксальні стосунки між обʼєктом і манерою зображе­н­ня; сміховин­на імітація надмірної під­несеності певного твору або жанру за­звичай дужча (щодо загального тону і стилю), ніж у пародії. До бурлеску вдавався у своїх творах Аристофан. Формою бурлеску були сатиричні пʼєси, блазенські інтерлюдії у драмах 16 ст. Європейське середньовіч­чя культивувало бурлеск у творчості вагантів, голіардів, скоморохів (карнавальний «світ навиворіт»). Особливе пошире­н­ня бурлеск у 17–18 ст. як вияву опозиції до класицизму засвідчене «Virgile travesty» («Пере­лицьованим Верґілієм», у 7-ми т., 1648–53) П. Скар­рона, творами Г. Філдінґа; класичним зразком бурлеску вважають «The Beggarʼs Opera» («Оперу злидаря», 1728) англійського письмен­ника Дж. Ґея, що пародіювала італійську оперу.

В українській літературі бурлеск широко побутував у 16 — 1-й половині 19 ст. Школярі, мандрівні дяки, семінаристи були авторами бурлескних творів у жанрах різдвяних, великодніх і «нищенських» віршів, «шкільної драми», вертепу, інтермедії. У гумористично-сатиричних, часто анонімних творах 17–18 ст. бурлеск є стильовою домінантою («Житіє і стра­даніє» І. Турчиновського, інтермедії до драм «Отець Негребецький», «Плач київських монахів» М. Довгалевського). «Пісні Гараська» П. Гулака-Артемовського, травестуючи оди Горація «мовою пʼяниць та жартівників», знаменували на­ступний етап опанува­н­ня можливостей бурлеску. Довершеним зразком бурлеску в історії української літератури є «Енеїда» І. Котляревського, що сприяла поширен­ню бурлеску не тільки в усіх літературних жанрах, а й у публіцистиці, літературній критиці, епістолярії. Певний час це сприяло літературному роз­виткові, процесам секуляризації та демократизації літератури. Проте у 30–40-х рр. 19 ст. бурлеск починає від­ходити на периферію літературного роз­витку, стає ознакою консе­рватизму і нижчевартості. У спадщині письмен­ників-класиків від Т. Шевченка до Л. Глібова, як і в літературі 20 ст., є цікаві приклади творчих пере­осмислень бурлескних засобів. Нині в українському мистецтві, зокрема в прозі й драматургії, спо­стерігається оновле­н­ня засобів бурлеску, подекуди в контекс­ті абсурдальності (Б. Жолдак, В. Даниленко та ін.). Поети групи «Бу-Ба-Бу» заклали поня­т­тя «бурлеск» у саму назву свого обʼ­єд­на­н­ня.