Біблія

Визначення і загальна характеристика

БІ́БЛІЯ (грец. βιβλία — книги) — зі­бра­н­ня священ­них книг юдейської та християнської релігій; літературна памʼятка й історичне джерело, що містить різнорідні за змістом і формою оповіді, легенди, міфи, закони, зразки стародавньої духовної поезії від 12 ст. до н. е. до поч. 2 ст. н. е. Інші назви: Святе Письмо, Священ­не Писа­н­ня. Складається з двох частин: Старого Заповіту (книги стародав.-євр. та арамей. мовами; ви­знають юдеї та християни) і Нового Заповіту (грец. мовою; ви­знають лише християни). Старий Заповіт — християн. назва Б., яка використовується для того, щоб від­ділити євр. Б. від християн. Нового Заповіту. Євр. Б. складається з трьох роз­ділів, які на івриті мають назви — Тора (Пʼятикниж­жя), Невіїм (Пророки), Кетувім (Писа­н­ня). У християн. Старому Заповіті цей же склад творів поділ. на 4 частини: Пʼятикниж­жя Мойсеєве, книги історичні, книги навч. поетичні, книги пророцькі (книги великих та малих пророків). Старий Заповіт подає ві­домості про початк. період духов. життя євреїв за патріархів Авраама, Ісаака та Якова. Історію визволе­н­ня євреїв з єгипет. неволі від­ображено у Виходові; цій темі присвячено й інші 4 книги Пʼятикниж­жя (Буття, Левит, Числа, По­вторе­н­ня Закону), де описуються події, що пере­дували Виходові, зокрема створе­н­ня світу й людини, мандри патріархів, пере­бува­н­ня в Єгипті. Вихід ро­зуміється не просто як втеча євреїв із ворожого їм Єгипту, а як осягне­н­ня істин­ного Бога і укладе­н­ня з ним Заповіту — договору, союзу. Найдавнішу частину Старого Заповіту створили єрусалим. духівники в 11 ст. до н. е. Бл. 7 ст. до н. е. були обʼ­єд­нані книги Елогіста та Ягвіста, що зʼявилися у 9–8 ст. до н. е. У 5 ст. до н. е., за часів діяльності священика-реформатора Ездри, обʼ­єд­нано й від­редаговано усі 5 частин Тори — книги Буття, Вихід, Левит, Числа й По­вторе­н­ня Закону. Особливе місце в Старому Заповіті належить книгам пророків, що створювались у 8–2 ст. до н. е. і пройняті вірою у пришестя Месії, який від­будує царство Давидове й покарає грішників. Під час укла­да­н­ня окремих книг Старого Заповіту від­бувалося формува­н­ня ідеї Бога Ягве. Ще в період побудови першого храму в 622–621 рр. до н. е. проведено реліг. реформу з метою зміцне­н­ня культу Ягве. В Старому Заповіті знаходимо оповідь про те, як першосвященик Хілкія зна­йшов у Єрусалим. храмі книгу Закону й пере­дав її цареві Йосії. Озна­йомившись з нею, цар наказав звільнити храм від усіх богів, окрім Ягве. Було знищено ідолів, числен. ваалів, ви­гнано їх жреців; пере­слідувань за­знали чарівники й оракули. Централізація культу Ягве тісно повʼязана з необхідністю під­несе­н­ня духов. прагнень над тимчасовими житейськими, а також для політ. централізації, згуртува­н­ня народу навколо царя, який пере­бував під за­ступництвом єдиного Бога. Ясний образ Ягве, творця неба і землі, чітко описав зі свого пророчого виді­н­ня пророк Ездра: Ягве єдиний, все­справедливий, всесвятий, всемилосердний, довготерпеливий, всемилостивий Бог, який прощає вину, але й карає нерозкаяних грішників.

Моноте­їст. ідея Бога як всюдисущої Особи пере­йшла від юдеїв до християн разом зі Старим Заповітом, що в першохристиян. общинах вважався власне Б. З появою християн. літ-ри Б. додавалася до євр. текс­тів. Повна ж християн. Б. остаточно сформувалася в перші віки н. е., коли було складено Новозаповіт. канон, куди уві­йшли чотири Євангелії (від Матвія, Марка, Луки й Іоана). Перші три книги — т. зв. синоптичні; присвяч. тілесному життю й діяльності Ісуса Христа, його мучениц. смерті на хресті, Воскресін­ню і Вознесін­ню. Четверта Євангелія від Іоана Богослова робить акцент на божеств. суті Ісуса Христа як Боголюдини із за­значе­н­ням того, що втілений Христос є втілена в образ людини Ідея, тобто Слово, те саме Слово, яке споконвіку було в Бога, і саме було Богом. Далі — істор. книга Дії апостолів та 21 апостол. посла­н­ня. Завершує Новий Заповіт єдина пророц. книга — Апокаліпсис, або Обʼявле­н­ня св. Іоана Богослова. Старий Заповіт уві­йшов до християн. Б. у грец. александрій. пере­кладі сімдесяти толковників (Септуагінта). В ньому було більше книг, ніж у євр. текс­ті. Новозаповітні книги прийняті також у грец. редакції, хоча, ймовірно, для деяких з них існували арамей. оригінали. Цей текст є основою всіх християн. пере­кладів Б., першим з яких була т. зв. Вульгата, пере­клад. лат. мовою Єронимом (4 ст. н. е.), що стала базою катол. канону, а також вірмен., груз., ефіоп. пере­кладів. У 14 ст. Дж. Вікліф пере­клав Б. англ. мовою, а в 16 ст. М. Лютер — німецькою. На­прикінці 1971 окремі частини Б. ви­дано 1457-ма мовами світу, повні ви­да­н­ня — 253-ма мовами.

Літ.: Сьвяте Письмо Старого і Нового Завіту. Ві­день, 1903; Лопухин А. Толковая Библия, или Ком­ментарий на все книги Св. Писания Ветхого и Нового завета. Т. 1–3. С.-Петербург, 1904–13; Стокгольм, 1988; Нюстрем Э. Библейский словарь. Торонто, 1985; R. E. Friedman. Who Wrote the Bible? Summit, 1987; 1997; Рижский М. И. Книга Иова: Из истории библей. текс­та. Новосибирск, 1991; Сулима В. Біблія і українська література. К., 1998; Ринекер Ф., Майер Г. Библейская энциклопедия Брокгауза. Кременчук, 1999; Стагг Ф. Богословие Нового Завета. К., 1999; Голобуцький П. Пʼятикниж­жя та його чотири джерела // ЛіС. 1999. № 2; Бетко І. Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії ХІХ — початку ХХ столі­т­тя. К.; Zielona Gуra, 1999; Біблія і культура: Зб. наук. ст. Чц., 2000. Вип. 1–2; Абетка християнської науки і обряду. Ів.-Ф., 2002.

П. В. Голобуцький

Біблії пере­клади українською мовою

Священ­не Писа­н­ня було ві­доме в Україні задовго до офіц. за­провадже­н­ня християнства 988 у Київ. Русі-Україні — в різних мовах, перед­усім у грец. і давньословʼянській. Св. Кирило бачив у середині 9-го ст. Св. Євангелії в Криму, «писані руськими письменами». Бібл. текс­ти на укр. етнотеренах уперше зʼявилися в грец. колоніях Укр. Причорноморʼя, що від­давна давало притулок інакодумцям, якими за апостол. доби були першохристияни — засланці, втікачі, ви­гнанці. Осн. біблійні текс­ти існували за тих часів грец. мовою в александрій. інтер­претації. На основі тих текс­тів провадилися офіц. богослужба, але каза­н­ня (проповіді) обовʼязково виголошувалися місц. словʼян. мовою. Якщо ж священик чи єпис­коп мови не знав, то залучали пере­кладача. Могли бути і якісь лат. текс­ти, особливо в оточен­ні св. Климента. Із заверше­н­ням міграції народів формується церковнословʼян. канон у кирилич. та глаголич. алфавітах. Після Кирила й Мефодія (9 ст.) вагому роль ві­діграли Болгарія та богомильські пере­писувачі священ­них книг.

За­провадже­н­ня князем Володимиром християнства візантій. обряду (988) істотно вплинуло на істор. долю нашої країни, на роз­виток мови та літ-ри. Значну роль у роз­витку християн. цивілізації ві­діграли між­нар. звʼязки (дипломат., торг., військові) з Центр. та Зх. Європою, де робота над пере­кладами цих текс­тів почалася у 12–13 ст. Із прийня­т­тям Україною християнства Святе Письмо роз­по­всюджувалося шляхом пере­кладів та пере­писів книг Нового Заповіту для літург. читань у храмах — т. зв. Євангелій апракосів. Із Старого Заповіту найчастіше пере­писувано Псалтир (найві­доміша памʼятка — рукописний на пергаменті Київ. Псалтир, 1397). У рукопис. традиції бібл. текс­ти хоч і були давньословʼян. мовою, містили багато елементів укр. нар. мови від Остромирового Євангелія 1056–57 до Пере­сопницького Євангелія 1556–61. Від 16 ст. зʼявляються друковані Євангелії для церк. чита­н­ня, ви­дані в Зх. і Над­дні­прян. Україні. Перша на­друк. в Україні Біблія з усіма каноніч. книгами — Острозька 1580–81 — сприяла інтенсифікації пере­кладів священ. текс­тів українською мовою. Спроби пере­кладів Святого Письма українською літературною мовою сягають 30–40-х рр. 19 ст. Упродовж 19 ст. виконано три часткових і один повний пере­клади Біблії українською мовою. 1842 М. Шашкевич пере­клав уривки Євангелія від св. Матвія і повністю Євангеліє від св. Іоана. 1860–62 П. Морачевський пере­клав усі чотири Євангелії українською мовою (кращий частковий пере­клад Біблії у 19 ст.). 1874– 77 А. Кобилянський пере­клав 2 євангел. книги: від св. Луки і від св. Іоана. Повний пере­клад Біблії українською мовою здійснив у 1858–97 П. Куліш: почав пере­кладати не зі Старого, а з Нового Заповіту і не з давніх оригін. мов (давньоєвр. та давньогрец.), а з давньословʼянської. Цю початкову стадію його роботи не було схвалено Лондон. біблій. товариством — установою, яка контролювала якість пере­кладів Біблії нац. мовами у світі. П. Куліш взявся за пере­клад із давньоєвр. та давньогрец. мов, залучивши до роботи богослова й фізика І. Пулюя. На поч. 80-х рр. 19 ст. рукопис пере­кладу був готовий, а низку книг Нового Заповіту на­друк. окремими випусками у Львові та Відні. Рукопис Старого Заповіту згорів 1885 під час пожежі. П. Куліш вдруге почав пере­кладати Старий Заповіт і працював над ним до 1897. Він пере­клав до 90 % текс­ту, проте не встиг наново пере­класти 6 книг (першої й другої Паралипоменон, Ездри, Неємії, Естери, Даниїла). На зламі 19– 20 ст. пере­клад цих книг завершив І. Нечуй-Левицький. Псалтир (одну з книг Старого Заповіту) повністю пере­клав І. Пулюй. Кулішів пере­клад Біблії (у спів­праці з І. Пулюєм та І. Нечуєм-Левицьким) на­друк. 1903 у Відні. Друкувати Б. українською мовою в Росії заборонили, не допомогло й зверта­н­ня про до­звіл до рос. цариці, яке надіслала Ганна Барвінок. Пере­клад Нового Заповіту П. Морачевського, викон. 1860, але заборон. наказом П. Валуєва 1863, ви­даний лише 1906. Загалом у 20 ст. виконано бл. 20-и частк. і 4 повні пере­клади Біблії українською мовою. Часткові пере­клади — пере­важно книги Нового Заповіту, іноді з додатком 1–2-х книг зі Старого Заповіту (Псалтиря і Соломонових приповістей). Пере­кладачами були священики О. Бачинський (1903), Я. Левицький (1921–25), М. Кравчук (1937), Т. Галущинський (1946), митрополит (від 1995 патріарх) Філарет (Михайло Денисенко, 80-і рр.), кардинал Мирослав-Іван Любачівський (70–80-і рр.), проте­стант. пастори Я. Духонченко, В. Домашовець (обидва — 70–80-і рр.); неканонічні і неви­знані жодною Церквою пере­клади робили Л. Лутковський (80-і рр.), О. Герасимчук, Є. Дулуман (обидва — 80–90-і рр.) та ін. Повні пере­клади Біблії у 20 ст. здійснили митрополит Іларіон (1927–58 пере­клав канон. книги обох Заповітів), І. Хоменко (під на­звою «Святе Письмо», 1945–63, з додатком до 39-и книг Старого Заповіту ще 8-и книг т. зв. 2-го канону при сталому числі 27-и книг Нового Заповіту), священик Р. Турконяк (1993– 2002, з додатком до 39-и каноніч. старозаповіт. книг ще 10-и книг 2-го канону; увесь пере­клад Біблії здійснив під егідою Укр. біблій. товариства з давньогрец. мови, з т. зв. «критич. текс­ту», тобто оригіналу, уточненого і виправленого бібліє­знавцями різних країн упродовж 2-ї пол. 20 ст.). З нагоди великого ювілею Різдва Христового (2000) Укр. біблійне товариство на­друкувало Новий Заповіт (Старий Заповіт готується до друку) у пере­кладі Р. Турконяка. Часткові й повні пере­клади Біблії, виконані різними авторами у 20 ст., на­друк. в Україні чи за її межами, від­ображали роз­виток і зміни в правописі української мови та досягне­н­ня укр. та світ. бібліє­знавства.

Упродовж історії пере­кладу Біблії в Україні за першоджерело бралися різні текс­ти, що об­умовлювалося ідеол. на­становами пере­кладачів і замовників; ці текс­ти — грец., лат., євр., церк.-словʼян. та ін. мовами — були в різних редакціях і характеризувалися невисоким рівнем філол. опрацюва­н­ня. Неодноразово після Острозької Біблії траплялося, що формально пере­клад робився з євр., арамій. та грец. або з латини, а на­справді з польс., нім. або рос. — залежно від освіти пере­кладача і наявності необхід. літ-ри. Наук. текс­толог. засади почали формуватися в укр. біблій. пере­кладацтві ще під час роботи над Острозькою Біблією. Послідовно вони використовувалися у 20 ст. Осн. укр. пере­клади 20 ст. (І. Огієнка, О. Бачинського, І. Хоменка) робилися з біблій. мов (євр., арамій., грец.), проте аналіз текс­тів виявляє вплив поодиноких латин., польс., нім., рос., англ., італ., франц. вставок. Окрім того, пере­клади під­лягали остаточ. редакції залежно від церк. установок, перед­усім укр. православʼя, а не вимог чи побажань тієї або ін. конфесії. Ця тенденція в теорії укр. біблій. пере­кладацтва зберігалася до кін. 20 ст. У 2-й пол. 20 ст. зʼявилося тяжі­н­ня до певного екс­периментува­н­ня з текс­тами Святого Письма. Так, опираючись впливові пере­кладу І. Огієнка, Моск. патріархат санкціонував русифіковане ви­да­н­ня Нового Заповіту. Др філос. н. В. Зоц «благословив» у світ рос. «авторский пере­вод» священика Леоніда Лутковського, у котрому за «оригінал» правила довіл. добірка текс­тів різних редакцій. Ви­йшла низка ви­дань «Біблійних оповід­ей» польс. письмен­ника З. Косідовського, не достовірних, а то й сфальсифікованих з наук. по­гляду. Є т. зв. пере­клади Біблії для дітей, що є фактично довіл. пере­казами. Це здебільшого щедро ілюстровані ви­да­н­ня, зроблені на основі рос. текс­тів Біблії у редакціях 19 ст. Створюються реліг. обʼ­єдн. й товариства, котрі довільно використовують бібл. текс­ти для боротьби з антисоц. явищами. Укр. римокатолики практикують театр. дійства на теми Нового та Старого Заповітів. На­прикінці 20 ст. по­жвавилися бібл. студії в Україні, перед­усім на основі православ., римокатол. та грекокатол. вищих духов. навч. закладів у Києві та Львові. Однак дослідники мало працюють з оригін. текс­тами, не беруть до уваги про­блеми багатомовності як самих джерел для пере­кладів Біблії українською мовою, так і наявних у зарубіж. країнах пере­кладених ви­дань.

Літ.: Житецкий П. О пере­водах Евангелия на малорус­ский язык. С.-Петербург, 1906; Грузинский А. Из истории пере­вода Евангелия в Южной Рос­сии в XVI веке: Литковское Евангелие. К., 1912; Біднов В. Одна з спроб пере­кладу Біблії на українську мову // Книголюб. 1931. Кн. 1; Горбач О. Мовостиль новітніх пере­кладів Святого Письма на українську народну мову 19–20 вв. // Наук. Кон­грес у Тисячолі­т­тя хреще­н­ня Руси-України: Зб. мово­знав. комісії. Мюнхен, 1988; Ортинський І. Хрище­н­ня, хрест та харизма України. Рим; Мюнхен; Фрайбурґ, 1988; Євстахевич Є. Наша прадідівська віра. Варшава, 1989; Запаско Я. Українська рукописна книга. Л., 1995; Малюк М. Євангеліє у пере­кладі Пилипа Морачевського // Неопалима купина. 1995. № 1, 2; Степовик Д. З історії Біблії, пере­кладеної Кулішем // Бюл. Укр. біблій. товариства. 1995. Ч. 2; Дараган М. Пояснювальна записка на роз­робку теми «Лексика і стиль пере­кладів Біблії українською мовою від 19 ст. по наші дні» // Післанець правди. Нью-Йорк, 1995. Ч. 7–8; Другий повний пере­клад Біблії українською мовою // Бюл. Укр. біблій. товариства. 1996. Ч. 3; Третій повний (римський) пере­клад Біблії українською мовою // Там само. Ч. 4; Степовик Д. Іван Пулюй і Пантелеймон Куліш: Спільний пере­клад Біблії // Іван Пулюй, Пантелеймон Куліш: Подвижники нації. К., 1997; Федорук О. Біблійні пере­клади і пере­співи Пантелеймона Куліша: До пита­н­ня їх рецепції в галиц. су­спільстві // Київ. церква. 2001. № 1; Жукалюк М., Степовик Д. Коротка історія пере­кладів Біблії українською мовою. К., 2003.

Д. В. Степовик

Завантажити статтю