Котельников Володимир Олександрович

КОТЕ́ЛЬНИКОВ Володимир Олександрович (24. 08(06. 09). 1908, м. Казань, нині Татар­стан, РФ — 11. 02. 2005, Москва) — фахівець у галузі радіофізики, радіотехніки, електро­ніки, радіоастрономії та інформатики. Син О. Котельникова. Канд. (1938, без захисту дис.), д-р (1947) тех. н., професор (1947), академік РАН (обраний 1953 без зва­н­ня член-кореспондент). Сталін. (1943, 1946) і Ленін. (1964) премії. Велика золота медаль ім. М. Ломоносова (1981), золоті медалі ім. О. Попова (1974), М. Келдиша (1987) АН СРСР, О.-Г. Белла між­нар. асоц. «Ін­ститут інж. електро­техніки й електроніки» (2000). Двічі Герой Соц. Праці (1969, 1978). Державні нагороди СРСР та РФ. Дит. роки минули в Києві. Навч. у Моск. вищому тех. училищі ім. М. Баумана (1926–29), закін. Моск. енергет. ін­ститут (1930), де 1931–41 та 1944–80 й працював: 1938–41 та 1944–80 — завідувач кафедри основ радіотехніки, 1947–53 — декан радіотех. ф-ту, 1948–53 — директор і гол. кон­структор Особ­ливого КБ. Водночас 1968–99 керував каф. електромагніт. хвиль Моск. фіз.-тех. ін­ституту. 1933–41 — інж., гол. інж. з радіо, зав. лаб. Центр. ін­ституту звʼязку; 1941–43 — зав. лаб. Держ. союз. пром.-екс­пе­рим. ін­ституту № 56 (м. Уфа, Баш­корто­стан, РФ); 1943–44 — нач. Від­ділу уряд. звʼязку; 1953–54 — за­ступник директора, 1954–87 — директор, 1987–2005 — почес. дир. Ін­ституту радіотехніки та електроніки РАН (нині ім. К.). 1970–88 — віце-президент АН СРСР. Очолював Наук. ради АН СРСР (РАН) з комплекс. про­блем «Радіо­астро­номія» (1961–89) та «Радіо­фіз. методи дослідж. морів і океанів» (1978–2005). Заст. голови Наук. ради з космосу та голова Ради з між­нар. спів­робітництва у галузі до­с­лідж. та викори­ста­н­ня косміч. про­стору «Інтеркосмос» (1980–2005). Головний редактор журналу «Радиотехника и электроника» (1956–80), «Вестника Академии наук СССР» (1974–88). Член зарубіж. наук. організацій. 1973–80 — голова ВР РРФСР, 1979–89 — депутат ВР СРСР. Осн. наук. праці присвяч. удосконален­ню радіо­при­йому, роз­роблен­ню способів боротьби з пере­шкодами, радіолокації планет Соняч. системи, прогно­зуван­ню роз­витку науки та тех. про­гресу. Ви­значив оптимал. спів­від­ноше­н­ня між частот. характеристиками радіо­при­ймал. при­строїв і величиною сигналів пере­шкод (теорема К., 1933), створив теорію потенціал. пере­­­шкодо­стійкості (1946), що да­ла вченим та інженерам інструмент для синтезу оптимал. сис­тем обробле­н­ня сигналів у системах звʼязку, радіолокації, радіонаві­гації тощо, а також роз­робле­н­ня планетар. радіолокаторів і прове­де­н­ня з їхньою допомогою фун­дам. астрон. досліджень. Під його керівництвом здій­снювалися роботи з радіолокації Марса, Ве­нери, Меркурія. 1996–97 опубліковані остан­ні стат­ті в галузі радіофізики. Май­же завершену працю «Модельная квантовая механика» на­друк. 2008 у Москві. У Казані К. вста­новлено погру­д­дя. На його честь на­звано малу планету № 2726 та військ.-мор. судно.

Завантажити статтю