Бібліотека

БІБЛІОТЕ́КА (грец. βιβλιοϑήϰη, від βιβλίον — книга і ϑήϰη — сховище) — ін­ституція, що організовує збір творів друку та інших документів, їх зберіга­н­ня і су­спільне користува­н­ня ними; приміще­н­ня цієї установи; приватне зі­бра­н­ня творів друку. Термін «Б.» означає також систему Б. (централізована бібліот. система), окрему установу або її під­роз­діл (Б. навч. закладу, бібліобус тощо). Б. перед­бачає наявність матеріал.-тех. бази, фонду творів друку чи ін. документів, штату спів­робітників та контингенту користувачів. Б. надають читачам бібліот., бібліогр. та інформ. послуги. Вони можуть утримуватися окремими особами (особиста, сімейна чи домашня Б.), колективом громадян (приватна або ко­оперативна Б., на громад. засадах), держ., ві­домчими, громад. чи реліг. організаціями, су­спільством загалом. У су­спільстві Б. належить провід­на роль у збережен­ні та роз­по­всюджен­ні документів, які мають сусп. цін­ність, у сприян­ні культур. про­гресу та інформатизації су­спільства. Їх функціонува­н­ня реалізується за допомогою від­повід. робочих циклів, процесів та операцій.

Єдиної точки зору на класифікацію Б. не вироблено, їх класифікують за однією чи кількома ознаками. Найсут­тєвішою основою роз­поділу Б. є їх походже­н­ня (рід): су­спільна Б. (створена і утримується су­спільством або його частиною) та особиста. У межах кожного роду Б. ви­окремлюються види, під­види й різновиди. Такий поділ (залежно від мети) може здійснюватись за необмеженою кількістю ознак. У групі сусп. Б. виділяють: національні (їх власником є су­спільство даної країни, такі Б. функціонують в інтересах усього су­спільства), паранаціональні (частково виконують функції нац. Б.), ві­домчі, Б. громад. організацій тощо; особисті Б. — персонал. та сімейні. За при­значе­н­ням — Б. сусп. та приват. користува­н­ня. Приватна Б. (за походже­н­ням, володі­н­ням) може повністю або частково надавати свої фонди для сусп. викори­ста­н­ня. Від­повід­но до складу фонду Б. поділяються на універсал., багатогалуз. і галузеві. Виділяють Б. для дорослих, юнацькі та Б. для дітей; за цільовим при­значе­н­ням — навч., наук. та виробничі тощо; за величиною фонду — малі, середні та великі; за видом або мовою документів, що зберігаються, — Б. іноз. літ-ри, патентні, технічні; за приналежністю — держ., муніципал. та приватні; за способом роз­кри­т­тя фондів перед читачами — Б. з від­критим до­ступом до фондів та Б.-сховища (користува­н­ня тільки каталогами); за умовами на­да­н­ня документів користувачам — Б.-абонементи (видають книги для викори­ста­н­ня за межами Б.), Б.-читальні (обслуговують читачів тільки в бібліотеч. приміщен­ні), змішані. Тип Б. перед­бачає їх групува­н­ня за кількома ознаками. Публічними вважаються усі масові Б., але ними можуть бути і деякі спеціальні, зокрема Держ. наук.-тех. бібліотека України. Масовим Б. притаман­на орієнтація на всі соц.-демогр. групи читачів, універсал. задоволе­н­ня інформ. потреб читачів. Мережі мас. Б. створюються за територ. ознакою і характеризуються загальнодо­ступністю, універсальністю та змінюваністю фондів. Спец. Б. — наук., вироб. та на­вчальні. Їхні фонди можуть бути універсал. або галузевими; за ступенем від­критості викори­ста­н­ня фондів — публ. та елітарними (парламент. Б.). Спец. Б. орієнтовані на специф. категорії користувачів з вадами зору, слуху тощо або на від­повід­ну специфіку фондів («книги, які говорять», на­друковані шрифтом Брайля), чи на специф. групи документів (рукописні, засекречені тощо) та їх користувачів. Роз­роблено мін. соц. нормативи забезпече­н­ня населе­н­ня публ. Б. у сільс. місцевості для насел. пунктів із кількістю мешканців від 500 осіб, а також для міст залежно від щільності населе­н­ня. Робота Б. із читачами задовольняє потреби читачів в інформації, літературі та надає їм допомогу під час її під­бору; ця робота здійснюється на абонементі, у чит. залах та ін. під­роз­ділах Б. Кожна Б. організовує диференц. обслуговува­н­ня окремих груп читачів на основі ви­вче­н­ня їх складу та інтересів. Держава фінансує діяльність центр. Б., між­бібліот. абонементів, веде­н­ня та викори­ста­н­ня зведених каталогів, автоматизов. баз даних, депозитаріїв та створює умови для реалізації заг.-держ. про­грам бібліот. діяльності.

Виникне­н­ня б-к повʼязують з існува­н­ням у стародав. світі храмів, де зберігалися клинописні глиняні таблички. Перші ві­домості про такі сховища датовано 3 тис. до н. е. у вавилон. м. Ніп­пур; колекція ас­сирій. клинопис. табличок зберігалася у м. Телль-ель-Амарна (Єгипет, 2 тис. до н. е.); найбільше зі­бра­н­ня існувало при дворі царя Аш­ш­урбаніпала (7 ст. до н. е.) в м. Ніневія (Ас­сирія) — понад 20 тис. табличок і фрагментів. Припускають, що перші публ. б-ки були створ. в Афінах у 4 ст. до н. е. при філос. школах з метою пропагува­н­ня тих чи інших ідей — платонізму, епікуріанства тощо. Найбільшою в антич. світі стала Б. при Александрій. музеї (Єгипет), засн. Птолемеєм ІІ на поч. 3 ст. до н. е. на основі Аристотелевої б-ки і на 1 ст. до н. е. нараховувала бл. 700 тис. папірус. і пергамент. сувоїв, велика частина б-ки знищена 391 р. н. е. християнами, остаточно загинула у 7–8 ст. під час панува­н­ня арабів. Великі приватні б-ки (містили пере­важно філос. трактати) існували при палацах держ. діячів Рим. імперії, зокрема Ціцерона, Луція Вера, у 1 ст. н. е. були від­криті публ. б-ки Тіберієм, Веспасіаном, Траяном та ін. Велику бібліотеку створ. у 4 ст. за наказом візантій. імператора Кон­стантина Великого. У ній зберігалося бл. 50 Біблій. Від 9 ст. великі б-ки формуються по всьому світі; великий вплив на Європу справила у 12 ст. арабська наука. Своєрідну роль б-к у середні віки виконували монастирі, де копіювалися та поширювалися рукописи; згодом монастир. б-ки стали базисом середньовіч. освіти. У 13–15 ст. приватні б-ки існували як елемент роз­коші; великі збірки мали граф Бурґундії Філіп Добрий, франц. королі Луї ІХ і Шарль V (засн. Королів. б-ки у Парижі), англ. єпис­коп Р. де Бурі, Генрі VІІ і Генрі VІІІ Англійські. З виникне­н­ням книго­друкува­н­ня по­ступово формуються універс. б-ки при навч. закладах Європи, роз­ширюється коло колекціонерів. В добу Від­родже­н­ня створен­ню публ. б-к сприяли високі посадові особи, зокрема флорентій. аристократи Медічі в Італії, король Філіпп ІІ в Іспанії (Б-ка Ескоріалу, 1557), папи Нікола V та Сікстус ІV у Ватикані. Засади сучас. бібліотеко­знавства сформував у 17 ст. опікун Б-ки Дж. Мазаріні, француз Ґ. Ноде у кн. «Advis pour dresser une biblioteque» («Ін­струкція щодо зведе­н­ня бібліотек», 1627), де виклав концепцію системат. організації наук. б-ки. Згодом ідею створе­н­ня нац. бібліогр. системи поширив серед наук. світу нім. філософ Ґ. Ляйбніц. Таким чином, у 17– 19 ст. на основі великої кількості приват. б-к створ. сучас. нац. б-ки світу, зокрема Французьку на основі Королівської, Пруську державну на основі б-ки курфюста Фрідріха Вільгельма, Б-ку Британ. музею (поповнена 1757 бками англ. королів), Бібліотеку Кон­гресу (1800), Б. Ференці Сечені при Угор. нац. музеї (1802), Імператор. публ. Б. (1814, нині Рос. нац. Б.) та ін. Від кін. 19 ст. виникають спеціаліз. б-ки, формується мережа публ. б-к, ведеться під­готовка бібліотеч. кадрів, створюються між­нар. бібліотечні асоціації та організації. Осн. тенденція роз­витку сучас. Б. — транс­формація їх з установ для збира­н­ня, обробле­н­ня, зберіга­н­ня і користува­н­ня документів в інформ. центри, роботу яких спрямовано на пошук та на­да­н­ня інформації користувачам.

На укр. етнотеренах перші Б. зʼявляються на Пд., ймовірно у Криму. Роз­виток б-к повʼяз. із за­провадже­н­ням християнства у великокнязів. добу. У цей час закладаються нац. традиції бібліотеч. справи. Найві­доміші укр. Б. — Софій. собору в Києві (1037), Києво-Печер. лаври (11 ст.), Києво-Могилян. колегії (17 ст.), Львів., Київ., Черніг., Луцького, Остроз. братств (16–17 ст.), а також Львів. (1661), Харків. (1805), Київ. (1834), Новорос. (1865) та Чернів. (1875) університетів. Перші публ. Б. від­крито в Одесі (1829), Києві (1866), Харкові (1886). На зх.-укр. землях мережу б-к організовано товариствами «Просвіта», зокрема у Львові (1868), також 1892 тут засн. Бібліотеку Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Під час 1-ї світової війни та воєн. дій 1918–20 загинула велика кількість приват., монастир. і церк. збірок. За часів Геть­манату 1918 засн. Нац. Б. Укр. Держави (нині Бібліотека України ім. В. Вернадського Національна), що нині є найбільшою книгозбірнею України. У 20-х рр. створ. широку мережу Б. на основі колиш. публ. міських і земських, книгозбірень навч. закладів, т-в і організацій, формувалися також Б. при ново­створюваних навч. закладах, у завод. і професій. клубах, колгоспах тощо. 1924 скликано перший бібліот. зʼїзд у Рад. Союзі, в резолюціях якого за­значено, що рад. Б. — «знаря­д­дя виробле­н­ня комуністичного світо­гляду». Ця ухвала ви­значила на майбутнє роль Б. у рад. період та специфіку фондів, зокрема вилуче­н­ня з обігу творів небажаних авторів — «ворогів народу», «бурж. націоналістів», «диверсантів» та ін.; забороні під­лягали також ви­да­н­ня з низки «шкідливих» наук, зокрема кібернетики і генетики. Каталожну політику виробляли так, щоб використовувана література демонструвала істор. зумовленість і всепереможність більшовизму. В книгозбірнях утвор. спецфонди, які поділялися за рівнем допусків (залежно від «потенц. небезпеки» літ-ри для рад. ладу). Окремо зберігалися ре­пресалії — вилучена у «ворогів народу» література, твори заборонених письмен­ників тощо. Серед київ. букіністів 60–80-х рр. було чимало колиш. агентів спец­служб, що раніше мали від­ноше­н­ня до вилуче­н­ня низки найві­доміших колекцій в Україні. Одним із методів боротьби комуністів із «небезпечною» літ-рою було спале­н­ня книжок (ві­домі пожежі або під­пали у київ., львів. академ. б-ках, у Каневі), пере­робле­н­ня їх на книжк. масу (Подєбрад. колекція). Великі чистки бібліот. фондів здійснювалися в Україні 1974–80 під час створе­н­ня єдиних бібліот. фондів мас. Б.; чистки від­бувалися під на­глядом спецкомісій (т. зв. кураторів) із центр. моск. Б. (зокрема знище­н­ня оригінал. опису книгозбірні та колекції Колегії П. Ґалаґана, раритет. ви­дань зарубіж. класиків у іноз. від­ділі Б-ки ім. КПРС).

У незалеж. Україні Б., від­повід­но до Закону України «Про бібліотеки і бібліотечну справу» (1995), є бібліот.-бібліогр., культур.-просвіт. і наук.-допоміж. соц. ін­ститутом, що забезпечує акумуляцію і загальнодо­ступність документ.-інформ. ресурсів (книг, документів та ін. носіїв інформації), які містять і зберігають зна­н­ня, набуті в процесі роз­витку людства, сприяють під­несен­ню інтелект. та культур. потенціалу су­спільства. Осн. напрями їх діяльності — формува­н­ня і зберіга­н­ня документ.-інформ. ресурсів та бібліот. обслуговува­н­ня, яке здійснюється бібліотеч. системою України. 2000 роз­почато реалізацію держ. про­грами зі створе­н­ня Нац. електрон. Б. України на базі НБУВ, яка перед­бачає функціонува­н­ня електрон. мережі Б. ін­ститутів НАНУ та держ. галуз. академій України.

Завантажити статтю