Грушевський Михайло Сергійович

Визначення і загальна характеристика

ГРУШЕ́ВСЬКИЙ Михайло Сергі­йович (псевд.: М. Заволока, Михайло Заволока, М. Сергієнко, Хлопець; 17(29). 09. 1866, м. Холм, нині м. Хелм, Польща — 24. 11. 1934, м. Кисловодськ Ставроп. краю, РФ, похов. на Байковому цвинтарі у Києві) — історик, організатор української науки, літературо­знавець, соціолог, публіцист, письмен­ник, громадсько-політичний і державний діяч. Син Сергія, брат Олександра Грушевських і Г. Грушевської (Шамрай), чоловік Марії, батько Катерини Грушевських. Дійсний член Істор. товариства Нестора-літописця (1890), НТШ (1893), чл. укр.-рус. пед. товариства у Львові (1894), член-кореспондент Краків. АН (1895), чл. археогр. комісії Моск. археол. товариства (1900), Одес. товариства історії та старожитностей (1901), академік Чес. АН (1914), ВУАН (1923) та АН СРСР (1929). Закін. 1-у Тифліс. класичну гімназію (нині Тбілісі, 1886), істор. від­діл. історико-філол. факультету Університету св. Володимира у Києві (1890). За сприя­н­ня І. Нечуя-Левицького на­друкував перший твір «Бех-аль-Джугур» (1886). Наук. працю роз­почав під керівництвом В. Антоновича рефератом «Южнорус­ские господарские замки в половине XVI века» (1890). За моно­графію «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века» у тому ж році отримав золоту медаль і був залишений при університеті для подальшої наук. й пед. роботи як професор. стипендіат. У травні 1894 захистив магістер. дис. «Барское староство. Исторические очерки» й отримав ступ. магістра. За рекомендацією В. Антоновича при­знач. ординар. професор кафедри всесвіт. історії з окремим узагальне­н­ням історії Сх. Європи Львів. університету (1894).

У Львові роз­почав активну наук.-організац. діяльність у НТШ: очолив Історико-філос. секцію, редагува­н­ня «Записок Наукового товариства імені Шевченка» (1895–1913), створив і очолив Археогр. комісію (1896–1913), був головою (1897–1913). Під його керівництвом роз­роблялися статути НТШ (1896, 1898, 1901, 1903, 1904), в основу яких покладені суто наук., а не політ. і культурні зав­да­н­ня, що викликало опозиц. на­строї щодо Г. Реорганізуючи НТШ в академ. установу світ. рівня (створе­н­ня б-к, музеїв, збира­н­ня архів. матеріалів), Г. сприяв пере­ходу укр. науки в Сх. Галичині від поодиноких індивідуал. істор. пошуків до організов., колектив. і системат. ви­вче­н­ня історії України; залучив до спів­праці значні наук. сили (І. Франко, В. Гнатюк). До Г. ніхто у Сх. Галичині спеціально не за­ймався під­готовкою наук. кадрів укр. нац. істориків. Він першим звернув увагу на цю важливу про­блему, створивши власну наук. школу істориків України (І. Крипʼякевич, В. Герасимчук (Гарасимчук), С. Томашівський, І. Джиджора, М. Кордуба, І.-М. Кревецький, О. Терлецький), яка виконувала освіт. (під­готовка істориків-професіоналів) і дослідниц. (ви­вче­н­ня широкого кола про­блем історії України) функції. Львів. істор. школа у своїй діяльності спиралася перед­усім на історико-філос. секцію НТШ (академічно-наук. базу школи) та істор. семінар у Львів. університеті, що був її творчою лабораторією. За роки керівництва Г. НТШ роз­почало видавати «Жерела до історії України-Руси» (т. 1–2, 1895–97), «Матеріали до історії су­спільних і економічних від­носин Західної України» (1905), «Роз­відки і матеріали до історії України-Руси» (1896–1902), «Памʼятки українсько-руської мови і літератури» (1910). Для згуртува­н­ня літ. сил разом із І. Франком заснував і видавав «ЛНВ» (Л., 1898– 1905; К., 1905–07), був одним із організаторів Укр. видавн. спілки (1899), часопису «Український студент» (С.-Петербург, 1913), г. «Рада» (1906) і часопису «Україна» (1907–14; обидва — Київ), проголошеного на­ступником «Киевской старины». Добивався від громадськості грош. пожертв на створе­н­ня УАН і незалеж. укр. університету. Організував публічні університет. курси у Львові, 1904 від­крив влас. коштом приватну вчител. семінарію у м. Коломия (нині Івано-Фр. обл.). Працював також у галузі археології — провів роз­копки у с. Комарники, нині Турків. р-ну Львів. обл. (від­найдені бронз. мечі) і с. Чехи, нині с. Лугове Бродів. р-ну Львів. обл. (досліджене поле поховань); вів щоден­ник. 1898 у Львові видав 1-й т. «Історії України-Руси», продовженої у на­ступ. 9-ти т. (на­друк. у Львові та Києві, 1899–1937), в якій охоплені події в Україні від найдавніших часів до 1658 (пере­вид. у Києві 1991–98). У травні 1904 у С.-Петербурзі на­друкував ст. «Звичайна схема “руської історії” й справа раціонального укладу історії східного словʼянства» в «Сборнике статей по славяноведению», де сформулював концепцію самост. істор. роз­витку українського народу, окремішного від своїх сусідів як походже­н­ням, так і політ., госп., культур. жи­т­тям. На­друкував кілька популяр. курсів заг. історії України, зокрема 1904 у С.-Петербурзі — короткий курс історії України російською мовою «Очерки истории украинского народа» (пере­вид. 1906, 1911, 1913, 1990), а 1911 у Львові й Києві — «Ілюстровану історію України» рос. і укр. мовами (пере­вид. 1912, 1913, 1990), зб. «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (1914). Числен­ні нариси Г. з укр. історії публікувалися болгар., чес., нім., франц., англ. мовами. 1904 домагався від цар. уряду до­зволу на роз­по­всюдже­н­ня у Рос. імперії «Історії України-Руси». Організував археогр. екс­педиції НТШ до б-к та архівів Варшави, Кракова, Москви, Києва, Харкова, започаткував під­готовку багатотом. корпусу документів і матеріалів з історії України козац. часів та історії укр. козацтва. Після рос. революції 1905–07 пере­ніс наук. діяльність до Києва. 30 квітня 1907 обраний головою засн. ним УНТ, яке будувалося за зразком НТШ і обʼ­єд­нало кращі наук. сили Над­дні­прян. України, 12 січня 1908 — ред. «Записок Українського наукового товариства в Києві». У 1913 внаслідок звинувачень з боку опозиц. ч. НТШ в авторитаризмі та деспотизмі склав із себе повноваже­н­ня голови товариства.

Сусп.-політ. і громад. діяльність роз­почав у Галичині — 1899 був одним із засн. Укр. нац.-демократ. партії (згодом її залишив), під­тримував ідею автономії укр. земель у складі Австро-Угорщини. Політ. по­гляди Г. мали вплив на висновки його істор. студій і роз­роблювані ним концепції історії України. Роз­глядав істор. дослідж. як теор. основу практич. укр. політики. У березні 1905 на­друкував у «ЛНВ» ст. «Українство і пита­н­ня дня в Росії», в якій сформулював зав­да­н­ня укр. руху в революції, закликав українців до активної політ. діяльності. У травні того ж року в ст. «Кон­ституційне пита­н­ня і українство в Росії» за­пропонував проект майбут. кон­ституц. ладу в Росії, де Україні надавалися широкі права нац.-територ. самоврядува­н­ня. 1906 у С.-Петербурзі був одним із засн. часопису «Український вісник» — органу укр. парламент. громади 1-ї Держ. думи Росії. На­друкував зб. «Освобождение Рос­сии и украинский во­прос». У вересні 1907 за участі Г., який уві­йшов до його кер-ва, створене нелегал. позапарт. укр. громад. обʼ­єд­на­н­ня ТУП, що гуртувало сили українства і до 1917 було єдиною діючою укр. організацією ліберал. напряму. Свою політ. платформу у той час Г. базував на принципах кон­ституц. парламентаризму й автономії України. Як публіцист активно критикував діяльність укр. галиц. політиків, звинувачував їх в опортунізмі та угодовстві з пропольс. органами влади краю. 28 листопада 1914 заарешт. жандармерією у Києві й звинувачений в ав­строфільстві та причетності до створе­н­ня Легіону УСС. Від­правлений на засла­н­ня до м. Симбірськ (нині м. Ульяновськ, РФ), склав головува­н­ня в УНТ. Завдяки клопота­н­ням Петрогр. АН отримав до­звіл пере­їхати до м. Казань (нині Татар­стан, РФ) і за­йматися наук. роботою із забороною викладац. діяльності. 31 березня 1916 вчена рада Львів. університету по­збавила його посади професора. У вересні 1916 пере­їхав до Москви, де роз­горнув активну громад.-політ. діяльність: від­новив роботу моск. філії ТУПу, брав участь у ви­дан­ні місячника «Украинская жизнь», прагнув обʼ­єд­нати опозиц. укр. сили. Водночас продовжував наук. роботу, працював у архіві МЗС Росії та Румянцев. б-ці (нині Рос. б-ка) над матеріалами до 8-го т. «Історії України-Руси».

Період УЦР (березень 1917 — квітень 1918) — найвищий злет політ., громад. і держ. діяльності Г. Він став гол. ідеологом укр. революції (див. Визвольні змага­н­ня 1917–21), творцем її концепції й разом з УЦР про­йшов шлях від вимог обмеженої нац.-територ. автономії до становле­н­ня самост. України. 7(20) березня 1917 УЦР у Києві заочно обрала Г. головою (одно­стайно обраний 6(19) квітня 1917 на Всеукр. нац. кон­гресі); при­єд­нався до УПСР. 13(26) березня 1917 повернувся з Москви до Києва. Намагався надати стихій. укр. рухові організованості, ставив пита­н­ня про культурне від­родже­н­ня укр. су­спільства (заснува­н­ня нац. шкіл, політ. т-в). 14(27) березня 1917 ви­ступив на Київ. кооп. зʼ­їзді з вимогою нац.-територ. автономії України у федератив. Рос. респ., вважаючи це най­ближчим шляхом до само­стійності України. У публіцист. ста­т­тях 1917–18 («Якої ми хочемо автономії і федерації», «Хто такі українці і чого вони хочуть», «На пере­ломі», «Українська само­стійність і її історична необхідність») об­ґрунтував стратегію досягне­н­ня держ. незалежності України. 10(23) червня 1917 брав участь у проголошен­ні І Універсалу УЦР. Звернувся до всіх українців із закликом само­стійно організовуватися та братися до негайного закладе­н­ня під­валин автономності. Як голова УЦР домагався від Тимчас. уряду по­ступок Україні. Пере­ворот більшовиків, що від­бувся 25 жовтня (7 листопада) 1917 у Петро­граді (нині С.-Петербург), і неви­зна­н­ня ними УЦР поклали край ілюзіям Г. про пере­творе­н­ня Росії на федеративну республіку. 7(20) листопада 1917 УЦР під головува­н­ням Г. III Універсалом проголосила УНР. Більшов. на­ступ на Київ зумовив появу IV Універсалу УЦР. 9(22) січня (фактично 11(24) січня) 1918 на черговому засі­дан­ні під головува­н­ням і на пропозицію Г. УЦР проголосила УНР самост., вільною і суверен. державою українського народу. Проте проголошена само­стійність була суперечливою і не мала абсолют. характеру, оскільки перед­бачався федератив. звʼязок з респ. колиш. Рос. імперії, а легітимація само­стійності покладалася на майбутні Укр. Установчі збори. 25 січня (7 лютого) 1918 разом з урядом УНР Г. залишив Київ, а 28 січня (10 лютого) 1918 прибув до Житомира, де добивався ратифікації мир. договору з Німеч­чиною та на­да­н­ня УНР військ. допомоги у боротьбі з більшовиками. На його пропозицію 12(25) лютого 1918 на засі­дан­ні Малої ради у м. Коростень (нині Житомир. обл.) гербом УНР затверджений тризуб. 9 березня 1918 повернувся до Києва. Г. надавав великого значе­н­ня кон­ституц. процесу в Україні. Під його керівництвом роз­роблялася Кон­ституція незалеж. УНР (прийнята 29 квітня 1918), згідно з якою верхов. органом влади УНР проголошувалися Всенар. збори, що без­посередньо здійснювали вищу законодавчу владу в УНР і формували вищі органи виконав. та судової влади. Скликати Всенар. збори і проводити їх мав голова, обраний Всенар. зборами.

У звʼязку з держ. пере­воротом, здійсненим генералом П. Скоропадським 29 квітня 1918, Г. пере­йшов на нелегал. становище. Ліквідація УЦР поклала край його держ. діяльності. У під­піл­лі Г. за­ймався наук. працею, брав участь в обговорен­ні пита­н­ня про створе­н­ня УАН, при цьому від­стоював думку, що її необхідно організувати на базі УНТ. Роз­робив концепцію академії як громад. асоц. вчених, яка роз­виватиме пере­важно гуманітарні та сусп. науки (вбачав ідеал у зх.-європ. академіях). Від­мовився від пропозиції увійти до складу академії, при­значеного геть­маном П. Скоропадським. У лютому 1919 пере­їхав до м. Камʼянець-Подільський (нині Хмельн. обл.), звідти — до м. Станіслав (нині Івано-Франківськ), у березні 1919 емігрував до Чехо-Словач­чини. Жив у Празі, згодом у Відні як пред­ставник закордон. делегації УПСР. Роз­горнув широку публіцист. й наук. діяльність. Був одним із засн. громад. між­нар. організації — комітету незалеж. України, яка інформувала світ. громадськість про політ. цілі українського народу. Заснував Укр. соціол. ін­ститут (діяв спочатку в Празі, потім у Відні) — установу, що по­ставила своїм зав­да­н­ням стежити за світ. соц. рухом, соціол. дослідж. та популяризувати їх серед укр. громадянства. Пере­глянув свої по­гляди з питань держ. будівництва, за­пропонував концепцію укр. нац. держави-респ. з без­клас. соц. ладом («Початки громадянства. Генетична соціологія», 1921), роз­почав роботу над багатотом. «Історією української літератури». У травні 1920 разом із чл. Закордон. делегації засудив Варшав. договір 1920 УНР з Польщею. 19 липня 1920 направив листа до ЦК КП(б)У, в якому заявив, що УПСР поділяє зав­да­н­ня III Інтернаціоналу і за­пропонував КП(б)У піти на спів­працю з УПСР. Висловив бажа­н­ня повернутися в УСРР. 2 листопада 1923 політбюро ЦК КП(б)У прийняло ухвалу про до­звіл Г. повернутися в УСРР. 31 грудня 1923 на спіл. зі­бран­ні ВУАН Г. заочно обраний академік каф. історії українського народу. 2 березня 1924 ви­їхав з Відня, 7 березня 1924 прибув до Києва, де роз­горнув велику наук.-організац. роботу. Прагнув згуртувати пред­ставників різних шкіл укр. істориків, організувавши для них єдиний ко­ординац. центр; створив Науково-дослідну кафедру історії України при ВУАН (НДКІУ); очолив Археогр. комісію ВУАН; створив й очолив низку наук.-істор. комісій ВУАН — історії Києва і Прав­обереж. України, Полудневої України, Зх. України, Лів­обереж. України, козач­чини тощо. Від­новив і редагував часопис «Україна» (1924–30), що став друк. органом УНТ і заг.-укр. журналом наук. україно­знавства, а також засн. ним ви­да­н­ня істор. секції ВУАН: «Наукові збірники», «За сто літ», «Студії з історії України НДКІУ», «Первісне громадянство та його пере­житки на Україні». На базі НДКІУ створив київ. істор. школу (О. Баранович, К. Грушевська, М. Ткаченко, С. Шамрай, В. Юркевич та ін.), з якої, на від­міну від її прямої попередниці — львів. істор. школи, виходили дві групи фахівців: у галузях історії України та соціології, етно­графії і фольклору. Роз­робив проект Укр. істор. ін­ституту та Ін­ституту для досліду пере­житків примітив. культури і нар. творчості України (1928), прагнув пере­нести з Відня до Києва Укр. соціол. ін­ститут. Надавав великого значе­н­ня історично-соціол. дослідж., працював над «Історією України-Руси» та «Історією української літератури». 14 квітня 1926 політбюро ЦК КП(б)У в по­станові «Про Українську академію наук» під­тримало кандидатуру Г. на посаду президента ВУАН. 3 жовтня 1926 від­булося урочисте вшанува­н­ня Г. у звʼязку з 60-лі­т­тям від дня народж. та 40-лі­т­тям наук. діяльності. 12 січня 1929 заг. збори АН СРСР обрали Г. академіком. 25 квітня 1929 на засі­дан­ні заг. зборів АН СРСР він по­ставив пита­н­ня про потребу створе­н­ня у її складі Ін­ституту укр. історії.

З осені 1929 почався погром істор. установ, створених Г. У листопаді–грудні 1929 сесія Ради ВУАН почала ліквідовувати комісії, якими він керував (остаточно ліквідувала 1933). У вересні 1930 закрита НДКІУ, 11 грудня того ж року парт. осередок ВУАН ухвалив ріше­н­ня про посиле­н­ня ідеол. боротьби з Г. і його теоріями шляхом чита­н­ня рефератів із критикою його по­глядів. У січні 1931 на засі­дан­ні істор. установ ВУАН замість істор. секції, очолюваної Г., організований істор. цикл; більшість його спів­роб. та учнів заарешт. і заслані. 7 березня 1931 Г. пере­їхав до Москви. 23 березня 1931 заарешт. органами ГПУ та звинувачений у кер-ві контр­рев. організацією Укр. нац. центр. Пере­ведений до слідчого ізолятора ОГПУ в Харкові, ви­знав себе вин­ним. 4 квітня 1931 звільнений з-під арешту. Повернувся до Москви, від­мовився від поперед. свідчень і своєї участі у контр­рев. націоналіст. діяльності. Остан­ні роки працював над укр. історіо­графією 17–18 ст. Написав тези «Про українську історіо­графію XVIII ст. Декілька міркувань», «Самовидець Руїни і його пізніші від­ображе­н­ня», друкувався у ви­да­н­нях АН СРСР. Керівники КП(б)У (С. Косіор, П. Постишев), історики та філософи-марксисти (О. Камишан, М. Рубач, В. Юринець) і марксистськи налаштовані дослідники (Л. Окіншевич, О. Дорошкевич) під­давали наук. спадщину та громад.-політ. і наук. по­гляди Г. огул. критиці. У жовтні 1934 з пі­дірваним здоровʼям він ви­їхав на лікува­н­ня до м. Кисловодськ, де після не­склад. операції раптово помер.

Наук. спадщина Г. над­звич. велика й різноманітна — він є автором майже 2-х тис. праць у галузі укр. і світ. історії, історіо­графії, літ-ри, соціології, етно­графії, археології, спец. істор. дисциплін, що збагатили європ. і нац. науку. Г. — творець укр. наук. історіо­графії, автор схеми укр. істор. процесу від найдавніших часів до 1925 включно. Ця схема покладена ним в основу монументал. «Історії України-Руси», яку автор побудував за су­спільно-політ., госп., культур., реліг. і військ. чин­никами, довівши її до серед. 17 ст. Час від серед. 17 ст. і до 1925 в Україні роз­глядався Г. у числен. популяр. синтетич. курсах з нац. історії України і у ст. «1825–1925» («Україна», 1925, кн. 6) крізь призму нац.-визв. й культур. руху. Як історик та історіо­граф Г. формувався під впливом наук. праць М. Максимовича, М. Костомарова, М. Драгоманова і, менше, В. Антоновича, які ідентифікували себе з т. зв. народниц. школою. Власне сам він був пред­ставником народниц. напряму в історіо­графії, оскільки в центр істор. процесу ставив укр. народ як етнологічно-істор. цілість, у якій соц. інтереси домінували над державними. Однак поруч з ідеєю примату народу в наук. творчості Г. проходить ідея укр. державності, що повʼязане з наук. студіями над історією укр. козацтва та добою Б. Хмельницького, а також із державотвор. діяльністю самого автора під час Визв. змагань 1917–21, яка привела вченого до ідеї самост. та незалеж. УНР. Концепція території (або ідея єд­ності укр. земель) є провід­ною в істор. і публіцист. творчості Г. Наук. схема без­перервності укр. істор. процесу була засвоєна «державниц. школою», до якої пере­йшло багато його учнів, і зна­йшла ви­зна­н­ня у рос. (О. Пресняков) та польс. історіо­графії. Важливим етапом у роз­витку наук. літературо­знавства стали фундаментальна багатотомна праця Г. «Історія української літератури» (т. 1–5, 1922–27) і числен­ні літературо­знавчі стат­ті, які доповнювали історію нац. культури, мови, етносу, викладені в «Історії України-Руси». Заслуга Г. полягає й у вироблен­ні концепції історії укр. літ-ри та періодизації її роз­витку від початків словесності в Україні до 17 ст. і повʼязан­ні цього роз­витку з нац.-культур. від­родже­н­ням в Україні. Г. роз­глядав літературу як ключ до пі­зна­н­ня соц. життя су­спільства і важливе культурно-істор. явище. Автор збірок оповідань «Оповіда­н­ня» (1904), «Sub divo» («Проти неба», К., 1918), «З старих карток» (К., 1918), «Під зорями» (К., 1928), драм. творів «Хмельницький в Пере­яславі» і «Ярослав Осмомисл» (обидва — 1917), кіносценарію «Запорожці» (К., 1924), автобіо­графії (К., 1926).

Пр.: Історія України-Руси. Т. 1–11, кн. 1–12. К., 1991–98; На порозі нової України. К., 1991; Історія української літератури. Т. 1–6, кн. 1–9. К., 1993–96; Щоден­ник (1888–1894 рр.). К., 1997; Із літературної спадщини. Нью-Йорк; К., 2000; Михайло Грушевський. Твори: У 50-ти т. Т. 1–7. Л., 2002–07.

Літ.: Василенко Н. П. Проф. М. С. Грушевский как историк // Укр. жизнь. 1916. № 12; Багалій Д. І. Акад. М. С. Грушевський і його місце в українській історіо­графії (історично-критичний нарис) // ЧШ. 1927. № 1; Винар Л. Молодість Михайла Грушевського. Мюнхен; Нью-Йорк, 1967; Його ж. Михайло Грушевський і Наукове товариство ім. Шевченка. 1892– 1930. Мюнхен, 1970; Пиріг Р. Я. Життя Михайла Грушевського: остан­нє десятилі­т­тя (1924–1934). К., 1993; Сохань П., Ульяновський В., Кіржаєв С. Грушевський і Academia. К., 1994; Винар Л. Михайло Грушевський: історик і будівничий нації: Стат­ті і мат. Нью-Йорк; К.; Торонто, 1995; Пиріг Р. Я. Грушевсько­знавство: стан та пер­спективи роз­витку // УІЖ. 1996. № 5; Пристайко В., Шаповал Ю. Михайло Грушевський і ГПУ–НКВД: Трагічне десятилі­т­тя: 1924–1934. К., 1996; Верба І. В. Родина Грушевських в українській історичній науці 1920-х рр. // УІЖ. 1996. № 5; Смолій В., Степанков В. Про­блема української революції в XVII століт­ті у висвітлен­ні Михайла Грушевського // УІ. 1998. № 1/4; Юркова О. Діяльність Науково-дослідної кафедри історії України М. С. Грушевського (1924–1930 рр.). К., 1999; Шаповал Ю., Верба І. Михайло Грушевський. К., 2005; Кучеренко М., Панькова С., Шевчук Г. Я був їх старший син (рід Михайла Грушевського). К., 2006.

І. В. Верба

Завантажити статтю