БУЦЕ́НКО Панас Іванович (18(30). 01. 1889, с. Таранівка, нині Зміїв. р-ну Харків. обл. — 21. 03. 1965, Москва) — радянський державний і політичний діяч. Член УСДРП (1910). До 1917 — робітник, політичний діяч, повʼязаний з українським рухом; один з лідерів лівих українських соціал-демократів. У 1918 при­єд­нався до РСДРП. Один із засновників КП(б)У. Учасник Таганрозької партійної наради більшовиків України (1918). Обраний на 1-му зʼ­їзді КП(б)У у Москві членом ЦК. 1918 — на під­пільній роботі в Харкові. 1919 — член Зафронтбюро ЦК КП(б)У. 1920–23 — на керівній партійній роботі (1921 — голова Камʼянець-Подільського окружкому КП(б)У); 1923–29 — секретар ВУЦВК. Разом з М. Скрипником об­стоював право проведе­н­ня роз­межува­н­ня російсько-українського порубіж­жя на мовно-етнічних засадах. 22 серпня 1929 на засі­дан­ні Політбюро ЦК та президії ЦК КП(б)У за доносом Л. Бірман-Бек­кер Б. винесено сувору догану, виведено із членів ЦК і при­значено головою крайкому Приморського краю (Далекий Схід). Мешкаючи у Владивостоці, сприяв українізації Зеленого Клину. Від 1930 працював у Наркоматі важкої промисловості. Згодом засуджений як провід­ний член «української націонал-фашистської організації», пере­бував у воркутинських таборах. Реабілітований після смерті Сталіна. І. Дні­провський про Б. написав поему «Буценко».