БАГРЯ́НИЙ Іван (справж. — Лозовʼяга Іван Па­влович, русифіков. — Лозовʼягін; 19. 09(02. 10). 1906, м. Охтирка, нині Сумської обл. — 25. 08. 1963, Новий Ульм, ФРН) — поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч. Державна премія України імені Тараса Шевченка (1992, посмертно). На­вчався у Київському художньому ін­ституті (1926–28). Писати вірші почав у церковнопарафіяльній школі під впливом творів Л. Глібова і Т. Шевченка. Захопившись творчістю В. Вин­ниченка, пробував себе в прозі, драматургії. Від 1924 належав до літературної організації «Плуг». Перші вірші на­друкував 1925 у камʼянець-подільській газеті «Червоний кордон», де тимчасово працював. 1925 в охтирській друкарні власноруч художньо оформив і видав під псевдонімом І. Полярний збірку новел «Чорні силуети», в яких ішлося про жорстокі реалії тодішнього життя: роз­руху, сирітство, злидні. 1926 у журналі «Глобус» на­друкував вірш «В місто». Уві­йшов до кола письмен­ників-інтелектуалів, які складали опозиційну щодо режиму літературну організацію МАРС («Ланку»). Із Б. Антоненком-Давидовичем, В. Під­могильним, Б. Тенетою на велосипедах мандрував по Україні, щоб глибше пі­знати, що ж діється з народом. Активно друкувався в періодиці (журнали «Глобус», «Життя й революція», «Всесвіт», «Уж», «Нова громада»): ліричні й сатиричні вірші, поеми «Монголія», «Вандея» з виразним історіософським під­текс­том, сповненим бунтарства й непокори; низка соціально-гострих оповідань. 

Перша, понівечена цензурою, поетична збірка «До меж заказаних» побачила світ у Харкові 1929 (а не 1927, як помилково подають деякі джерела). На­ступну, «В поті чола», не допустили до друку. Протестуючи проти цензурних утисків, 1929 в Охтирці власним коштом видав поему «Ave Maria», у перед­мові до якої від­крито заманіфестував свою жит­тєву позицію: «Ходи тільки по лінії найбільшого опору — і ти пі­знаєш світ». Поему конфіскували. 1930 ви­йшов історичний роман у віршах «Скелька», написаний на основі місцевих народних пере­казів і спрямований проти екс­пансії Московської православної церкви, її колонізаторської і русифікаторської ролі в Україні. 1932 зʼявилася збірка нарисів «Крокви над табором», що прозірливо перед­бачала появу як наслідок примусової колективізації своєрідних трудових концтаборів на місці тисяч українських сіл. 16 квітня 1932 Б. заарештували, вимагаючи кая­т­тя й засудже­н­ня своєї літературної діяльності. Про власні пере­кона­н­ня на слідстві дав такі поясне­н­ня: «Я мушу працювати для української культури насамперед, і твори мої мусять бути національні не тільки формою, а й змістом. Я — український письмен­ник. В своєму культурному роз­витку нам треба орієнтуватися на Європу, а не на Москву». Єдиний за тих умов вихід для майбутнього України вбачав у тому, що народ, зокрема селянство, яке становило більшість населе­н­ня, «вирісши культурно і мавши навики до організації, само про себе заявить і, пере­глянувши кон­ституцію, роз­вʼяже цю справу». Про зміну ладу від­повів: «Лад треба доконче змінити із тим, щоб Україна була окремою державою». 

1932 засланий на Далекий Схід. Пере­бува­н­ня серед таких, як і сам, ви­гнанців, а також українців, засланих царатом, стало темою захопливого роману «Тигролови» (1943, перша назва «Звіролови» у журналі «Вечірня година»; 1-а премія на літературному конкурсі у Львові; окреме ви­да­н­ня — Новий Ульм, 1946 (1947). Після від­бу­т­тя покара­н­ня повернувся в Охтирку, де 16 червня 1938 знову заарештований. Слідство тривало до 2 квітня 1940. Саме цей період тортур і допитів у харківській вʼязниці від­ображено в романі «Сад Гетсиманський» (1948–50; ви­дано — Новий Ульм, 1950). Роман був чи не першим твором, який роз­повів правду про жахливий більшовицький ГУЛАГ (майже на 20 р. раніше від роману О. Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ»). Звільнений за «від­сутністю доказів» у звʼязку з тимчасовим помʼякше­н­ням ре­пресій та через хворобу, працював художником, виконуючи приватні замовле­н­ня, керував дитячим образотворчим гуртком при Охтирському театрі. Похмура пере­двоєн­на радянська дійсність, зокрема нелегка, драмативна доля української молоді, стали темою роману «Маруся Богуславка» — 1-ї книги незавершеної епопеї «Буйний вітер» (Новий Ульм, 1957). 

Опинившись під німецькою окупацією, пере­свідчився в геноцидному для українського народу характерові фашистського «визволе­н­ня» й дотепно від­творив це в комедії-сатирі «Генерал» (1942– 44) та в повісті-вертепі «Роз­гром» (обидві опубліковані — Новий Ульм, 1948). З поверне­н­ням радянських військ пере­їхав до Галичини, де активно працював в українському націоналістичному під­піл­лі: ви­їжджав в роз­ташува­н­ня бо­йових загонів УПА на Волинь і в Карпати, писав коломийки, пісні, листівки, малював агітплакати. Брав участь у створен­ні Української головної визвольної ради (УГВР). 1944 емігрував у Словач­чину, потім в Австрію (Ін­нсбрук), звідки 1946 пере­брався в Баварію (м. Новий Ульм), в табір для пере­міщених осіб. 

1945 в Авґсбурзі написав політичний памфлет «Чому я не хочу вертатися до СССР.?» (Він­ніпеґ, 1946; англ.– 1947), ви­ступивши на захист приречених спів­вітчизників, які під­лягали примусовій репатріації. Пере­кладений і ви­даний 1947 англійською, іспанською, італійською та іншими мовами, цей памфлет зробив пере­ворот у ставлен­ні західного світу до втікачів з СРСР. Разом із Г. Костюком, С. Під­гайним, Ю. Лавріненком та іншими заснував Українську революційно-демократичну партію з газетою та видавництвом «Українські вісті». Був за­ступником голови й головою Української національної ради, віце-президентом УНР в екзилі. Був одним із засновників Українського молодіжного руху ОДУМ (Обʼ­єд­на­н­ня демократичної української молоді), літературної організації МУР (Мистецький український рух). Об­стоював ідею незалежності України, консолідації українського су­спільства й цілого світу для сприя­н­ня в роз­будові її державності. Змага­н­ня людини за збереже­н­ня людського за умов тоталітаризму й приреченості — лейтмотив роману «Людина біжить над прірвою» (1948–49; опубліковано — Новий Ульм, 1965).

 1953 ви­йшла повість Б. про трагедію під Бродами «Огнен­не коло» (Новий Ульм), що мала бути частиною 4-го т. епопеї «Буйний вітер». Б. — автор збірки поезій «Золотий бумеранг» (рештки загубленого, конфіскованого та знищеного, 1926–46; Новий Ульм, 1946), драми-повісті «Морітурі» (Новий Ульм, 1947), сатиричної віршованої повісті про табір для пере­міщених осіб «Антон Біда — герой труда» (Новий Ульм, 1956), багатьох публіцистичних брошур та сотень статей, пісен­них текс­тів, покладених на музику Г. Китастим, а також із власними ілюстраціями збірки віршів для дітей «Казка про лелек та Павлика-мандрівника» (1947) і «Телефон» (1960; обидві — Новий Ульм). Ви­ступав проти примітивного трактува­н­ня радянської України, проти комплексу меншовартості, проти почина­н­ня кожним історії «від себе». 

Художні твори Б. ще за його життя виходили у США, Канаді, Великій Британії, Німеч­чині, Гол­ландії, Франції, Австралії. Обсяг 3-х накладів роману «Тигролови» лише англійською мовою складав понад міль­йон примірників. Серед творів образотворчого мистецтва Б. — порт­рети С. Петлюри, М. Грушевського, власні ілюстрації до книги «Тигролови», ви­даній у Німеч­чині. На могилі Б. встановлено памʼятник (1965, скульптор Л. Молодожанин). 1975 у штаті Пенсильванія (США) засновано Фундацію ім. І. Багряного — не­прибуткову корпорацію української діаспори США. Ініціатором створе­н­ня та першим жертводавцем був М. Шаблій. Проект фінансово під­тримали прихильники ідей Б. 1976 Фундація набула юридичного статусу як добродійна організація. 1-й голова — М. Вос­кобійник, від 1982 — А. Лисий. Основна діяльність — видавництво, а основні джерела надходже­н­ня коштів — індивідуальні пожертви та від­сотки зі збережень. 1-й результат роботи Фундації — ви­да­н­ня платівки «Українські мелодії» Г. Шерей, «Збірника на пошану Григорія Китастого» (Нью-Йорк, 1980). Разом із Канадським Союзом українців Фундація видала книжки жертв російського комуністичного терору — В. Гришка «Український голокост 1933» українською (1978) та англійською (1983) мовами, «Замах на життя нації» (1983); «Пере­жите й пере­думане» Д. Шумука (1983); «Спогади» генерала П. Григоренка (1984); «The Tragedy of Vinnytsia» («Він­ницька трагедія», 1989) про масові роз­стріли, влаштовані НКВС у Він­ниці; окремі книги Б. До 28 квітня 2000 Фундація видавала газету «Українські вісті» (м. Детройт, США).