Багатопартійна система
БАГАТОПАРТІ́ЙНА СИСТЕ́МА — форма суспільного управління, за якої боротьба політичних партій за державну владу виступає як механізм використання розбіжностей у політичних програмах, що відображають реальні соціальні інтереси й цілі суспільного розвитку, для політичного прогресу суспільства. Це найбільш розвинута форма політ. плюралізму, система, де боротьбу за владу веде кілька політ. партій. Виділяють Б. с. з однією домінуючою партією, т. зв. півторапартійні (Японія, Мексика, Швеція), з двома провід. партіями — двопартійні (США, Велика Британія), з двома провід. партіями, одна з яких змушена спиратися на союз із дрібнішою партією чи партіями, т. зв. «2½-партійні» (Німеччина), власне багатопартійні (Франція). Особл. різновидом Б. с. є система фіксов. законом кількості партій (існувала в Бразилії 1966–79, в Сенеґалі 1976–90, нині існує в Ніґерії та Індонезії). У Китай. Нар. Респ. — псевдобагатопарт. система: поряд із неподільно владною компартією функціонують іще кілька «карликових партій», які беззастережно підтримують першу. У державах демократ. типу заг. критерієм визначення кількості партій є їхнє представництво в парламенті внаслідок проведення прямих заг. виборів. У багатопарт. політ. системі характер парламент. більшості, побуд. на різноманіт. комбінаціях осн. партій, представл. у парламенті, змінюється після кожних виборів. Відповідно здійснюється й зміна уряд. кабінетів. Найчастіше у світ. політ. практиці використовується Б. с. помірков. плюралізму, яка характеризується наявністю 3-х — 5-ти партій, жодна з яких не становить більшості у представниц. органах і не може самостійно утворити владну коаліцію. Відтак вони змушені йти на досягнення угод, компромісів щодо формування уряду згідно з кількістю виборених депутат. мандатів у парламенті та органах місц. самоврядування. Поширеною є й поляризована Б. с., за якої боротьбу за політ. владу ведуть понад 6 партій. За наявності багатьох дрібних партій, як правило, вони утворюють блоки або коаліції на час ведення передвибор. боротьби. Думки вчених і практиків щодо переваги конкрет. партій. систем розходяться. Італ. соціолог Дж. Сарторі вважає, що поява в суспільстві 5-ти і більше політ. партій небезпечна для існування держави. Політолог С. Ньюмен — прихильник двопарт. системи побудови держави, яка надає громадянам вибір, а урядові можливість зміни й коригування курсу. Досвід Іспанії, Сирії, Японії та ін. країн свідчить про доцільність Б. с. з монопольно владною партією. На користь Б. с. без домінантної політ. партії свідчить політично стабіл. розвиток Австрії, Бельгії, Данії, Нідерландів та ін. Критикується біпарт. система, яка відсторонює від участі в упр. маленькі політ. партії, не дуже авторитетні, які, проте, реально виражають інтереси меншості.
Наприкінці 20 ст. саме багатопартійність стала домінантною тенденцією у формуванні політ. систем у різних країнах світу. Сучасна політ. наука віддає перевагу Б. с. як більш демократичній. Перехід від однопартійності до Б. с. розглядається як крок у поступал. розвитку демократії. У формуванні політ. спектра в Україні виділяють 3 етапи: допарт. (від серед. 1988), етап поч. багатопартійності (від весни 1990 до серпня 1991), посткомуніст. етап (від осені 1991). До проголошення незалежності в Україні було зареєстровано 4 партії, у січні 1994 — 27, у січні 1999 — 52, а у січні 2002 — 123 партії. Для сучас. розвитку Б. с. в Україні характерна мультипартійність, малочисельність парт. лав, невизначеність соц. бази, локальність парт. впливу, недостатня поширеність парт. структур у провінції, порівняно чітка геогр. зорієнтованість (націонал-демократи домінують у Зх. Україні, партії лівої орієнтації — у Східній), поява на політ. арені незареєстрованої, неструктурованої, але реально владної партії — «партії влади», що утримує важелі упр. і справляє серйоз. вплив на перебіг подій. Україна відійшла від тоталітар. однопартійності, але відразу ж поринула в гіпертрофовану багатопартійність, мультипарт. політ. систему. Даються взнаки істор. спадковість, недосвідченість партій, низький рівень політ. культури мас і відсутність досвіду в становленні справж. демократії. Потрібен час для того, щоб суспільство усвідомило необхідність існування політ. партій як стратег. компонента здійснення механізмів представниц. демократії.
Рекомендована література
- Видрін Д. Г., Табачник Д. В. Україна на порозі ХХІ століття: Політ. аспект. К., 1995;
- Політичні партії України. К., 1996;
- Голобуцький О. П., Криворучко Т. Г., Кулік В. О., Якушик В. М. Політичні партії України. К., 1996;
- Томенко М. Самоозначення України: від історії до політики. К., 1998;
- Політологія. К., 1998;
- Право вибору: політичні партії та виборчі блоки. К., 1998;
- Базів В. А. Політичні партії в незалежній Україні: генеза і типологія. Л., 1999;
- Дунаєва Л. М. Роль українських партій у процесі переходу від експансії до консолідації демократії. О., 2000;
- Томенко М., Олійник В. Політична еліта України. К., 2000;
- Вєтров Р. І. Політичні партії України в першій чверті ХХ століття (1900–1925 рр.). Дніпродзержинськ, 2001;
- Здіорук С. І., Бичек В. В. Проблеми функціонування політичних партій України в системі владних відносин. К., 2001;
- Абетка української політики. К., 2001.
Завантажити статтю
