ГРУШЕ́ВСЬКИЙ Михайло Сергі­йович (псевдоніми: М. Заволока, Михайло Заволока, М. Сергієнко, Хлопець; 17(29). 09. 1866, м. Холм, нині м. Хелм, Польща — 24. 11. 1934, м. Кисловодськ Ставропольського краю, РФ, похований на Байковому кладовищі у Києві) — історик, організатор української науки, літературо­знавець, соціолог, публіцист, письмен­ник, громадсько-політичний і державний діяч. Син Сергія, брат Олександра Грушевських і Г. Грушевської (Шамрай), чоловік Марії, батько Катерини Грушевських. Дійсний член Історичного товариства Нестора-літописця (1890), Наукового товариства імені Шевченка (1893), член українсько-руського педагогічного товариства у Львові (1894), член-кореспондент Краківської Академії наук (1895), член архео­графічної комісії Московського археологічного товариства (1900), Одеського товариства історії та старожитностей (1901), академік Чеської Академії наук (1914), Всеукраїнської академії наук (1923) та Академії наук СРСР (1929). Закінчив 1-у Тифліську класичну гімназію (нині Тбілісі, 1886), історичне від­діле­н­ня історико-філологічного факультету Університету святого Володимира у Києві (1890). За сприя­н­ня І. Нечуя-Левицького на­друкував перший твір «Бех-аль-Джугур» (1886). Наукову працю роз­почав під керівництвом В. Антоновича рефератом «Южнорус­ские господарские замки в половине XVI века» (1890). За моно­графію «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века» у тому ж році отримав золоту медаль і був залишений при університеті для подальшої наукової й педагогічної роботи як професорський стипендіат. У травні 1894 захистив магістерську дисертацію «Барское староство. Исторические очерки» й отримав ступінь магістра. За рекомендацією В. Антоновича при­значений ординарним професором кафедри всесвітньої історії з окремим узагальне­н­ням історії Східної Європи Львівського університету (1894).

У Львові роз­почав активну науково-організаційну діяльність у Науковому товаристві імені Шевченка: очолив Історико-філософську секцію, редагува­н­ня «Записок Наукового товариства імені Шевченка» (1895–1913), створив і очолив Архео­графічну комісію (1896–1913), був головою (1897–1913). Під його керівництвом роз­роблялися статути Наукового товариства імені Шевченка (1896, 1898, 1901, 1903, 1904), в основу яких покладені суто наукові, а не політичні й культурні зав­да­н­ня, що викликало опозиційні на­строї щодо Грушевського. Реорганізуючи Наукове товариство імені Шевченка в академічну установу світового рівня (створе­н­ня бібліотек, музеїв, збира­н­ня архівних матеріалів), Грушевський сприяв пере­ходу української науки в Східній Галичині від поодиноких індивідуальних історичних пошуків до організованого, колективного і систематичного ви­вче­н­ня історії України; залучив до спів­праці значні наукові сили (І. Франко, В. Гнатюк). До Грушевського ніхто у Східній Галичині спеціально не за­ймався під­готовкою наукових кадрів українських національних істориків. Він першим звернув увагу на цю важливу про­блему, створивши власну наукову школу істориків України (І. Крипʼякевич, В. Герасимчук (Гарасимчук), С. Томашівський, І. Джиджора, М. Кордуба, І.-М. Кревецький, О. Терлецький), яка виконувала освітні (під­готовка істориків-професіоналів) і дослідницькі (ви­вче­н­ня широкого кола про­блем історії України) функції. Львівська історична школа у своїй діяльності спиралася перед­усім на історико-філософську секцію Наукового товариства імені Шевченка (академічно-наукову базу школи) та історичний семінар у Львівському університеті, що був її творчою лабораторією. За роки керівництва Грушевського Наукове товариство імені Шевченка роз­почало видавати «Жерела до історії України-Руси» (т. 1–2, 1895–97), «Матеріали до історії су­спільних і економічних від­носин Західної України» (1905), «Роз­відки і матеріали до історії України-Руси» (1896–1902), «Памʼятки українсько-руської мови і літератури» (1910). Для згуртува­н­ня літературних сил разом із І. Франком заснував і видавав «Літературно-науковий вісник» (Львів, 1898– 1905; Київ, 1905–07), був одним із організаторів Української видавничої спілки (1899), часопису «Український студент» (Санкт-Петербург, 1913), газети «Рада» (1906) і часопису «Україна» (1907–14; обидва — Київ), проголошеного на­ступником «Киевской старины». Добивався від громадськості грошових пожертв на створе­н­ня Української академії наук і незалежного українського університету. Організував публічні університетські курси у Львові, 1904 від­крив власним коштом приватну вчительську семінарію у м. Коломия (нині Івано-Франківська область). Працював також у галузі археології — провів роз­копки у с. Комарники, нині Турківського ра­йону Львівської обл. (від­найдені бронзові мечі) і с. Чехи, нині с. Лугове Бродівського ра­йону Львівської обл. (досліджене поле поховань); вів щоден­ник. 1898 у Львові видав 1-й том «Історії України-Руси», продовженої у на­ступних 9-ти томах (на­друкованих у Львові та Києві, 1899–1937), в якій охоплені події в Україні від найдавніших часів до 1658 (пере­ви­дано у Києві 1991–98). У травні 1904 у Санкт-Петербурзі на­друкував ста­т­тю «Звичайна схема “руської історії” й справа раціонального укладу історії східного словʼянства» в «Сборнике статей по славяноведению», де сформулював концепцію само­стійного історного роз­витку українського народу, окремішного від своїх сусідів як походже­н­ням, так і політичним, господарським, культурним жи­т­тям. На­друкував кілька популярних курсів загальної історії України, зокрема 1904 у Санкт-Петербурзі — короткий курс історії України російською мовою «Очерки истории украинского народа» (пере­ви­дано 1906, 1911, 1913, 1990), а 1911 у Львові й Києві — «Ілюстровану історію України» російською і українською мовами (пере­ви­дано 1912, 1913, 1990), збірник «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (1914). Числен­ні нариси Грушевського з української історії публікувалися болгарською, чеською, німецькою, французькою, англійською мовами. 1904 домагався від царського уряду до­зволу на роз­по­всюдже­н­ня у Російській імперії «Історії України-Руси». Організував архео­графічні екс­педиції Наукового товариства імені Шевченка до бібліотек та архівів Варшави, Кракова, Москви, Києва, Харкова, започаткував під­готовку багатотомного корпусу документів і матеріалів з історії України козацьких часів та історії українського козацтва. Після російської революції 1905–07 пере­ніс наукову діяльність до Києва. 30 квітня 1907 обраний головою заснованого ним Українського наукового товариства, яке будувалося за зразком Наукового товариства імені Шевченка і обʼ­єд­нало кращі наукові сили Над­дні­прянської України, 12 січня 1908 — редактором «Записок Українського наукового товариства в Києві». У 1913 внаслідок звинувачень з боку опозиційної частини Наукового товариства імені Шевченка в авторитаризмі та деспотизмі склав із себе повноваже­н­ня голови товариства.

Су­спільно-політичну і громадську діяльність роз­почав у Галичині — 1899 був одним із засновників Української національно-демократичної партії (згодом її залишив), під­тримував ідею автономії українських земель у складі Австро-Угорщини. Політичні по­гляди Грушевського мали вплив на висновки його історичних студій і роз­роблювані ним концепції історії України. Роз­глядав історичні дослідже­н­ня як теоретичну основу практичної української політики. У березні 1905 на­друкував у «ЛНВ» ста­т­тю «Українство і пита­н­ня дня в Росії», в якій сформулював зав­да­н­ня українського руху в революції, закликав українців до активної політичної діяльності. У травні того ж року в стат­ті «Кон­ституційне пита­н­ня і українство в Росії» за­пропонував проєкт майбутнього кон­ституційного ладу в Росії, де Україні надавалися широкі права національно-територіального самоврядува­н­ня. 1906 у С.-Петербурзі був одним із засновників часопису «Український вісник» — органу української парламентської громади 1-ї Державної думи Росії. На­друкував збірку «Освобождение Рос­сии и украинский во­прос». У вересні 1907 за участі Грушевського, який уві­йшов до його керівництва, створене нелегальне позапартійне українське громадське обʼ­єд­на­н­ня ТУП, що гуртувало сили українства і до 1917 було єдиною діючою українською організацією ліберального напряму. Свою політичну платформу у той час Грушевський базував на принципах кон­ституційного парламентаризму й автономії України. Як публіцист активно критикував діяльність українських галицьких політиків, звинувачував їх в опортунізмі та угодовстві з пропольськими органами влади краю. 28 листопада 1914 заарештований жандармерією у Києві й звинувачений в ав­строфільстві та причетності до створе­н­ня Легіону Українських січових стрільців. Від­правлений на засла­н­ня до м. Симбірськ (нині м. Ульяновськ, РФ), склав головува­н­ня в Українському науковому товаристві. Завдяки клопота­н­ням Петербурзької академії наук отримав до­звіл пере­їхати до м. Казань (нині Татар­стан, РФ) і за­йматися науковою роботою із забороною викладацької діяльності. 31 березня 1916 вчена рада Львівського університету по­збавила його посади професора. У вересні 1916 пере­їхав до Москви, де роз­горнув активну громадсько-політичну діяльність: від­новив роботу московської філії ТУПу, брав участь у ви­дан­ні місячника «Украинская жизнь», прагнув обʼ­єд­нати опозиційні українські сили. Водночас продовжував наукову роботу, працював у архіві Міністерства закордон­них справ Росії та Румянцевській бібліотеці (нині Російська бібліотека) над матеріалами до 8-го тому «Історії України-Руси».

Період Української Центральної Ради (березень 1917 — квітень 1918) — найвищий злет політичної, громадської і державної діяльності Грушевського. Він став головним ідеологом української революції (див. Визвольні змага­н­ня 1917–21), творцем її концепції й разом з Українською Центральною Радою про­йшов шлях від вимог обмеженої національно-територіальної автономії до становле­н­ня само­стійної України. 7(20) березня 1917 Українська Центральна Рада у Києві заочно обрала Грушевського головою (одно­стайно обраний 6(19) квітня 1917 на Всеукраїнському національному кон­гресі); при­єд­нався до Української партії соціалістів-революціонерів. 13(26) березня 1917 повернувся з Москви до Києва. Намагався надати стихійному українському рухові організованості, ставив пита­н­ня про культурне від­родже­н­ня українського су­спільства (заснува­н­ня національних шкіл, політичних товариств). 14(27) березня 1917 ви­ступив на Київському ко­оперативному зʼ­їзді з вимогою національно-територіальної автономії України у федеративній Російській республіці, вважаючи це най­ближчим шляхом до само­стійності України. У публіцистичних ста­т­тях 1917–18 («Якої ми хочемо автономії і федерації», «Хто такі українці і чого вони хочуть», «На пере­ломі», «Українська само­стійність і її історична необхідність») об­ґрунтував стратегію досягне­н­ня державної незалежності України. 10(23) червня 1917 брав участь у проголошен­ні І Універсалу Української Центральної Ради. Звернувся до всіх українців із закликом само­стійно організовуватися та братися до негайного закладе­н­ня під­валин автономності. Як голова Української Центральної Ради домагався від Тимчасового уряду по­ступок Україні. Пере­ворот більшовиків, що від­бувся 25 жовтня (7 листопада) 1917 у Петро­граді (нині С.-Петербург), і неви­зна­н­ня ними Української Центральної Ради поклали край ілюзіям Грушевського про пере­творе­н­ня Росії на федеративну республіку. 7(20) листопада 1917 Українська Центральна Рада під головува­н­ням Грушевського III Універсалом проголосила Українську Народну Республіку. Більшовицький на­ступ на Київ зумовив появу IV Універсалу Української Центральної Ради. 9(22) січня (фактично 11(24) січня) 1918 на черговому засі­дан­ні під головува­н­ням і на пропозицію Грушевського Українська Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку само­стійною, вільною і суверен­ною державою українського народу. Проте проголошена само­стійність була суперечливою і не мала абсолютного характеру, оскільки перед­бачався федеративний звʼязок з республіками колишньої Російської імперії, а легітимація само­стійності покладалася на майбутні Українські Установчі збори. 25 січня (7 лютого) 1918 разом з урядом Української Народної Республіки Грушевський залишив Київ, а 28 січня (10 лютого) 1918 прибув до Житомира, де добивався ратифікації мирного договору з Німеч­чиною та на­да­н­ня Українській Народній Республіці військової допомоги у боротьбі з більшовиками. На його пропозицію 12(25) лютого 1918 на засі­дан­ні Малої ради у м. Коростень (нині Житомир. обл.) гербом Української Народної Республіки затверджений тризуб. 9 березня 1918 повернувся до Києва. Грушевський надавав великого значе­н­ня кон­ституційному процесу в Україні. Під його керівництвом роз­роблялася Кон­ституція незалежної Української Народної Республіки (прийнята 29 квітня 1918), згідно з якою верховним органом влади Української Народної Республіки проголошувалися Всенародні збори, що без­посередньо здійснювали вищу законодавчу владу в Українській Народній Республіці і формували вищі органи виконавчої та судової влади. Скликати Всенародні збори і проводити їх мав голова, обраний Всенародними зборами.

У звʼязку з державним пере­воротом, здійсненим генералом П. Скоропадським 29 квітня 1918 року, Г. пере­йшов на нелегальне становище. Ліквідація Української Центральної Ради поклала край його державній діяльності. У під­піл­лі Г. за­ймався науковою працею, брав участь в обговорен­ні пита­н­ня про створе­н­ня Української академії наук, при цьому від­стоював думку, що її необхідно організувати на базі Українського наукового товариства. Роз­робив концепцію академії як громадської асоціації вчених, яка роз­виватиме пере­важно гуманітарні та су­спільні науки (вбачав ідеал у західноєвропейських академіях). Від­мовився від пропозиції увійти до складу академії, при­значеного геть­маном П. Скоропадським. У лютому 1919 року пере­їхав до м. Камʼянець-Подільський (нині Хмельницька обл.), звідти — до м. Станіслав (нині Івано-Франківськ), у березні 1919 року емігрував до Чехо-Словач­чини. Жив у Празі, згодом у Відні як пред­ставник закордон­ної делегації Української партії соціалістів-революціонерів. Роз­горнув широку публіцистичну й наукову діяльність. Був одним із засновників громадської між­народної організації — комітету незалежної України, яка інформувала світову громадськість про політичні цілі українського народу. Заснував Український соціологічний ін­ститут (діяв спочатку в Празі, потім у Відні) — установу, що по­ставила своїм зав­да­н­ням стежити за світовим соціальним рухом, соціологічними дослідже­н­нями та популяризувати їх серед українського громадянства. Пере­глянув свої по­гляди з питань державного будівництва, за­пропонував концепцію української національної держави-республіки з без­класовим соціальним ладом («Початки громадянства. Генетична соціологія», 1921), роз­почав роботу над багатотомною «Історією української літератури». У травні 1920 року разом із членами Закордон­ної делегації засудив Варшавський договір 1920 року Української Народної Республіки з Польщею. 19 липня 1920 року направив листа до Центрального комітету Комуністичної партії (більшовиків) України, в якому заявив, що Українська партія соціалістів-революціонерів поділяє зав­да­н­ня Третього Інтернаціоналу і за­пропонував Комуністичній партії (більшовиків) України піти на спів­працю з Українською партією соціалістів-революціонерів. Висловив бажа­н­ня повернутися в Українську Соціалістичну Радянську Республіку. 2 листопада 1923 року політбюро Центрального комітету Комуністичної партії (більшовиків) України прийняло ухвалу про до­звіл Г. повернутися в Українську Соціалістичну Радянську Республіку. 31 грудня 1923 року на спільному зі­бран­ні Всеукраїнської академії наук Г. заочно обраний академіком кафедри історії українського народу. 2 березня 1924 року ви­їхав з Відня, 7 березня 1924 року прибув до Києва, де роз­горнув велику науково-організаційну роботу. Прагнув згуртувати пред­ставників різних шкіл українських істориків, організувавши для них єдиний ко­ординаційний центр; створив Науково-дослідну кафедру історії України при Всеукраїнській академії наук; очолив Архео­графічну комісію Всеукраїнської академії наук; створив й очолив низку науково-історичних комісій Всеукраїнської академії наук — історії Києва і Прав­обережної України, Полудневої України, Західної України, Лів­обережної України, козач­чини тощо. Від­новив і редагував часопис «Україна» (1924–30), що став друкованим органом Українського наукового товариства і загальноукраїнським журналом наукового україно­знавства, а також засновані ним ви­да­н­ня історичної секції Всеукраїнської академії наук: «Наукові збірники», «За сто літ», «Студії з історії України Науково-дослідної кафедри історії України», «Первісне громадянство та його пере­житки на Україні». На базі Науково-дослідної кафедри історії України створив київську історичну школу (О. Баранович, К. Грушевська, М. Ткаченко, С. Шамрай, В. Юркевич та ін.), з якої, на від­міну від її прямої попередниці — львівської історичної школи, виходили дві групи фахівців: у галузях історії України та соціології, етно­графії і фольклору. Роз­робив проєкт Українського історичного ін­ституту та Ін­ституту для досліду пере­житків примітивної культури і народної творчості України (1928), прагнув пере­нести з Відня до Києва Український соціологічний ін­ститут. Надавав великого значе­н­ня історично-соціологічним дослідже­н­ням, працював над «Історією України-Руси» та «Історією української літератури». 14 квітня 1926 року політбюро Центрального комітету Комуністичної партії (більшовиків) України в по­станові «Про Українську академію наук» під­тримало кандидатуру Г. на посаду президента Всеукраїнської академії наук. 3 жовтня 1926 року від­булося урочисте вшанува­н­ня Г. у звʼязку з 60-лі­т­тям від дня народже­н­ня та 40-лі­т­тям наукової діяльності. 12 січня 1929 року загальні збори Академії наук СРСР обрали Г. академіком. 25 квітня 1929 року на засі­дан­ні загальних зборів Академії наук СРСР він по­ставив пита­н­ня про потребу створе­н­ня у її складі Ін­ституту української історії.

З осені 1929 року почався погром історичних установ, створених Г. У листопаді–грудні 1929 року сесія Ради Всеукраїнської академії наук почала ліквідовувати комісії, якими він керував (остаточно ліквідувала 1933 року). У вересні 1930 року закрита Науково-дослідна кафедра історії України, 11 грудня того ж року партійний осередок Всеукраїнської академії наук ухвалив ріше­н­ня про посиле­н­ня ідеологічної боротьби з Г. і його теоріями шляхом чита­н­ня рефератів із критикою його по­глядів. У січні 1931 року на засі­дан­ні історичних установ Всеукраїнської академії наук замість історичної секції, очолюваної Г., організований історичний цикл; більшість його спів­робітників та учнів заарештовані і заслані. 7 березня 1931 року Г. пере­йшов до Москви. 23 березня 1931 року заарештований органами Державного політичного управлі­н­ня та звинувачений у керівництві контр­революційною організацією Український національний центр. Пере­ведений до слідчого ізолятора Обʼ­єд­наного державного політичного управлі­н­ня в Харкові, ви­знав себе вин­ним. 4 квітня 1931 року звільнений з-під арешту. Повернувся до Москви, від­мовився від попередніх свідчень і своєї участі у контр­революційній націоналістичній діяльності. Остан­ні роки працював над українською історіо­графією 17–18 ст. Написав тези «Про українську історіо­графію XVIII ст. Декілька міркувань», «Самовидець Руїни і його пізніші від­ображе­н­ня», друкувався у ви­да­н­нях Академії наук СРСР. Керівники Комуністичної партії (більшовиків) України (С. Косіор, П. Постишев), історики та філософи-марксисти (О. Камишан, М. Рубач, В. Юринець) і марксистськи налаштовані дослідники (Л. Окіншевич, О. Дорошкевич) під­давали наукову спадщину та громадсько-політичні і наукові по­гляди Г. огульній критиці. У жовтні 1934 року з пі­дірваним здоровʼям він ви­їхав на лікува­н­ня до м. Кисловодск, де після не­складної операції раптово помер.

Наукова спадщина Грушевського над­звичайно велика й різноманітна — він є автором майже 2 тисяч праць у галузі української і світової історії, історіо­графії, літератури, соціології, етно­графії, археології, спеціальних історичних дисциплін, що збагатили європейську і національну науку. Грушевський — творець української наукової історіо­графії, автор схеми українського історичного процесу від найдавніших часів до 1925 року включно. Ця схема покладена ним в основу монументальної «Історії України-Руси», яку автор побудував за су­спільно-політичними, господарськими, культурними, релігійними і військовими чин­никами, довівши її до середини 17 столі­т­тя. Час від середини 17 столі­т­тя і до 1925 року в Україні роз­глядався Грушевським у числен­них популярних синтетичних курсах з національної історії України і у стат­ті «1825–1925» («Україна», 1925, книга 6) крізь призму національно-визвольного й культурного руху. Як історик та історіо­граф Грушевський формувався під впливом наукових праць Миколи Максимовича, Миколи Костомарова, Михайла Драгоманова і, менше, Володимира Антоновича, які ідентифікували себе з так званою народницькою школою. Власне сам він був пред­ставником народницького напряму в історіо­графії, оскільки в центр історичного процесу ставив український народ як етнологічно-історичну цілість, у якій соціальні інтереси домінували над державними. Однак поруч з ідеєю примату народу в науковій творчості Грушевського проходить ідея української державності, що повʼязане з науковими студіями над історією українського козацтва та добою Бог­дана Хмельницького, а також із державотворчою діяльністю самого автора під час Визвольних змагань 1917–1921 років, яка привела вченого до ідеї само­стійної та незалежної Української Народної Республіки. Концепція території (або ідея єд­ності українських земель) є провід­ною в історичній і публіцистичній творчості Грушевського. Наукова схема без­перервності українського історичного процесу була засвоєна «державницькою школою», до якої пере­йшло багато його учнів, і зна­йшла ви­зна­н­ня у російській (Олександр Пресняков) та польській історіо­графії. Важливим етапом у роз­витку наукового літературо­знавства стали фундаментальна багатотомна праця Грушевського «Історія української літератури» (томи 1–5, 1922–1927) і числен­ні літературо­знавчі стат­ті, які доповнювали історію національної культури, мови, етносу, викладені в «Історії України-Руси». Заслуга Грушевського полягає й у вироблен­ні концепції історії української літератури та періодизації її роз­витку від початків словесності в Україні до 17 столі­т­тя і повʼязан­ні цього роз­витку з національно-культурним від­родже­н­ням в Україні. Грушевський роз­глядав літературу як ключ до пі­зна­н­ня соціального життя су­спільства і важливе культурно-історичне явище. Автор збірок оповідань «Оповіда­н­ня» (1904), «Sub divo» («Проти неба», Київ, 1918), «З старих карток» (Київ, 1918), «Під зорями» (Київ, 1928), драматичних творів «Хмельницький в Пере­яславі» і «Ярослав Осмомисл» (обидва — 1917), кіносценарію «Запорожці» (Київ, 1924), автобіо­графії (Київ, 1926).