Автохтон

Визначення і загальна характеристика

АВТОХТО́Н (грец. αὐτόχϑων — корін­ний, місцевий) — корін­ний житель певної території, країни. Ідеї авто­хтон­ності привертають увагу у звʼязку з процесами формува­н­ня народів, між­етнічними взаєминами, «історичними правами» на землі інших етносів. Концепцію етногенезу українського народу на засадах авто­хтон­ності роз­робив М. Грушевський. За його по­глядами, прямими предками українців були племена, що проживали на території сучасної України від неоліту. Припуще­н­ня про існува­н­ня «давньоруської» народності заперечувалося, а утворе­н­ня трьох від­особлених східнословʼянських народів тлумачилося як диференціація і роз­осередже­н­ня давньої словʼянської спільноти. Історію українського народу М. Грушевський починав з 4 ст., ототожнюючи з українцями пів­ден­но-східні словʼянські племена антів. Звідси й поясне­н­ня антропологічних, психофізіологічних, мовних та інших особливостей українського народу, що повʼязувалося саме з цією найдавнішою диференціацією словʼян, а також з особливостями субстрату, на якому він сформувався, — фракійського, іранського, тюркського. Від­повід­но до цієї концепції, найдавніша етнічна назва українців була «русини» (руси, русичі; в латинській транс­формації — «рутени»). У 10–12 ст. вона стосувалася тільки українців, а згодом поширилася на інших східних словʼян — росіян та білорусів (пів­нічно-східна група прийняла лише прикметникову назву «рус­ские», у первин­ному значен­ні — під­леглі Русі). Термін «авто­хтон» вживають також для по­значе­н­ня організмів, що живуть там, де сформувалися в процесі еволюції, та гірських порід чи корисних копалин, вихідний матеріал яких виник на місці їх утворе­н­ня.

Літ.: Огієнко І. І. Костянтин і Мефодій. Їх життя та діяльність // Огієнко І. І. Історія церковно-словʼянської мови. Т. 1. Варшава, 1927; Гео­графія українських і суміжних земель: В 2 т. Т. 1. Л., 1938; Щербаківський В. Формація української нації. Нарис пра­історії України. Прага, 1941; Грушевський М. С. Історія України-Руси: В 11 т. Т. 1. К., 1991.

В. І. Наулко

Завантажити статтю