Авторська акустична пісня

А́ВТОРСЬКА АКУСТИ́ЧНА ПІ́СНЯ — напрям музично-поетичної творчості, коли автор і виконавець — одна особа, а для су­проводу використовуються виключно «акустичні» інструменти (пере­важно 6- або 7-струн­ні гітари). Інші назви — бардівська, гітарна, самодіяльна, інтелектуальна, спів­ана поезія тощо. Як самост. культурне явище сформувалася в 2-й пол. 20 ст. у сфері міської культури великих пром. і культур. центрів СРСР. За рад. часу була не лише мист., а й су­спільно-політ. чин­ником: її світо­глядну основу складала ідеологія шістдесятників (ліберально-гуманіст. альтернатива рад. мист. офіціозові, а водночас — і проти­стоя­н­ня роз­важальній масовій культурі, що насувалася із Зх.); соц. та організац. основу — масовий приміський туризм (насамперед молодіжно-студент.). В естетичному плані А. а. п. спирається на традиції сх.-європ. міщан. фольклору й окремі риси «салон­ної» та «кафешантан­ної» культури освічених верств Рос. імперії. Вирішал. вплив на її становле­н­ня мали творчість і виконав. стиль О. Вертинського з його посиленою увагою до декламації та яскраво театраліз., екс­пресивним трактува­н­ням текс­ту. Класич. ви­гляду А. а. п. набула в творчості рос. бардів Б. Окуджави, В. Висоцького, О. Галича, Ю. Візбора, які й ствердили її осн. естет. кредо: чесність, правдивість, шляхетна щирість почут­тів, критичне ставле­н­ня до дійсності, баладно-романсова жанр. основа, вираж. пріоритет слова. До серед. 80-х рр. 20 ст. А. а. п. — винятково аматор. явище. Осн. організац. ланками були клуби самодіял. пісні, осн. формами публіч. ре­презентації — фестивалі турист. та самодіял. пісні. Тоталітарна влада, не наважуючись заборонити опозиц. бардів. рух (через його високу популярність у міському, особливо «столичному» середовищі), прагнула «приручити» бардів-корифеїв і обʼ­єд­на­н­ня, що стихійно виникали, пере­творивши їх на інструмент «неформального» впливу на інтелігенцію: був спровокований роз­кол клубів самодіял. пісні на легальні, що погодилися діяти під началом держ. органів влади (міських комітетів комсомолу, проф­спілок, виконкомів тощо) й одержали досить широкі права на публічні концерти, фестивалі, навіть на вихід у радіо- й телеефір, та нелегальні, які солідаризувалися з дисидент. рухом, за­знаючи пере­слідувань з боку органів влади. З приходом до влади М. Горбачова з його політикою реформіст. «пере­будови» рух А. а. п. легалізовано в повному мас­штабі, фестивалі й концерти «спів­аної поезії» отримали держ. під­тримку (1-й Всесоюз. фестиваль А. а. п. від­бувся 1986), а її провід­ні пред­ставники — можливість виходити в ефір так само, як і митці ін. пісен. жанрів; 50-річ. ювілей В. Висоцького (1988, посмертно) від­значався на всесоюз. держ. рівні. В Україні А. а. п. набула знач. роз­витку майже одночасно з бардів. мистецтвом Росії, спершу як його пряме продовже­н­ня. Одне з перших бардів. обʼ­єд­нань виникло на­прикінці 50-х рр. при київ. Будинку вчених; перші барди стали ві­домі не лише в Україні, а й ін. регіонах СРСР, — В. Винарський, В. Коронін, В. Сірий (Київ), Г. Дикштейн (Харків). Протягом 70–80-х рр. найбільші міста України (Київ, Харків, Одеса) стали потужними центрами роз­витку А. а. п. Серед провід­них укр. бардів цього часу — пред­ставники як «канонічної» (С. Кац, О. Король, А. Леміш, В. Байрак, дует Д. Кім­мельфельда — В. Сергєєва), так і «елітарної» естетики, яка перед­бачала більш вишукані виражальні засоби, особливо в царині музики (В. Каденко, В. Новиков, Н. Ромашенко, В. Семенов, І. Ченцов). Яскравий пред­ставник «одеського» стилю А. а. п. — Б. Бурда. У роз­витку російськомов. А. а. п. в Україні подією став 3-й Всесоюз. фестиваль автор. пісні (Київ, 1990). Початок пошире­н­ня А. а. п. українською мовою припадає також на 60-і рр. Поряд із т. зв. гіпі-альтернативою, тобто сатирично-фрондер. під­текс­товками мелодій ві­домих зарубіж. шлягерів, від­чутними були й спроби витворити нац. «гітарну» ліричну пісню, яка від­повід­ала б запитам нової доби (А. Горчинський — «український Окуджава», О. Авагян, який від­значався орган. від­чу­т­тям укр. мелосу, В. Сірий). У 70-х — 1-й пол. 80-х рр. укр. барди намагаються зна­йти влас. шлях роз­витку А. а. п., альтернативний до її «туристичної» гілки: звертаються до аутентич. фольклору (Н. Бучель), традицій нац. мораліст. пісні-поезії 17–18 ст. (П. При­ступов), традицій зх.-європ. рок-пісні та польс. «спів­аної поезії» (В. Морозов). У добу горбачов. лібералізації імпер. режиму укр. А. а. п. з «лабораторного» рівня пере­ходить на масовий, стає одним із символів нац. від­родже­н­ня. Осн. чин­никами, що сприяли роз­виткові укр. А. а. п. того часу, були модернізація нац. пісні, активне дола­н­ня міфів та стереотипів (зокрема про начебто «несумісність» української мови зі звуча­н­ням гітари); прагне­н­ня зменшити вплив рос. (російськомовної) мас. культури на молодіжну аудиторію. Тоді ж окреслилися риси нац. А. а. п., які істотно від­різняють її від рос.: широка контактність з ін. жанрами й напрямами модерного нац. піснетворе­н­ня, тісний звʼязок з укр. поп- і рок-музикою, зумовлений, по-перше, їхнім спільним культурно-політ. «надзав­да­н­ням» — нац. від­родже­н­ням, по-друге, новими умовами сусп. по­ступу, по­знач. не лише лібералізацією (як у час «від­лиги»), а й руйнува­н­ням тоталітар. режиму й витворе­н­ням засад від­критого су­спільства. Укр. А. а. п. стає обовʼязковою номінацією багатьох фестивалів нац. молодіж. музики («Червона рута», «Доля», «Перлини сезону» тощо), фактично поліжанровий характер мають і бардів. укр. фестивалі («Оберіг» 1989–94; «Срібна під­кова» від 1995; львів. естрад. театр «Не журись!», створ. 1987 як перший ціліс. осередок укр. А. а. п.). Адресат укр. А. а. п. — молодь, міське насел. в цілому поза будь-яким функціонал. при­значе­н­ням (туризм для рос. А. а. п.). Інакша, порівняно з рос., її худож.-вираж. основа, що сягає джерел нац. пісен. культури — епіч. пісень-дум (Е. Драч), кантів і псалмів (В. Жданкін), селян. соц.-побутових (М. Бурмака), стрілецьких та пов­стан. пісень (І. Жук), «батярської» пісні та ін. пластів міської пісен. культури Галичини й Волині (В. Морозов, А. Панчишин), традицій нац. гуморист. і сатир. пісні (Тризубий Стас). Україномов. бардів. рух формувався пере­важно з пред­ставників гуманітар. інтелігенції, у багатьох випадках — людей з муз. освітою, завдяки чому в їхніх піснях пере­важає музичне начало, на від­міну від «баладності» рос. бардів. творчості. Укр. А. а. п. сформувалася як мист. (а не соц.) явище з високим рівнем між­жанр. мобільності й стил. роз­маї­т­тя. Її чільні жанр.-стил. напрями — шансон-романс — зорієнт. перед­усім на традиції нац. лірич. пісні (О. Богомолець, З. Слободян) і муз. стилістику рос. турист.-бардів. пісні (О. Покальчук); бард-фольк, спрямований, зокрема, до кобзар. джерел (його пред­ставники поряд із гітарою використовують споріднену з нею за технікою гри ладкову кобзу). У царині бард-фольку поряд з авторами-виконавцями лірико-епіч. спрямува­н­ня — Е. Драчем, В. Жданкіним, П. При­ступовим — вирізняються носії джаз-фолькової манери: Л. Скоропадюк і Т. Хрящевська; камер. бард-рок (І. Козаченко); бард-поп (О. Павлишин, К. Кольцова, гурти «Мертвий пі­вень», «Чорні черешні»), який остан. часом асимілювався з поп-музикою. Особл. струменем А. а. п. доцільно вважати витворений на її ґрунті жанр камер. естради, що за складністю й насиченістю системи виражал. засобів істотно виходить за межі пісен. жанру (Н. Бучель, Г. Лев, Л. Тишківська, гурт «Пік­кардійська терція»). Попри су­спільно-екон. умови, не­сприятливі для роз­витку А. а. п. як «некомерційного» сектору культури, однобічну орієнтацію теле- й радіоефіру на суто «масові» муз. жанри (перед­усім на поп-музику), в Україні продовжує діяти традиц., сформована ще за рад. часу мережа клубів самодіял. пісні, заходами якої в різних куточках України влаштовуються бардів. фестивалі. Вже від­булося: 5 заг.-укр. та 11 щорічних клубу «Булат» (Суми), 13 ім. А. Григоряна (Ялта) та 5 конкурсів ім. О. Авагяна (Київ).

Завантажити статтю