Абсолют, абсолютне

Визначення і загальна характеристика

АБСОЛЮ́Т, абсолютне (від лат. absolutus — довершене, самодо­статнє, без­умовне, необмежене) — у філософії й теології термін, яким по­значають пере­важно певну самодо­статню сутність. У філос. концепціях, які основою всього сущого вважають деякі суб­станції, А. — це т. зв. абсолютна суб­станція, першооснова, яка існує тільки завдяки самій собі (вона саusa sui — причина самої себе). Якщо така суб­станція одна, то маємо справу з монізмом; якщо їх дві, кілька або нескінчен­на кількість, то — з дуалізмом або плюралізмом. Різні філософи по-своєму тлумачили природу абсолют. суб­станції, ви­значаючи її як ідеї (Платон), атоми (Демокрит), Бога (Ф. Аквінський, Б. Спіноза), абсолютне «Я» (Й. Фіхте), абсолютну ідею або нескінчен­ний дух (Г. Геґель), волю (А. Шопенгауер), матерію (діалектичний матеріалізм). Однак як у філософії, так і в реліг. уче­н­нях та теології трактува­н­ня А. не завжди повʼязане з суб­станц. онтологією. Напр., Дао в даосизмі і Брахман (чи Пуруша) у брахманізмі не тотожні європ. ро­зумін­ню суб­станції як певної однорід. першооснови, що проти­ставлена множин­ному. Дао та Брахман — це така «першооснова», яка не проти­ставлена множин­ному, а вміщує його в собі. У деяких філос. онтол. концепціях та майже в більшості реліг. учень і теолог. доктрин абсолютна сутність є транс­цендентною (потойбічною) — у тому ро­зумін­ні, що вона не існує в емпірично наявному світі, тому наук. пі­зна­н­ня без­силе від­крити її. Для цього потрібні особливі види пі­зна­н­ня. Поня­т­тя «А.» ві­ді­грає важливу роль не тільки в онтології, а й у філософії цін­ностей та етиці. У реліг. етиці мова йде про абсолютні моральні цін­ності (святині), джерелом яких є Бог,– у християнстві воля Божа ві­дома людині через богоявле­н­ня. У філософії культури виходять із того, що існува­н­ня етносів, націй, цивілізацій ґрунтується на успадкуван­ні та збережен­ні деяких прообразів, або, інакше, архетипів. отже, вони складають певну абсолютну основу культур. самобутності: їх руйнува­н­ня означає руйнува­н­ня цієї самобутності, втрату ідентичності. Однак архетип — це тільки канва, що існує в своїх наповне­н­нях і завдяки наповне­н­ням. Його іноді тлумачать як динам. принцип, але слово «принцип» здатне дезорієнтувати, бо стосовно архетипу йдеться радше не про теор. узагальне­н­ня, а про живий струмінь буття на шляху самореалізації та по­стій. оновле­н­ня культур. самобутності. Отже, «першооснову» остан­ньої не можна мислити як певну «суб­станцію», бо її буття, як і буття Дао, не проти­ставлене тому наповнен­ню (культур. різноманітності), завдяки якому першооснова живе. Таким чином, «першооснова» самобут. культури набуває ознак транс­цендентності: її можна пі­знавати скоріше інтуїтивно, ніж раціонально. Саме це схилило романтиків до прийня­т­тя панте­їст. онтології, коли культурне життя пояснювали як вияв нескінчен. Духу в скінчен. мист. витворах.

Літ.: Про­блема первоначала мира в науке и теологии. С.-Петербург, 1991; Дебольский Д. Д. К по­знанию абсолюта: Духовный опыт индийских и христианских мистиков. Москва, 1996; Кузнецова Г. В., Максимов Л. В. Природа моральных абсолютов. Москва, 1996; Ларіонова В. К. Етика Абсолюту С. Л. Франка. К., 1996; Евлампиев И. И. Концепция Абсолюта в рус­ской философии // Вест. Рос. гуманит. науч. фонда. 1997. № 1.

В. С. Лісовий

Завантажити статтю