Колір

КО́ЛІР  — один із засобів образотворчо­го мистецтва для відображення матеріальних властивостей (у поєднанні зі світлотінню) предметного світу, а також об’ємного й просторового моделювання; якість окремого кольорового тону в ансамблі художнього твору чи мотиву. Здатність сприймати різ­нобарвні оптичні враження належить до природ. характеристик соняч. світла, яке, потрапив­ши в око людини, викликає зорові відчуття під час відбиття спект­рал. складу випромінення. Як об’єк­тивна фіз. константа К. не нале­­жить до атрибутів предмета. Це науково доведене тлумачення, що залишається актуальним, по­в’я­зане із відкриттям І. Ньютона та його дослідж. дисперсії світла. Перші результати практ. експериментів із призмою опубл. ним 1672 у часописі Лондон. королів. товариства «Philosophical Transactions», кінц. теор. висновки викладено у фундам. монографії «Opticks» («Оптика», Лондон, 1704). Серед недостовір. гіпотез того часу, що намагалися звести до спіл. зна­менника та обґрунтувати взаємо­зв’язок світла і К., популярними залишалися погляди Аристотеля та Р. Декарта. Перший пояснював виникнення різнобарвності внаслідок різнопроцент. поєднання темряви зі світлом, другий пов’язував цей феномен із неоднаковою швидкістю обер­­тання світлових часточок. Наоч. приклад дисперсії світла І. Нью­­тона, що продемонстрував роз­­кладання соняч. проміння на спе­­к­­трал. кольор. сегменти під час проходження світла через призму, спростував ці хибні теорії, довівши, що біле світло не є пер­­вісним, а складається із суми ко­­лір. компонентів, які є первинними, бо на їхню природу І. Ньютон ніяк не міг вплинути. За умов від­­сутності світла людині властивий феномен хроматич. бачення — при­­стосування зору до темряви. Явище дисперсії К. у природі можна спостерігати під час виникнення райдуги або переливів К. на гранях діамантів. Активіза­ція сусп. інтересу до природи К. припала на поч. 19 ст. 1810 увагу європ. інтелігенції привернула праця нім. поета Й. Ґете «Zur Farbenlehre» («До теорії кольору»), присвяч. дискурсу суб’єктив. люд. сприйняття, що вперше акценту­­вала увагу на полярності пробле­­матики К. — від об’єктив. парамет­­рів оптич. існування до суб’єк­­тив. природи враження. У тому ж році нім. художник-романтик Ф.-О. Рунґе видав трактат про системну диференціацію колір. відтінків «Farbenkugel oder Con­­struction des Verhältnisses aller Mischungen der Farben zu einan­der und ihrer vollstandigen Affinität» («Кольорова куля, або Конструк­­ція взаємозв’язків між усіма поєднаннями фарб та їх спорідненості»). 1816 нім. філософ-романтик, відомий прибічник ірра­­ціоналізму А. Шопенгауер ви­­дав пр. «Über das Sehn und die Farben» («Про зір та кольори»).

По­­шук нових можливостей під час зображення соняч. освітлен­­ня, що набув актуальності в пра­­ктиці імпресіонізму, вперше витлумачив К. із позитивіст. точки зору, що світло — це сума колір. відтінків, які симультанно взаємодіють між собою. Таким чином, теорія фізики уперше подала наук. обґрунтування мистецтву, що від 2-ї пол. 19 ст. інспірувало у творчість аналіт. засади «концеп­­тування», тобто митець прагнув відтворити не «об’єктивну» тотожну дійсність, а власне суб’єк­­тивне розуміння її природи. На поч. 20 ст. у мист. колах Європи стала відомою праця нім. есте­­тика-ідеаліста В. Воррінгера «Abs­­traktion und Einfühlung» («Абс­­тракція і чуттєве проникнення», 1908), присвяч. самодостат. впли­­ву К. на внутр. світ людини, що надихнула передових митців того часу на остаточну відмову від ми­­метич. зобов’язань минулих сто­­літь і сприяла популяризації абс­­тракт. світобачення. Зміни локал. К. точно відповідають змінам освітлення, форми матеріалу, від­­стані. У мистецтві К. допомагає точно відтворити реал. предмети у реал. середовищі, розкрити ідей. зміст. Через К. митець виявляє істотне та характерне, вико­­ристовуючи К. як композиц. фак­­тор, допоміж. засіб образ. харак­­теристики. Застосування К. залежить від техніки, стилю, виду мистецтва, автор. задуму. У широ­­кому значенні К. поєднують зі змістом, колоритом, композиці­­єю, простором, фактурою. Влас­­тивість та якість окремого кольор. тону в ансамблі твору або мотиву залежить від поєднання з ін. тона­­ми. У взаємовпливі тонів велику роль відіграє принцип кольор. контрасту між теплими (жовтуваті, оранжеві, червонуваті) та хо­лодними (блакитні, синюваті, фіо­­летові), а також відтінками. Упро­­довж тисячоліть К. у міфол. та сакрал. системах багатьох наро­­дів світу відігравав важливу роль у нар. обрядах, богослужінні, ге­­ральдиці, декор.-ужитк. мистецтві тощо. Символіка К. зумовлена етнокультур. особливостями, її змінювали упродовж віків. Сакральним у всіх культурах світу був білий К.; чорний у більшості етнокультур — символ темряви, зла, смерті, диявола, пекла, За­­ходу, тощо. Червоний К. асоцію­­ва­­вся із кров’ю, війною, ранами, смертю, любов’ю, чол. силою, вог­­­нем; жовтий — із соняч. світлом; зелений — життям і водночас зі смертю; блакитний, синій — із небом, морем; коричневий — із землею; срібний — із Місяцем. В Україні символіка К. відіграва­ла величезну роль і варіювалася залежно від означуваних пред­­ме­­тів, регіон. особливостей, тра­­ди­­цій. Вагоме навантаження К. має у писанках, квітах, вінку, ви­­шив­ках. У практиці образотвор. мистецтва різних культур властивості кольору цінують за суб’єк­­тив. параметрами худож. пріори­­тетів стилю, смаку та історично визначених етніч. традицій. К. по­­діляють на ахроматичні (білий, сірий, чорний), що становлять діапазон сірих відтінків, та хрома­­тичні — різнобарвні спектральні. Ахроматичні відтінки кваліфікують як тони. Якщо під час поєднан­­ня двох хроматич. кольорів ви­­ни­­кає сірий ахроматич. тон, та-­ку пару називають додатковими К. (напр., червоний + зелений = сірий). На кольор. колі взаємодо­­повнюючі К. розташовують про­­тилежно один до одного: жов­­тий-фіолетовий; червоний-зелений; синій-помаранчевий. Дослідж. колір. можливостей займаються дисципліни: фізика, хімія, фізіо­­ло­­гія, психологія, естетика. Якість К. розглядається за нормами світ­­ло­­ти, чистоти, кольорової наси­­ченості, яскравості, інтенсив­­но­­сті, контрастовості, тепло-хо­­лод­­ності, симультан. впливу. Пра­­давні міфопоет. інтерпретації властивостей К. наділяють його якостями психол. ґатунку, пов’я­­зуючи експресивну дію на світо­­гляд людини із системою символіч. тлумачення сакрал. мистецтва, за канонами якого білий К. сим­­волізує святість; золотий — віч­ність та бездоганність; зелений — життя; синій — таїну; червоний — жертовність; блакитний — чисто­ту; жовтий — тепло і любов; багряний — величність. При витлумаченні кольору важливим чин­ником залишаються параметри етнічно-культур. орієнтації, що склалися впродовж тисячоліть на територіях окремих країн та цивілізацій. Виходячи з істор.-геогр. та соціокультур. передумов, що генетично відобразилися на розвитку ноематич. мо­­дусів свідомості, сконцентров. у традиціях фольклору, один і той самий К. у різних народно­стей отримує протилежно імпресивне означення. У ритуалах прощання з померлим китайці одягають білий одяг, тому що вони супроводжують людину у світ чистоти і неба, у «кращий» світ і тим самим вітають померлого. Аналог. подія у слов’ян по­­в’я­­зана з атрибутами жалоби і неминучістю втрати, відповідно К. одягу — чорний. У традиціях Сіа­­му кожен день тижня співвід­­носять із колір. відповідником. Якщо людина прагне, щоб день був вдалим, вона має одягнути одяг відповід. кольору. Проблема К. в Україні перебуває на маргіна­­лі сусп. інтересів, її розглядають як суміжну складову ін. галузей, дизайну чи декор.-ужитк. мистецтва. У монографії Р. Івенса зібрано осн. іншомовну літературу з К. Із питань методології викладання популярною залишається праця Й. Іттена. Дослідж. К. сьо­годні відбуваються в контексті ін. галузей. Засвоєння симво­ліко-комунікатив. характеристик К. імпліцитно присутнє в субстраті нац.-автентич. свідомості і по­стає важливою часткою заг.-куль­тур. процесу формування будь-якої народності.

Завантажити статтю