Багряний Іван

БАГРЯ́НИЙ Іван (справж. — Лозовʼяга Іван Па­влович, русифіков. — Лозовʼягін; 19. 09(02. 10). 1906, м. Охтирка, нині Сум. обл. — 25. 08. 1963, Новий Ульм, ФРН) — поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч. Державна премія України імені Тараса Шевченка (1992, посмертно). Навч. у Київ. худож. ін­ституті (1926–28). Писати вірші почав у церк.-парафіял. школі під впливом творів Л. Глібова і Т. Шевченка. Захопившись творчістю В. Вин­ниченка, пробував себе в прозі, драматургії. Від 1924 належав до літ. організації «Плуг». Перші вірші на­друкував 1925 у камʼянець-поділ. г. «Червоний кордон», де тимчасово працював. 1925 в охтир. друкарні власноруч художньо оформив і видав під псевд. І. Полярний зб. новел «Чорні силуети», в яких ішлося про жорстокі реалії тодіш. життя: роз­руху, сирітство, злидні. 1926 у ж. «Глобус» на­друкував вірш «В місто». Уві­йшов до кола письмен­ників-інтелектуалів, які складали опозиц. щодо режиму літ. організацію МАРС («Ланку»). Із Б. Антоненком-Давидовичем, В. Під­могильним, Б. Тенетою на велосипедах мандрував по Україні, щоб глибше пі­знати, що ж діється з народом. Активно друкувався в періодиці (журнали «Глобус», «Життя й революція», «Всесвіт», «Уж», «Нова громада»): ліричні й сатир. вірші, поеми «Монголія», «Вандея» з вираз. історіософ. під­текс­том, сповненим бунтарства й непокори; низка соц.-гострих оповідань. Перша, понівечена цензурою, поет. зб. «До меж заказаних» побачила світ у Харкові 1929 (а не 1927, як помилково подають деякі джерела). На­ступну, «В поті чола», не допустили до друку. Протестуючи проти цензур. утисків, 1929 в Охтирці влас. коштом видав поему «Ave Maria», у перед­мові до якої від­крито заманіфестував свою жит­тєву позицію: «Ходи тільки по лінії найбільшого опору — і ти пі­знаєш світ». Поему конфіскували. 1930 ви­йшов істор. роман у віршах «Скелька», напис. на основі місц. нар. пере­казів і спрямов. проти екс­пансії Моск. православ. церкви, її колонізатор. і русифікатор. ролі в Україні. 1932 зʼявилася зб. нарисів «Крокви над табором», що прозірливо перед­бачала появу як наслідок примус. колективізації своєрідних труд. концтаборів на місці тис. укр. сіл. 16 квітня 1932 Б. заарештували, вимагаючи кая­т­тя й засудже­н­ня своєї літ. діяльності. Про власні пере­кона­н­ня на слідстві дав такі поясне­н­ня: «Я мушу працювати для української культури насамперед, і твори мої мусять бути національні не тільки формою, а й змістом. Я — український письмен­ник. В своєму культурному роз­витку нам треба орієнтуватися на Європу, а не на Москву». Єдиний за тих умов вихід для майбутнього України вбачав у тому, що народ, зокрема селянство, яке становило більшість насел., «вирісши культурно і мавши навики до організації, само про себе заявить і, пере­глянувши кон­ституцію, роз­вʼяже цю справу». Про зміну ладу від­повів: «Лад треба доконче змінити із тим, щоб Україна була окремою державою». 1932 засланий на Далекий Схід. Пере­бува­н­ня серед таких, як і сам, ви­гнанців, а також українців, засланих царатом, стало темою захопливого роману «Тигролови» (1943, перша назва «Звіролови» у ж. «Вечірня година»; 1-а премія на літ. конкурсі у Львові; окреме вид. — Новий Ульм, 1946 (1947). Після від­бу­т­тя покара­н­ня повернувся в Охтирку, де 16 червня 1938 знову заарешт. Слідство тривало до 2 квітня 1940. Саме цей період тортур і допитів у харків. вʼязниці від­ображено в романі «Сад Гетсиманський» (1948–50; ви­дано — Новий Ульм, 1950). Роман був чи не першим твором, який роз­повів правду про жахливий більшов. ГУЛАГ (майже на 20 р. раніше від роману О. Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ»). Звільн. за «від­сутністю доказів» у звʼязку з тимчас. помʼякше­н­ням ре­пресій та через хворобу, працював художником, виконуючи приватні замовле­н­ня, керував дит. образотвор. гуртком при Охтир. театрі. Похмура пере­двоєн­на рад. дійсність, зокрема нелегка, драм. доля укр. молоді, стали темою роману «Маруся Богуславка» — 1-ї книги незавершеної епопеї «Буйний вітер» (Новий Ульм, 1957). Опинившись під нім. окупацією, Б. пере­свідчився в геноцидному для українського народу характерові фашист. «визволе­н­ня» й дотепно від­творив це в комедії-сатирі «Генерал» (1942– 44) та в повісті-вертепі «Роз­гром» (обидві опубл. — Новий Ульм, 1948). З поверне­н­ням рад. військ пере­їхав до Галичини, де активно працював в укр. націоналіст. під­піл­лі: ви­їжджав в роз­ташува­н­ня бо­йових загонів УПА на Волинь і в Карпати, писав коломийки, пісні, листівки, малював агітплакати. Брав участь у створен­ні Укр. гол. визв. ради (УГВР). 1944 емігрував у Словач­чину, потім в Австрію (Ін­нсбрук), звідки 1946 пере­брався в Баварію (м. Новий Ульм), в табір для пере­міщ. осіб. 1945 в Авґсбурзі написав політ. памфлет «Чому я не хочу вертатися до СССР.?» (Він­ніпеґ, 1946; англ.– 1947), ви­ступивши на захист приречених спів­вітчизників, які під­лягали примус. репатріації. Пере­клад. і ви­даний 1947 англ., ісп., італ. та ін. мовами, цей памфлет зробив пере­ворот у ставлен­ні зх. світу до втікачів з СРСР. Разом із Г. Костюком, С. Під­гайним, Ю. Лавріненком та ін. заснував Укр. рев.-демократ. партію з газетою та видавництвом «Українські вісті». Був за­ступник голови й головою Укр. нац. ради, віце-президентом УНР в екзилі. Був одним із засн. Укр. молодіж. руху ОДУМ (Обʼ­єдн. демократ. укр. молоді), літ. організації МУР (Мист. укр. рух). Об­стоював ідею незалежності України, консолідації укр. су­спільства й цілого світу для сприя­н­ня в роз­будові її державності. Змага­н­ня людини за збереже­н­ня людського за умов тоталітаризму й приреченості — лейтмотив роману «Людина біжить над прірвою» (1948–49; опубл. — Новий Ульм, 1965). 1953 ви­йшла повість Б. про трагедію під Бродами «Огнен­не коло» (Новий Ульм), що мала бути частиною 4-го т. епопеї «Буйний вітер». Б. — автор зб. поезій «Золотий бумеранг» (рештки загубленого, конфіск. та знищ., 1926–46; Новий Ульм, 1946), драми-повісті «Морітурі» (Новий Ульм, 1947), сатир. віршов. повісті про табір для пере­міщ. осіб «Антон Біда — герой труда» (Новий Ульм, 1956), багатьох публіцист. брошур та сотень статей, пісен. текс­тів, поклад. на музику Г. Китастим, а також із влас. ілюстраціями зб. віршів для дітей «Казка про лелек та Павлика-мандрівника» (1947) і «Телефон» (1960; обидві — Новий Ульм). Ви­ступав проти примітив. трактува­н­ня рад. України, проти комплексу меншовартості, проти почина­н­ня кожним історії «від себе». Художні твори Б. ще за його життя виходили у США, Канаді, Великій Британії, Німеч­чині, Гол­ландії, Франції, Австралії. Обсяг 3-х накладів роману «Тигролови» лише англ. мовою складав понад міль­йон примірників. Серед творів образотвор. мистецтва Б. — порт­рети С. Петлюри, М. Грушевського, влас. ілюстрації до кн. «Тигролови», ви­даній у Німеч­чині. На могилі Б. встановлено памʼятник (1965, скульптор Л. Молодожанин). 1975 у шт. Пенсильванія (США) засн. Фундацію ім. І. Багряного — не­прибуткову корпорацію української діаспори США. Ініціатором створе­н­ня та першим жертводавцем був М. Шаблій. Проект фінансово під­тримали прихильники ідей Б. 1976 Фундація набула юрид. статусу як добродійна організація. 1-й голова — М. Вос­кобійник, від 1982 — А. Лисий. Осн. діяльність — видавництво, а осн. джерела надходже­н­ня коштів — індивід. пожертви та від­сотки зі збережень. 1-й результат роботи Фундації — ви­да­н­ня платівки «Українські мелодії» Г. Шерей, «Збірника на пошану Григорія Китастого» (Нью-Йорк, 1980). Разом із Канадським Союзом українців Фундація видала книжки жертв рос. комуніст. терору — В. Гришка «Український голокост 1933» укр. (1978) та англ. (1983) мовами, «Замах на життя нації» (1983); «Пере­жите й пере­думане» Д. Шумука (1983); «Спогади» генерала П. Григоренка (1984); «The Tragedy of Vinnytsia» («Він­ницька трагедія», 1989) про мас. роз­стріли, влаштовані НКВС у Він­ниці; окремі книги Б. До 28 квітня 2000 Фундація видавала г. «Українські вісті» (м. Детройт, США).

Завантажити статтю