КОТЕ́ЛЬНИКОВ Володимир Олександрович (24. 08(06. 09). 1908, м. Казань, нині Татар­стан, РФ — 11. 02. 2005, Москва) — фахівець у галузі радіофізики, радіотехніки, електро­ніки, радіоастрономії та інформатики. Син О. Котельникова. Кандидат (1938, без захисту дисертації), доктор (1947) технічних наук, професор (1947), академік РАН (обраний 1953 без зва­н­ня член-кореспондент). Сталінські (1943, 1946) і Ленінська (1964) премії. Велика золота медаль імені М. Ломоносова (1981), золоті медалі імені О. Попова (1974), М. Келдиша (1987) АН СРСР, Олександра Грема Белла між­народної асоціації «Ін­ститут інженерів електро­техніки й електроніки» (2000). Двічі Герой Соціалістичної Праці (1969, 1978). Державні нагороди СРСР та РФ. Дитячі роки минули в Києві. На­вчався у Московському вищому технічному училищі імені М. Баумана (1926–29), закінчив Московський енергетичний ін­ститут (1930), де 1931–41 та 1944–80 й працював: 1938–41 та 1944–80 — завідувач кафедри основ радіотехніки, 1947–53 — декан радіотехнічного факультету, 1948–53 — директор і головний кон­структор Особливого КБ. Водночас 1968–99 керував кафедрою електромагнітних хвиль Московського фізико-технічного ін­ституту. 1933–41 — інженер, головний інженер з радіо, завідувач лабораторії Центрального ін­ституту звʼязку; 1941–43 — завідувач лабораторії Державного союзного промислово-екс­периментального ін­ституту № 56 (м. Уфа, Башкорто­стан, РФ); 1943–44 — начальник Від­ділу урядового звʼязку; 1953–54 — за­ступник директора, 1954–87 — директор, 1987–2005 — почесний директор Ін­ституту радіотехніки та електроніки РАН (нині імені К.). 1970–88 — віце-президент АН СРСР. Очолював Наукові ради АН СРСР (РАН) з комплексних про­блем «Радіо­астро­номія» (1961–89) та «Радіо­фізичні методи дослідже­н­ня морів і океанів» (1978–2005). За­ступник голови Наукової ради з космосу та голова Ради з між­народного спів­робітництва у галузі дослідже­н­ня та викори­ста­н­ня космічного простору «Інтеркосмос» (1980–2005). Головний редактор журналу «Радиотехника и электроника» (1956–80), «Вестника Академии наук СССР» (1974–88). Член зарубіжних наукових організацій. 1973–80 — голова ВР РРФСР, 1979–89 — депутат ВР СРСР. Основні наукові праці присвячені удосконален­ню радіо­при­йому, роз­роблен­ню способів боротьби з пере­шкодами, радіолокації планет Сонячної системи, прогно­зуван­ню роз­витку науки та технічного про­гресу. Ви­значив оптимальне спів­від­ноше­н­ня між частотними характеристиками радіо­при­ймальних при­строїв і величиною сигналів пере­шкод (теорема К., 1933), створив теорію потенційної пере­­­шкодо­стійкості (1946), що да­ла вченим та інженерам інструмент для синтезу оптимальних систем обробле­н­ня сигналів у системах звʼязку, радіолокації, радіонаві­гації тощо, а також роз­робле­н­ня планетарних радіолокаторів і прове­де­н­ня з їхньою допомогою фундаментальних астрономічних досліджень. Під його керівництвом здій­снювалися роботи з радіолокації Марса, Венери, Меркурія. 1996–97 опубліковані остан­ні стат­ті в галузі радіофізики. Май­же завершену працю «Модельная квантовая механика» на­друковано 2008 у Москві. У Казані К. вста­новлено погру­д­дя. На його честь на­звано малу планету № 2726 та військово-морське судно.