Багатопартійна система

Визначення і загальна характеристика

БАГАТОПАРТІ́ЙНА СИСТЕ́МА — форма су­спільного управлі­н­ня, за якої боротьба політичних партій за державну владу ви­ступає як механізм викори­ста­н­ня роз­біжностей у політичних про­грамах, що від­ображають реальні соціальні інтереси й цілі су­спільного роз­витку, для політичного про­гресу су­спільства. Це найбільш роз­винута форма політ. плюралізму, система, де боротьбу за владу веде кілька політ. партій. Виділяють Б. с. з однією домінуючою партією, т. зв. пів­торапартійні (Японія, Мексика, Швеція), з двома провід. партіями — двопартійні (США, Велика Британія), з двома провід. партіями, одна з яких змушена спиратися на союз із дрібнішою партією чи партіями, т. зв. «2½-партійні» (Німеч­чина), власне багатопартійні (Франція). Особл. різновидом Б. с. є система фіксов. законом кількості партій (існувала в Бразилії 1966–79, в Сенеґалі 1976–90, нині існує в Ніґерії та Індонезії). У Китай. Нар. Респ. — псевдобагатопарт. система: поряд із неподільно владною компартією функціонують іще кілька «карликових партій», які без­за­стережно під­тримують першу. У державах демократ. типу заг. критерієм ви­значе­н­ня кількості партій є їхнє пред­ставництво в парламенті внаслідок проведе­н­ня прямих заг. виборів. У багатопарт. політ. системі характер парламент. більшості, побуд. на різноманіт. комбінаціях осн. партій, пред­ставл. у парламенті, змінюється після кожних виборів. Від­повід­но здійснюється й зміна уряд. кабінетів. Найчастіше у світ. політ. практиці використовується Б. с. помірков. плюралізму, яка характеризується наявністю 3-х — 5-ти партій, жодна з яких не становить більшості у пред­ставниц. органах і не може само­стійно утворити владну коаліцію. Від­так вони змушені йти на досягне­н­ня угод, ком­промісів щодо формува­н­ня уряду згідно з кількістю виборених депутат. мандатів у парламенті та органах місц. самоврядува­н­ня. Поширеною є й поляризована Б. с., за якої боротьбу за політ. владу ведуть понад 6 партій. За наявності багатьох дрібних партій, як правило, вони утворюють блоки або коаліції на час веде­н­ня перед­вибор. боротьби. Думки вчених і практиків щодо пере­ваги конкрет. партій. систем роз­ходяться. Італ. соціолог Дж. Сарторі вважає, що поява в су­спільстві 5-ти і більше політ. партій небезпечна для існува­н­ня держави. Політолог С. Ньюмен — прихильник двопарт. системи побудови держави, яка надає громадянам вибір, а урядові можливість зміни й коригува­н­ня курсу. Досвід Іспанії, Сирії, Японії та ін. країн свідчить про доцільність Б. с. з монопольно владною партією. На користь Б. с. без домінантної політ. партії свідчить політично стабіл. роз­виток Австрії, Бельгії, Данії, Нідерландів та ін. Критикується біпарт. система, яка від­сторонює від участі в упр. маленькі політ. партії, не дуже авторитетні, які, проте, реально виражають інтереси меншості.

На­прикінці 20 ст. саме багатопартійність стала домінантною тенденцією у формуван­ні політ. систем у різних країнах світу. Сучасна політ. наука від­дає пере­вагу Б. с. як більш демократичній. Пере­хід від однопартійності до Б. с. роз­глядається як крок у по­ступал. роз­витку демократії. У формуван­ні політ. спектра в Україні виділяють 3 етапи: допарт. (від серед. 1988), етап поч. багатопартійності (від весни 1990 до серпня 1991), пост­комуніст. етап (від осені 1991). До проголоше­н­ня незалежності в Україні було зареєстровано 4 партії, у січні 1994 — 27, у січні 1999 — 52, а у січні 2002 — 123 партії. Для сучас. роз­витку Б. с. в Україні характерна мультипартійність, малочисельність парт. лав, неви­значеність соц. бази, локальність парт. впливу, недо­статня поширеність парт. структур у провінції, порівняно чітка геогр. зорієнтованість (націонал-демократи домінують у Зх. Україні, партії лівої орієнтації — у Східній), поява на політ. арені незареєстрованої, не­структурованої, але реально владної партії — «партії влади», що утримує важелі упр. і справляє сер­йоз. вплив на пере­біг подій. Україна ві­ді­йшла від тоталітар. однопартійності, але від­разу ж поринула в гіпертрофовану багатопартійність, мультипарт. політ. систему. Даються взнаки істор. спадковість, недосвідченість партій, низький рівень політ. культури мас і від­сутність досвіду в становлен­ні справж. демократії. Потрібен час для того, щоб су­спільство усві­домило необхідність існува­н­ня політ. партій як стратег. компонента здійсне­н­ня механізмів пред­ставниц. демократії.

Літ.: Видрін Д. Г., Табачник Д. В. Україна на порозі ХХІ столі­т­тя: Політ. аспект. К., 1995; Політичні партії України. К., 1996; Голобуцький О. П., Криворучко Т. Г., Кулік В. О., Якушик В. М. Політичні партії України. К., 1996; Томенко М. Самоо­значе­н­ня України: від історії до політики. К., 1998; Політологія. К., 1998; Право вибору: політичні партії та виборчі блоки. К., 1998; Базів В. А. Політичні партії в незалежній Україні: генеза і типологія. Л., 1999; Дунаєва Л. М. Роль українських партій у процесі пере­ходу від екс­пансії до консолідації демократії. О., 2000; Томенко М., Олійник В. Політична еліта України. К., 2000; Вєтров Р. І. Політичні партії України в першій чверті ХХ столі­т­тя (1900–1925 рр.). Дні­продзержинськ, 2001; Здіорук С. І., Бичек В. В. Про­блеми функціонува­н­ня політичних партій України в системі владних від­носин. К., 2001; Абетка української політики. К., 2001.

В. П. Капелюшний

Завантажити статтю