Адміністративне право

АДМІНІСТРАТИ́ВНЕ ПРА́ВО — галузь права, що регулює повноваже­н­ня та функції адміністративних органів. Осн. зав­да­н­ням А. п. є регулюва­н­ня за­стосува­н­ня влади виконав. органами. Поширюється також на недерж. адмініструва­н­ня. Осн. джерела А. п. — Кон­ституція України та ін. акти законодавства, адм.-правові акти норматив. характеру (їхній різновид — заг.-обовʼязкові правила). Істотне значе­н­ня має поділ адм.-правових норм на такі, що регулюють (за­проваджують) організац.-управлін. від­носини, і норми право­охорон­ні, заборон. типу, що захищають норми-регулятори від правопорушень (деліктне А. п.). Виділяють також норми матеріал. права, що ви­значають мету, зміст правової поведінки, дії, детермінованої правом, статус, компетенцію, зміст владних повноважень і санкцій, та норми процесуальні, що ви­значають форми, методи, процедури, строки реалізації приписів матеріал. права. Слід згадати й норми-принципи, норми-ви­значе­н­ня, що формулюють вихідні положе­н­ня, засади виконавчо-роз­порядчої і право­охорон. діяльності та конструюються як результат взаємодії й узагальне­н­ня політ., екон., організац., правотворчих зусиль. Правовими засобами управлі­н­ня можуть бути й фінансово-, цивільно-правові норми, закони про працю тощо. Однак лише А. п. існує спеціально для за­провадже­н­ня й охорони своїми приписами правового порядку у сфері упр. в інтересах держави, публічно-правових корпорацій, що уповноважені здійснювати функції держ. управлі­н­ня. У цілому ж нормат. фонд А. п. обʼ­єд­нує такі види приписів: за­проваджувально-до­звільні, заборон­но-санкційні, компетенційно-юрисдикційні і процесуально-процедурні.

Адм.-правові від­носини здатні виникати між органами, що пред­ставляють усі гілки держ. влади, приватно-правовими структурами, обʼ­єд­на­н­нями громадян, органами самоврядува­н­ня, їхніми служб. особами та пред­ставниками. Учасниками цих від­носин є також фіз. особи в стані діє­здатності та осудності — громадяни України, особи без громадянства, іноземці. Пере­важно це від­носини типу «влада — під­порядкува­н­ня», що виникають з волі однієї сторони — носія владних повноважень. І хоча вони можуть виникати і з ініціативи ін. субʼєктів, але не втрачають влад. характеру, бо однією зі сторін завжди має ви­ступати держ. орган (служб. особа). Юрид. фактами, на під­ставі яких правові від­носини виникають, роз­виваються, зникають, є: ви­да­н­ня закону, нормат. акту, дії людей (правомірні і неправомірні), форсмажорні фактори. Обʼєктом адм.-правових від­носин у багатьох випадках є діяльність людей, їхня поведінка, а у звʼязках управлінсько-майнових — певне майно, право упр. ним. Адм.-деліктні від­носини виникають у разі скоє­н­ня адм. правопоруше­н­ня і неодмін­но при наявності вини у діях (без­діяльності) правопорушника. Адм. кодекс (1984) перед­бачає сиcтему заборон, невикона­н­ня яких є правопоруше­н­нями, що тягнуть адм. від­повід­альність у ви­гляді штрафів, виправ. робіт, по­збавле­н­ня прав тощо, за спец. процесуал. процедурами (адм. провадже­н­ня), перед спец. уповноваж. органами (адм. юрисдикція), у спец. перед­бачені процесуальні строки тощо. Належність А. п. до осн. юрид. дисциплін, що складалися сторіч­чями, ви­значається тим, що А. п. за­ймає одне з гол. місць у системі публіч. права і, перш за все, проти­ставляється праву цивільному, котре також за­ймає провід­не місце в системі приват. права. А. п. від­різняється від цивіл. права тим, який інтерес пере­важає у правовід­носинах — публіч. чи приватний. Цивіл. право як сфера приват. інтересів захищається у позов. порядку, публічні ж від­носини можуть бути захищені оскарже­н­ням як в адм., так і у суд. порядку чи за протестом прокурора. За предметом або методом правового регулюва­н­ня здійснюється роз­межува­н­ня А. п. та ін. правових галузей. Система сучас. А. п. України перед­бачає заг. та особливу частини. У першій — норми праворегулювального і право­охорон. значе­н­ня для всіх галузей, сфер держ. упр., виконавчо-роз­порядчої, внутр.-апарат. діяльності адміністрацій. Вони ви­значають джерела А. п., субʼєктів правовід­носин, систему виконав. влади, проходже­н­ня служби, форми і методи упр. як виконав. механізму законів тощо. Значе­н­ня окремого ін­ституту мають норми, що спрямовані проти адм. правопорушень і перед­бачають від­повід­альність за їх скоє­н­ня. До системи А. п. входить і блок питань процесуал. значе­н­ня — адм. процес, адм. провадже­н­ня. Особливу частину А. п. присвячено висвітлен­ню особливостей адм.-правового регулюва­н­ня в економі-ці, соц.-культур. та адм.-політ. сферах.

Як наука А. п. має заг.-наук. зав­да­н­ня: виявле­н­ня, опис, поясне­н­ня процесів, явищ, закономірностей адмініструва­н­ня, формулюва­н­ня перед­бачень, рекомендацій щодо вдосконале­н­ня адм. практики. А. п. як галузь законодавства, наук. напрям право­знавства, навч. дисципліна формувалося, роз­вивалося віками, спираючись на моделі адм.-правових систем зарубіж. країн. Без пере­більше­н­ня можна кон­статувати, що жодна з правових галузей не по­єд­нала у собі в такій мірі всіх пере­живань епохи, як А. п. Компаратив. огляд свідчить, що й нині зберігається, пере­важає вплив нім. (у деліктному А. п.) та франц. (в «управлін. праві») шкіл, які, у свою чергу, сформувалися під впливом продуктів рим. права: преторського (jus gentium, jus honorarium) — права чиновницького, посадового та деліктного права (jus delictum), коли у 12 ст. поряд із квіритським рим. цивіл. правом (jus civile), вони рецепіювали до правових систем країн Зх. Європи. До перших спроб кодифікації норм А. п. в Україні можна від­нести 3-й Статут Великого Князівства Литовського (17 ст.) — між­галуз. акт, що діяв поряд з Маґдебурзьким та місц. звичаєвим правом. У 2-й пол. 17 ст. в Україні поширено суто поліційні закони — «Наказ о градском благополучии» та «Устав благочиния, или полицейский» (остан­ній діяв до 1871, витримавши кілька редакцій). Ними започатковані поня­т­тя «без­пека», «порядок», «благочи­н­ня», врегульовано обʼєкти право­охорони, покара­н­ня, попередже­н­ня екс­тремал. подій. Наслідками робіт кодифікац. комісії М. Сперанського-Завадського (поч. 19 ст.) стало «Со­брание малорос­сийских прав», а в ході адм.-суд. реформи (кін. 19 ст.) — «Положение о мерах по охране государствен­ного порядка и обществен­ного спокойствия», що ввели до нормат. обігу й практики адм. стягне­н­ня: штраф, арешт, по­збавле­н­ня прав (збереглися і донині), процесуал. режим за­стосува­н­ня. За остан­ні 80 років адм. законодавство за­знало кількох кодифікацій: 1922–27 — під­готовка та прийня­т­тя Адм. кодексу; 1961–80 — діяло т. зв. «указне законодавство»; від 1984 — Кодекс Української РСР про адм. правопоруше­н­ня. Наукові праці з питань внутр. упр., перші тлумаче­н­ня, популяризація А. п. зʼявляються на теренах України у 17–18 ст. (Ю. Крижанич, І. Посошков, М. Ломоносов, В. Татищев). Навч. курс поліційного права (а після прийня­т­тя Кон­ституції 1905 — А. п.) починався як дві окремі дисципліни — «закони благоустрою» та «закони благочи­н­ня». Цікавий літ. спадок у ви­гляді курсів лекцій залишили проф. М. Бунге, В. Кобалевський, В. Антонович, О. Ейхельман, О. Євтихієв та ін. А. п. у англо-саксон. версії склалося як публічне право, що регулює за­провадже­н­ня, компетенційні і процесуал. пита­н­ня публіч. служб — органів виконав. влади, «силових» структур, держ. корпорацій з публіч. повноваже­н­нями, їхніх чиновників. За функціонал. ознакою А. п. цього типу поділяється на нормотворче — виробле­н­ня, прийня­т­тя в інтересах реалізації законодав. політики правових норм, що мають силу закону; ліцензійне — оформле­н­ня, реєстрація, на­да­н­ня, поновле­н­ня, від­мова, скасува­н­ня ліцензій, до­зволів за­йматися бізнесом, юриспруденцією, медициною тощо; заборон­не — за­провадже­н­ня норм в інтересах викона­н­ня адм. (зокрема поліційних) приписів; компенсаторне — захист (від­шкодува­н­ня) майнових та повʼязаних з ними немайнових інтересів приват. осіб, асоціацій від неправомір. дій органів виконав. влади, публіч. служб, їхніх функціонерів. Окремо виділяють групу норм, що протидіє поруше­н­ням поліційних приписів (т. зв. про­ступки проти якості життя) і є під­ставою до держ.-примус. заходів. На від­міну від романо-герм. системи, англосаксон. А. п. є прецедент. правом, що утворюється судами за заздалегідь встановленими прецедентами, які гнучко при­стосовуються до актуал. політ. чи соц.-екон. потреб на кожному істор. етапі роз­витку держави (ситуативне упр). За цих умов адм. правотворчість органів виконав. влади здійснюється на під­ставі повноважень, що делегуються законодав. органами. Адм. акти, мета яких конкретизувати закони, часто під­мінюють їх і мають фактично адекватну їм юрид. силу.

Завантажити статтю