Бібліотека

БІБЛІОТЕ́КА (грец. βιβλιοϑήϰη, від βιβλίον – книга і ϑήϰη – сховище) – інституція, що організовує збір творів друку та інших документів, їх зберігання і суспільне користування ними; приміщення цієї установи; приватне зібрання творів друку. Термін «Б.» означає також систему Б. (централізована бібліот. система), окрему установу або її підрозділ (Б. навч. закладу, бібліобус тощо). Б. передбачає наявність матеріал.-тех. бази, фонду творів друку чи ін. документів, штату співробітників та контингенту користувачів. Б. надають читачам бібліот., бібліогр. та інформ. послуги. Вони можуть утримуватися окремими особами (особиста, сімейна чи домашня Б.), колективом громадян (приватна або кооперативна Б., на громад. засадах), держ., відомчими, громад. чи реліг. організаціями, суспільством загалом. У суспільстві Б. належить провідна роль у збереженні та розповсюдженні документів, які мають сусп. цінність, у сприянні культур. прогресу та інформатизації суспільства. Їх функціонування реалізується за допомогою відповід. робочих циклів, процесів та операцій.

Єдиної точки зору на класифікацію Б. не вироблено, їх класифікують за однією чи кількома ознаками. Найсуттєвішою основою розподілу Б. є їх походження (рід): суспільна Б. (створена і утримується суспільством або його частиною) та особиста. У межах кожного роду Б. виокремлюються види, підвиди й різновиди. Такий поділ (залежно від мети) може здійснюватись за необмеженою кількістю ознак. У групі сусп. Б. виділяють: національні (їх власником є суспільство даної країни, такі Б. функціонують в інтересах усього суспільства), паранаціональні (частково виконують функції нац. Б.), відомчі, Б. громад. організацій тощо; особисті Б. – персонал. та сімейні. За призначенням – Б. сусп. та приват. користування. Приватна Б. (за походженням, володінням) може повністю або частково надавати свої фонди для сусп. використання. Відповідно до складу фонду Б. поділяються на універсал., багатогалуз. і галузеві. Виділяють Б. для дорослих, юнацькі та Б. для дітей; за цільовим призначенням – навч., наук. та виробничі тощо; за величиною фонду – малі, середні та великі; за видом або мовою документів, що зберігаються, – Б. іноз. літ-ри, патентні, технічні; за приналежністю – держ., муніципал. та приватні; за способом розкриття фондів перед читачами – Б. з відкритим доступом до фондів та Б.-сховища (користування тільки каталогами); за умовами надання документів користувачам – Б.-абонементи (видають книги для використання за межами Б.), Б.-читальні (обслуговують читачів тільки в бібліотеч. приміщенні), змішані. Тип Б. передбачає їх групування за кількома ознаками. Публічними вважаються усі масові Б., але ними можуть бути і деякі спеціальні, зокрема Держ. наук.-тех. бібліотека України. Масовим Б. притаманна орієнтація на всі соц.-демогр. групи читачів, універсал. задоволення інформ. потреб читачів. Мережі мас. Б. створюються за територ. ознакою і характеризуються загальнодоступністю, універсальністю та змінюваністю фондів. Спец. Б. – наук., вироб. та навчальні. Їхні фонди можуть бути універсал. або галузевими; за ступенем відкритості використання фондів – публ. та елітарними (парламент. Б.). Спец. Б. орієнтовані на специф. категорії користувачів з вадами зору, слуху тощо або на відповідну специфіку фондів («книги, які говорять», надруковані шрифтом Брайля), чи на специф. групи документів (рукописні, засекречені тощо) та їх користувачів. Розроблено мін. соц. нормативи забезпечення населення публ. Б. у сільс. місцевості для насел. пунктів із кількістю мешканців від 500 осіб, а також для міст залежно від щільності населення. Робота Б. із читачами задовольняє потреби читачів в інформації, літературі та надає їм допомогу під час її підбору; ця робота здійснюється на абонементі, у чит. залах та ін. підрозділах Б. Кожна Б. організовує диференц. обслуговування окремих груп читачів на основі вивчення їх складу та інтересів. Держава фінансує діяльність центр. Б., міжбібліот. абонементів, ведення та використання зведених каталогів, автоматизов. баз даних, депозитаріїв та створює умови для реалізації заг.-держ. програм бібліот. діяльності.

Виникнення б-к пов’язують з існуванням у стародав. світі храмів, де зберігалися клинописні глиняні таблички. Перші відомості про такі сховища датовано 3 тис. до н. е. у вавилон. м. Ніппур; колекція ассирій. клинопис. табличок зберігалася у м. Телль-ель-Амарна (Єгипет, 2 тис. до н. е.); найбільше зібрання існувало при дворі царя Ашшурбаніпала (7 ст. до н. е.) в м. Ніневія (Ассирія) – понад 20 тис. табличок і фрагментів. Припускають, що перші публ. б-ки були створ. в Афінах у 4 ст. до н. е. при філос. школах з метою пропагування тих чи інших ідей – платонізму, епікуріанства тощо. Найбільшою в антич. світі стала Б. при Александрій. музеї (Єгипет), засн. Птолемеєм ІІ на поч. 3 ст. до н. е. на основі Аристотелевої б-ки і на 1 ст. до н. е. нараховувала бл. 700 тис. папірус. і пергамент. сувоїв, велика частина б-ки знищена 391 р. н. е. християнами, остаточно загинула у 7–8 ст. під час панування арабів. Великі приватні б-ки (містили переважно філос. трактати) існували при палацах держ. діячів Рим. імперії, зокрема Ціцерона, Луція Вера, у 1 ст. н. е. були відкриті публ. б-ки Тіберієм, Веспасіаном, Траяном та ін. Велику бібліотеку створ. у 4 ст. за наказом візантій. імператора Константина Великого. У ній зберігалося бл. 50 Біблій. Від 9 ст. великі б-ки формуються по всьому світі; великий вплив на Європу справила у 12 ст. арабська наука. Своєрідну роль б-к у середні віки виконували монастирі, де копіювалися та поширювалися рукописи; згодом монастир. б-ки стали базисом середньовіч. освіти. У 13–15 ст. приватні б-ки існували як елемент розкоші; великі збірки мали граф Бурґундії Філіп Добрий, франц. королі Луї ІХ і Шарль V (засн. Королів. б-ки у Парижі), англ. єпископ Р. де Бурі, Генрі VІІ і Генрі VІІІ Англійські. З виникненням книгодрукування поступово формуються універс. б-ки при навч. закладах Європи, розширюється коло колекціонерів. В добу Відродження створенню публ. б-к сприяли високі посадові особи, зокрема флорентій. аристократи Медічі в Італії, король Філіпп ІІ в Іспанії (Б-ка Ескоріалу, 1557), папи Нікола V та Сікстус ІV у Ватикані. Засади сучас. бібліотекознавства сформував у 17 ст. опікун Б-ки Дж. Мазаріні, француз Ґ. Ноде у кн. «Advis pour dresser une biblioteque» («Інструкція щодо зведення бібліотек», 1627), де виклав концепцію системат. організації наук. б-ки. Згодом ідею створення нац. бібліогр. системи поширив серед наук. світу нім. філософ Ґ. Ляйбніц. Таким чином, у 17– 19 ст. на основі великої кількості приват. б-к створ. сучас. нац. б-ки світу, зокрема Французьку на основі Королівської, Пруську державну на основі б-ки курфюста Фрідріха Вільгельма, Б-ку Британ. музею (поповнена 1757 бками англ. королів), Бібліотеку Конгресу (1800), Б. Ференці Сечені при Угор. нац. музеї (1802), Імператор. публ. Б. (1814, нині Рос. нац. Б.) та ін. Від кін. 19 ст. виникають спеціаліз. б-ки, формується мережа публ. б-к, ведеться підготовка бібліотеч. кадрів, створюються міжнар. бібліотечні асоціації та організації. Осн. тенденція розвитку сучас. Б. – трансформація їх з установ для збирання, оброблення, зберігання і користування документів в інформ. центри, роботу яких спрямовано на пошук та надання інформації користувачам.

На укр. етнотеренах перші Б. з’являються на Пд., ймовірно у Криму. Розвиток б-к пов’яз. із запровадженням християнства у великокнязів. добу. У цей час закладаються нац. традиції бібліотеч. справи. Найвідоміші укр. Б. – Софій. собору в Києві (1037), Києво-Печер. лаври (11 ст.), Києво-Могилян. колегії (17 ст.), Львів., Київ., Черніг., Луцького, Остроз. братств (16–17 ст.), а також Львів. (1661), Харків. (1805), Київ. (1834), Новорос. (1865) та Чернів. (1875) університетів. Перші публ. Б. відкрито в Одесі (1829), Києві (1866), Харкові (1886). На зх.-укр. землях мережу б-к організовано товариствами «Просвіта», зокрема у Львові (1868), також 1892 тут засн. Бібліотеку Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Під час 1-ї світової війни та воєн. дій 1918–20 загинула велика кількість приват., монастир. і церк. збірок. За часів Гетьманату 1918 засн. Нац. Б. Укр. Держави (нині Бібліотека України ім. В. Вернадського Національна), що нині є найбільшою книгозбірнею України. У 20-х рр. створ. широку мережу Б. на основі колиш. публ. міських і земських, книгозбірень навч. закладів, т-в і організацій, формувалися також Б. при новостворюваних навч. закладах, у завод. і професій. клубах, колгоспах тощо. 1924 скликано перший бібліот. з’їзд у Рад. Союзі, в резолюціях якого зазначено, що рад. Б. – «знаряддя вироблення комуністичного світогляду». Ця ухвала визначила на майбутнє роль Б. у рад. період та специфіку фондів, зокрема вилучення з обігу творів небажаних авторів – «ворогів народу», «бурж. націоналістів», «диверсантів» та ін.; забороні підлягали також видання з низки «шкідливих» наук, зокрема кібернетики і генетики. Каталожну політику виробляли так, щоб використовувана література демонструвала істор. зумовленість і всепереможність більшовизму. В книгозбірнях утвор. спецфонди, які поділялися за рівнем допусків (залежно від «потенц. небезпеки» літ-ри для рад. ладу). Окремо зберігалися репресалії – вилучена у «ворогів народу» література, твори заборонених письменників тощо. Серед київ. букіністів 60–80-х рр. було чимало колиш. агентів спецслужб, що раніше мали відношення до вилучення низки найвідоміших колекцій в Україні. Одним із методів боротьби комуністів із «небезпечною» літ-рою було спалення книжок (відомі пожежі або підпали у київ., львів. академ. б-ках, у Каневі), перероблення їх на книжк. масу (Подєбрад. колекція). Великі чистки бібліот. фондів здійснювалися в Україні 1974–80 під час створення єдиних бібліот. фондів мас. Б.; чистки відбувалися під наглядом спецкомісій (т. зв. кураторів) із центр. моск. Б. (зокрема знищення оригінал. опису книгозбірні та колекції Колегії П. Ґалаґана, раритет. видань зарубіж. класиків у іноз. відділі Б-ки ім. КПРС).

У незалеж. Україні Б., відповідно до Закону України «Про бібліотеки і бібліотечну справу» (1995), є бібліот.-бібліогр., культур.-просвіт. і наук.-допоміж. соц. інститутом, що забезпечує акумуляцію і загальнодоступність документ.-інформ. ресурсів (книг, документів та ін. носіїв інформації), які містять і зберігають знання, набуті в процесі розвитку людства, сприяють піднесенню інтелект. та культур. потенціалу суспільства. Осн. напрями їх діяльності – формування і зберігання документ.-інформ. ресурсів та бібліот. обслуговування, яке здійснюється бібліотеч. системою України. 2000 розпочато реалізацію держ. програми зі створення Нац. електрон. Б. України на базі НБУВ, яка передбачає функціонування електрон. мережі Б. інститутів НАНУ та держ. галуз. академій України.

Літ.: Балика Д. Бібліотеки в минулому. Х., 1925; Боровий С. Я. Наукова бібліотека в сучасних умовах. К., 1930; Зленко П. Українські приватні бібліотеки. Л., 1937; Бібліотеки – скарбниці знань. К., 1975; История библиотечного дела на Украине (1917–1932 гг.). Х., 1975; L. Wynar. Slavic ethnic libraries, museum and archives in the United States: A guide and directory. Chicago, 1980; W. F. Birdsall. Librarianship, professionalism, and social change // Library Journal. 1982. № 2; Бібліотека – книга – читач. К., 1987; P. K. Grimsted. Archives and manuscript repositories in the USSR. Ukraine and Moldavia. Book 1. Princeton, 1988; Бібліотеки Харкова: Довід. Вип. 1/2. Х., 1995; Бібліотеки Національної академії наук України: Довід. К., 1996; Федака П. Бібліотеки Закарпаття: Джерело національного відродження чи інструмент русифікації? // Срібна земля. 1996, 22 черв.; Бібліотеки вищих навчальних закладів України: Інформ. каталог-довід. К., 1998; Бібліотечна Україна: Довід. К., 1999.

О. А. Герасимчук, Е. М. Жлудько

Рекомендована література

Балика Д. Бібліотеки в минулому. Х., 1925;
Боровий С. Я. Наукова бібліотека в сучасних умовах. К., 1930;
Зленко П. Українські приватні бібліотеки. Л., 1937;
Бібліотеки – скарбниці знань. К., 1975;
История библиотечного дела на Украине (1917–1932 гг.). Х., 1975;
L. Wynar. Slavic ethnic libraries, museum and archives in the United States: A guide and directory. Chicago, 1980;
W. F. Birdsall. Librarianship, professionalism, and social change // Library Journal. 1982. № 2;
Бібліотека – книга – читач. К., 1987;
P. K. Grimsted. Archives and manuscript repositories in the USSR. Ukraine and Moldavia. Book 1. Princeton, 1988;
Бібліотеки Харкова: Довід. Вип. 1/2. Х., 1995;
Бібліотеки Національної академії наук України: Довід. К., 1996;
Федака П. Бібліотеки Закарпаття: Джерело національного відродження чи інструмент русифікації? // Срібна земля. 1996, 22 черв.;
Бібліотеки вищих навчальних закладів України: Інформ. каталог-довід. К., 1998;
Бібліотечна Україна: Довід. К., 1999.