Автохтон
Визначення і загальна характеристика
АВТОХТО́Н (грец. αὐτόχϑων — корінний, місцевий) — корінний житель певної території, країни. Ідеї автохтонності привертають увагу у звʼязку з процесами формування народів, міжетнічними взаєминами, «історичними правами» на землі інших етносів. Концепцію етногенезу українського народу на засадах автохтонності розробив М. Грушевський. За його поглядами, прямими предками українців були племена, що проживали на території сучасної України від неоліту. Припущення про існування «давньоруської» народності заперечувалося, а утворення трьох відособлених східнословʼянських народів тлумачилося як диференціація і розосередження давньої словʼянської спільноти. Історію українського народу М. Грушевський починав з 4 ст., ототожнюючи з українцями південно-східні словʼянські племена антів. Звідси й пояснення антропологічних, психофізіологічних, мовних та інших особливостей українського народу, що повʼязувалося саме з цією найдавнішою диференціацією словʼян, а також з особливостями субстрату, на якому він сформувався, — фракійського, іранського, тюркського. Відповідно до цієї концепції, найдавніша етнічна назва українців була «русини» (руси, русичі; в латинській трансформації — «рутени»). У 10–12 ст. вона стосувалася тільки українців, а згодом поширилася на інших східних словʼян — росіян та білорусів (північно-східна група прийняла лише прикметникову назву «русские», у первинному значенні — підлеглі Русі). Термін «автохтон» вживають також для позначення організмів, що живуть там, де сформувалися в процесі еволюції, та гірських порід чи корисних копалин, вихідний матеріал яких виник на місці їх утворення.
Літ.: Огієнко І. І. Костянтин і Мефодій. Їх життя та діяльність // Огієнко І. І. Історія церковно-словʼянської мови. Т. 1. Варшава, 1927; Географія українських і суміжних земель: В 2 т. Т. 1. Л., 1938; Щербаківський В. Формація української нації. Нарис праісторії України. Прага, 1941; Грушевський М. С. Історія України-Руси: В 11 т. Т. 1. К., 1991.
В. І. Наулко