Колір

КО́ЛІР — один із засобів образотворчо­го мистецтва для від­ображе­н­ня матеріальних властивостей (у по­єд­нан­ні зі світлотін­ню) предметного світу, а також обʼємного й просторового моделюва­н­ня; якість окремого кольорового тону в ансамблі художнього твору чи мотиву. Здатність спри­ймати різ­нобарвні оптичні враже­н­ня належить до природ. характеристик соняч. світла, яке, потрапив­ши в око людини, викликає зорові від­чу­т­тя під час від­би­т­тя спект­рал. складу ви­проміне­н­ня. Як обʼєк­тивна фіз. кон­станта К. не нале­­жить до атрибутів предмета. Це науково доведене тлумаче­н­ня, що залишається актуальним, по­вʼя­зане із від­кри­т­тям І. Ньютона та його дослідж. дис­персії світла. Перші результати практ. екс­периментів із призмою опубл. ним 1672 у часописі Лондон. королів. товариства «Philosophical Transactions», кінц. теор. висновки викладено у фундам. моно­графії «Opticks» («Оптика», Лондон, 1704). Серед недостовір. гіпотез того часу, що намагалися звести до спіл. зна­мен­ника та об­ґрунтувати взаємо­звʼязок світла і К., популярними залишалися по­гляди Аристотеля та Р. Декарта. Перший пояснював виникне­н­ня різнобарвності внаслідок різно­процент. по­єд­на­н­ня темряви зі світлом, другий повʼязував цей феномен із неоднаковою швидкістю обер­­та­н­ня світлових часточок. Наоч. приклад дис­персії світла І. Нью­­тона, що продемонстрував роз­­­кла­да­н­ня соняч. промі­н­ня на спе­­к­­трал. кольор. сегменти під час проходже­н­ня світла через призму, спростував ці хибні теорії, довівши, що біле світло не є пер­­вісним, а складається із суми ко­­лір. компонентів, які є первин­ними, бо на їхню природу І. Ньютон ніяк не міг вплинути. За умов від­­­сутності світла людині властивий феномен хроматич. баче­н­ня — при­­­стосува­н­ня зору до темряви. Явище дис­персії К. у природі можна спо­стерігати під час виникне­н­ня райдуги або пере­ливів К. на гранях діамантів. Активіза­ція сусп. інтересу до природи К. припала на поч. 19 ст. 1810 увагу європ. інтелігенції привернула праця нім. поета Й. Ґете «Zur Farbenlehre» («До теорії кольору»), присвяч. дискурсу субʼєктив. люд. сприйня­т­тя, що вперше акценту­­вала увагу на полярності пробле­­матики К. — від обʼєктив. парамет­­рів оптич. існува­н­ня до субʼєк­­тив. природи враже­н­ня. У тому ж році нім. художник-романтик Ф.-О. Рунґе видав трактат про системну диференціацію колір. від­тінків «Farbenkugel oder Con­­struction des Verhältnisses aller Mischungen der Farben zu einan­der und ihrer vollstandigen Affinität» («Кольорова куля, або Конструк­­ція взаємозвʼязків між усіма по­єд­на­н­нями фарб та їх спорідненості»). 1816 нім. філософ-романтик, ві­домий прибічник ір­ра­­ціоналізму А. Шопенгауер ви­­дав пр. «Über das Sehn und die Farben» («Про зір та кольори»).

По­­шук нових можливостей під час зображе­н­ня соняч. освітлен­­ня, що набув актуальності в пра­­ктиці ім­пресіонізму, вперше витлумачив К. із позитивіст. точки зору, що світло — це сума колір. від­тінків, які симультан­но взаємодіють між собою. Таким чином, теорія фізики уперше подала наук. об­ґрунтува­н­ня мистецтву, що від 2-ї пол. 19 ст. ін­спірувало у творчість аналіт. засади «концеп­­тува­н­ня», тобто митець прагнув від­творити не «обʼєктивну» тотожну дійсність, а власне субʼєк­­тивне ро­зумі­н­ня її природи. На поч. 20 ст. у мист. колах Європи стала ві­домою праця нім. есте­­тика-ідеаліста В. Вор­рінгера «Abs­­traktion und Einfühlung» («Абс­­тракція і чут­тєве проникне­н­ня», 1908), присвяч. самодо­стат. впли­­ву К. на внутр. світ людини, що надихнула пере­дових митців того часу на остаточну від­мову від ми­­метич. зобовʼязань минулих сто­­літь і сприяла популяризації абс­­тракт. світобаче­н­ня. Зміни локал. К. точно від­повід­ають змінам освітле­н­ня, форми матеріалу, від­­­­стані. У мистецтві К. допомагає точно від­творити реал. предмети у реал. середовищі, роз­крити ідей. зміст. Через К. митець виявляє істотне та характерне, вико­­ристовуючи К. як композиц. фак­­тор, допоміж. засіб образ. харак­­теристики. За­стосува­н­ня К. залежить від техніки, стилю, виду мистецтва, автор. задуму. У широ­­кому значен­ні К. по­єд­нують зі змістом, колоритом, композиці­­єю, простором, фактурою. Влас­­тивість та якість окремого кольор. тону в ансамблі твору або мотиву залежить від по­єд­на­н­ня з ін. тона­­ми. У взаємо­впливі тонів велику роль ві­ді­грає принцип кольор. контрасту між теплими (жовтуваті, оранжеві, червонуваті) та хо­лодними (блакитні, синюваті, фіо­­летові), а також від­тінками. Упро­­довж тисячоліть К. у міфол. та сакрал. системах багатьох наро­­дів світу ві­ді­гравав важливу роль у нар. обрядах, богослужін­ні, ге­­ральдиці, декор.-ужитк. мистецтві тощо. Символіка К. зумовлена етнокультур. особливостями, її змінювали упродовж віків. Сакральним у всіх культурах світу був білий К.; чорний у більшості етнокультур — символ темряви, зла, смерті, диявола, пекла, За­­ходу, тощо. Червоний К. асоцію­­ва­­вся із кровʼю, війною, ранами, смертю, любовʼю, чол. силою, вог­­­нем; жовтий — із соняч. світлом; зелений — жи­т­тям і водночас зі смертю; блакитний, синій — із небом, морем; коричневий — із землею; срібний — із Місяцем. В Україні символіка К. ві­ді­грава­ла величезну роль і варіювалася залежно від означуваних пред­­ме­­тів, регіон. особливостей, тра­­ди­­цій. Вагоме навантаже­н­ня К. має у писанках, квітах, вінку, ви­­шив­ках. У практиці образотвор. мистецтва різних культур властивості кольору цінують за субʼєк­­тив. параметрами худож. пріори­­тетів стилю, смаку та історично ви­значених етніч. традицій. К. по­­діляють на ахроматичні (білий, сірий, чорний), що становлять діапазон сірих від­тінків, та хрома­­тичні — різнобарвні спектральні. Ахроматичні від­тінки кваліфікують як тони. Якщо під час по­єд­нан­­ня двох хроматич. кольорів ви­­ни­­кає сірий ахроматич. тон, та-­ку пару називають додатковими К. (напр., червоний + зелений = сірий). На кольор. колі взаємодо­­повнюючі К. роз­ташовують про­­тилежно один до одного: жов­­тий-фіолетовий; червоний-зелений; синій-помаранчевий. Дослідж. колір. можливостей за­ймаються дисципліни: фізика, хімія, фізіо­­ло­­гія, психологія, естетика. Якість К. роз­глядається за нормами світ­­ло­­ти, чистоти, кольорової наси­­ченості, яскравості, інтенсив­­но­­сті, контрастовості, тепло-хо­­лод­­ності, симультан. впливу. Пра­­давні міфопоет. інтер­претації властивостей К. наділяють його якостями психол. ґатунку, повʼя­­зуючи екс­пресивну дію на світо­­­гляд людини із системою символіч. тлумаче­н­ня сакрал. мистецтва, за канонами якого білий К. сим­­волізує святість; золотий — віч­ність та без­доган­ність; зелений — життя; синій — таїну; червоний — жертовність; блакитний — чисто­ту; жовтий — тепло і любов; багряний — величність. При витлумачен­ні кольору важливим чин­ником залишаються параметри етнічно-культур. орієнтації, що склалися впродовж тисячоліть на територіях окремих країн та цивілізацій. Виходячи з істор.-геогр. та соціокультур. перед­умов, що генетично від­образилися на роз­витку ноематич. мо­­дусів сві­домості, сконцентров. у традиціях фольклору, один і той самий К. у різних народно­стей отримує протилежно ім­пресивне означе­н­ня. У ритуалах проща­н­ня з померлим китайці одягають білий одяг, тому що вони су­проводжують людину у світ чистоти і неба, у «кращий» світ і тим самим вітають померлого. Аналог. подія у словʼян по­­вʼя­­зана з атрибутами жалоби і неминучістю втрати, від­повід­но К. одягу — чорний. У традиціях Сіа­­му кожен день тижня спів­від­­­носять із колір. від­повід­ником. Якщо людина прагне, щоб день був вдалим, вона має одягнути одяг від­повід. кольору. Про­блема К. в Україні пере­буває на маргіна­­лі сусп. інтересів, її роз­глядають як суміжну складову ін. галузей, дизайну чи декор.-ужитк. мистецтва. У моно­графії Р. Івенса зі­брано осн. іншомовну літературу з К. Із питань методології викла­да­н­ня популярною залишається праця Й. Іт­тена. Дослідж. К. сьо­годні від­буваються в контекс­ті ін. галузей. Засвоє­н­ня симво­ліко-комунікатив. характеристик К. імпліцитно присутнє в субстраті нац.-автентич. сві­домості і по­­стає важливою часткою заг.-куль­тур. процесу формува­н­ня будь-якої народності.

Завантажити статтю