Антирелігійний терор

Визначення і загальна характеристика

АНТИРЕЛІГІ́ЙНИЙ ТЕРО́Р — найгостріша форма політичної боротьби з релігією із за­стосува­н­ням насильства аж до фізичного знище­н­ня ідеологічних су­противників. Під А. т. ро­зуміють політику, спрямовану на нехтува­н­ня свободою совісті та реліг. свободою. А. т. слід від­різняти від терору щодо конкрет. реліг. меншин. У країнах із тоталітар. режимом, ідеологія яких ґрунтувалась на ате­їст. по­глядах і які проводили політику від­вертої антиреліг. пропаганди, А. т. був засобом боротьби з релігією як ворожою для системи ідеологією. У таких державах свавільно обмежували свободу виконувати реліг. обряди, окремо чи разом з ін. віруючими, публічно чи приватно; право вибирати своїх реліг. на­ставників, священиків і проповід­ників; свободу створювати семінарії чи реліг. школи, вести видавн., місіонер., доброчин­ну діяльність; по­збавляли віруючих можливості користуватися правами людини та осн. свободами в усіх сферах громад., екон., соц. та культур. життя; порушували принцип рівності віруючих і невіруючих перед законом, а також принцип однакового ставле­н­ня з боку держави до різних реліг. обʼ­єд­нань. Здебільшого А. т. можна зустріти в держ. практиці комуніст. країн. СРСР вважають першою країною, яка ввела А. т. у ранг офіц. держ. політики. А. т. є наслідком тотальної антирелігійної пропаганди і антигуман­ної суті комуніст. держ. режиму, що роз­глядає А. т. як засіб ліквідації впливу релігії на всі сфери духовної діяльності людини. А. т., по суті, скасовує проголошений більшов. владою принцип від­окремле­н­ня церкви від держави, ставлячи за остаточне роз­вʼяза­н­ня релігійного пита­н­ня — повну ліквідацію церкви та релігії. Гол. обʼєктами А. т. у СРСР були Рос. православна церква, Укр. греко-катол. церква, Укр. автокеф. православна церква, Римо-катол. церква, різні проте­стант. релігійні обʼ­єд­на­н­ня, мусульм. і юдей. спільноти та ін. Гол. форми А. т.: фіз. терор — ре­пресії, увʼязне­н­ня, катува­н­ня, роз­стріл духовенства, ченців та вірних; сексуал. знуща­н­ня над черницями чи віруючими жінками тощо; адм. сваволя — руйнація та закри­т­тя храмів, монастирів з конфіскацією майна; обмеже­н­ня культових від­прав та обрядів; закри­т­тя реліг. навч. закладів та установ; заборона на видавн. діяльність і вилуче­н­ня реліг. літ-ри з ужитку; закри­т­тя місць для паломництва, роз­тини мощей святих, пере­дача їх до музеїв та ін.; психол. терор — роз­горта­н­ня широкомас­штаб. антиреліг. пропаганди; зневаже­н­ня святинь, знуща­н­ня над почу­т­тями віруючих. Від­повід­но до об­ставин і вимог комуніст. партії А. т. змінював свої зав­да­н­ня й форму. Початком планомір. на­ступу на релігію з боку парт. і держ. органів вважають кін. 1918 — поч. 1919, зокрема ріше­н­ня й по­станови 8 зʼ­їзду РКП(б), що від­бувся у березні 1919. У прийнятій на зʼ­їзді парт. про­грамі, на пропозицію П. Красикова, який керував здійсне­н­ням церк. політики рад. влади, перед­бачалося проведе­н­ня на заг.-держ. рівні заходів, що мали при­звести до «повного від­мира­н­ня церкви». Ще на­прикінці 1918 деякі більшовицькі ідеологи (М. Бухарін, Є. Преображенський та ін.) закликали до на­ступу на «релігійне мракобіс­ся» задля якнайшвидшої пере­моги «над темрявою мас». 1918 рад. влада своїми декретами від­діляє церкву від держави й школу від церкви, проголошуючи принцип, згідно з яким реліг. обʼ­єд­на­н­ня по­збавлялися права на власність: «Жодні церковні та релігійні спільноти не мають права на власність. Прав юридичної особи в них немає». 19 березня 1923 В. Ленін надсилає В. Молотову листа суворої таємності для членів Політбюро ЦК РКП(б) з приводу вилуче­н­ня церк. цін­ностей та необхідності в звʼязку з цим рішучого придуше­н­ня спротиву духовенства. Документ вражає своєю жорстокістю і цинізмом, лицемірним прикри­т­тям потребами на­громадже­н­ня коштів для допомоги голодуючим. На­справді цін­ності перед­бачалося викори­стати на держ. роботу, господарче будівництво, для закордон. комун. центрів тощо. У листі Ленін рекомендує провести таємну нараду всіх або майже всіх делегатів з цього пита­н­ня разом з основними працівниками ДПУ, НКЮ та Ревтрибуналу і прийняти ріше­н­ня про вилуче­н­ня цін­ностей, особливо у багатих монастирях та церквах. Конфіскація мусить бути проведена у найкоротший строк з нещадною рішучістю: «Чим більшу кількість пред­ставників реакційного духовенства та реакційної буржуазії пощастить з цього приводу роз­стріляти, тим краще. Потрібно саме нині провчити цю публіку так, щоб декілька десятків років ні про який спротив вони навіть не сміли й думати». Кампанія конфіскації церк. майна під приводом допомоги голодуючим, одним з ініціаторів якої був Л. Троцький (від­повід­альний у політбюро ЦК РКП за боротьбу з релігією), набула небачених мас­штабів. Лише за 1922 згідно з «Ві­домістю кількості зі­браних церковних цін­ностей по 1 листопада 1922 р.» було вилучено: золота — 33 пуди 32 фунти, срібла — 23 997 пудів 23 фунти, коштовного камі­н­ня (діамантів) — 35 670 штук. Загальна оцінка всього вилученого (без вартості 964-х «антикварних речей») за тією ж Ві­домістю становила 4 650 810 рублів у золотих рублях. Антиреліг. кампанія 20–30-х рр., спрямована перед­усім проти РПЦ, що мала найбільшу кількість віруючих, при­звела до того, що перед 2-ю світ. війною ця церква як повноцін­на ін­ституція була практично знищена: на свободі пере­бувало кілька єпис­копів і функціонувало лише 500 із понад 50 тис. храмів (див. Табл. 1).

В Україні роз­горнуто А. т. насамперед проти УАПЦ. На засі­дан­ні Політбюро ЦК КП(б)У 25 лютого 1926 затверджено «Пропозиції комісії в питан­ні про церковні справи», серед яких були схвалені намічені комісією «ре­пресії керівників (Потієнка, Ярещенка і Шараєвського) автокефальної церкви, висвітле­н­ня у пресі їхньої контр­революційної роботи». Щодо католиків продовжувався курс на знище­н­ня існуючої залежності католицької церкви в Україні від польського уряду, використовуючи з цією метою прорадянськи налаштовану частину польс. населе­н­ня, як і уніатів, німців-католиків, чехів, литовців і т. д. З метою послабити вплив УАПЦ, влада використовувала т. зв. обновленську церкву. В Україні обновленці починають діяти від 1922, спочатку під на­звою «Живої Церкви», а від 1923 як «Українська Православна (Син­одальна) церква»; вони захопили низку парафій РПЦ та УАПЦ. Позицію ЦК КП(б)У щодо обновленців оприлюднив секретар ЦК Д. Мануїльський у листі губкомам партії від 8 липня 1922. Висловлюючи незадоволеність керівництва партії від уповільне­н­ня темпів вилуче­н­ня церк. цін­ностей, він рекомендує парт. організаціям робити більш рішучі кроки в проведен­ні А. т. На його думку, вже на­став час проводити кампанію, спрямовану на роз­клад церкви, що «має піти двома шляхами: з одного боку, у загальнофедеративному мас­штабі щодо панівної російської екзархічної церкви шляхом виділе­н­ня з неї обновленських елементів. З другого боку, належить звернути особливу увагу на роз­кол самої оновленої автокефальної церкви (УАПЦ), яка є політичною фортецією петлюрівщини. Потрібно роз­почати кампанію за виділе­н­ня із цієї остан­ньої тих верств духовенства, які засуджують петлюрівський рух та стоять на ґрунті ви­зна­н­ня соціальних та політичних завоювань Жовтневої революції». Одною з перших жертв А. т. став екзарх України (РПЦ), митрополит Михаїл. У 30-і рр. більшовицька влада знищила всіх єпис­копів УАПЦ на чолі з митрополитом В. Липківським, духівництво та багатьох віруючих. Під час нім. окупації України УАПЦ від­нови- ла свою діяльність (1942), однак окупаційна німецька влада закатувала в ґестапо сотні священиків УАПЦ, звинувативши їх у звʼязках з укр. пов­станцями. З поверне­н­ням рад. військ 1944 УАПЦ за­знала нових ре­пресій. Від поч. 2-ї світової війни рад. влада з тактич. міркувань пішла на деякі по­ступки церкві. Для під­кріпле­н­ня морал. і патріот. духу населе­н­ня та зро­ста­н­ня між­нар. симпатій до СРСР Сталін від­мовляється від А. т. по від­ношен­ню до РПЦ. Однак він залучає її керівництво до продовже­н­ня А. т. по від­ношен­ню до інших церков, перед­усім українських. 1957 діяло вже бл. 2 тис. храмів РПЦ. 1959 роз­почалася нова кампанія проти РПЦ: закрито 12 тис. церков, багато священ­нослужителів увʼязнено або вислано за межі СРСР, а їхні місця за­ймали покірні виконавці, які погоджувалися спів­працювати з КДБ. 1961 під тиском влади внесено зміни до «Положе­н­ня про керува­н­ня Російською православною церквою», прийнятому ще в 1945. Священиків від­лучено від фінанс.-госп. сфери церк. життя. Почала діяти система суворого контролю за людьми, які справляли реліг. обряди (хреще­н­ня, вінча­н­ня, похорони тощо). Церк. староста був зобовʼязаний подавати їхні паспорт­ні дані у місц. виконавчі комітети. При всіх виконкомах було створено т. зв. «комісії сприя­н­ня спо­стережен­ню і контролю за діяльністю релігійних товариств і духівництва». Було проведено пере­реєстрацію священиків, кожний із яких одержав довід­ку й був озна­йомлений із новими правилами. Кампанії проти ін. реліг. обʼ­єд­нань часто трактувались ще й як боротьба з націоналізмом; особливо це стосувалося реліг. спільнот, що мали свій центр поза межами СРСР. 1926 РКЦ не мала на тер. СРСР жодного єпис­копа, 1947 діяли тільки 2 із 1200 храмів, наявних на 1917. Після 1939 до категорії «ворожих» і «націоналістичних» потрапила й УГКЦ (див. Табл. 2).

Спочатку більшов. влада за сприя­н­ня місц. комуніст. осередків установила суворий контроль над реліг. жи­т­тям зх.-укр. краю, а від 1940 пере­йшла до від­критого терору — депортації греко-катол. духовенства до Сибіру. Влітку 1941 більшовиками були закатовані владика Симон, о. д-р Микола Конрад, ігумен о. Василіан о. Баран­ник та тисячі вірних УГКЦ. В остан­ні роки сталін. періоду УГКЦ знов стає обʼєктом А. т. Після смерті митрополита Андрія Шептицького з ініціативи органів НКВС і за згодою Сталіна було роз­почато ліквідацію УГКЦ. 11 квітня 1945 увʼязнено укр. владик на чолі з митрополитом Йосифом Сліпим. Викори­ставши від­ступництво від УГКЦ ві­домого проповід­ника і вченого-теолога Г. Костельника, більшовики організували групу греко-катол. священиків для агітації за скасува­н­ня Берестейської унії. В умовах політ. терору проти духовенства та вірних, нехтуючи видимістю церковної канонічності, ініціативна група на чолі з Костельником, якого ін­спірували органи без­пеки та РПЦ, провела «Собор Греко-Католицької церкви» (8–10 березня 1946), який оголосив про роз­рив з Римом і при­єд­на­н­ня до РПЦ. Подібна процедура була проведена 28 вересня 1949 на Закарпат­ті. Всіх священиків і віруючих, які противилися цьому, було заслано до Сибіру. Однак УГКЦ не припинила існува­н­ня, пере­йшовши на нелегальний стан — у «катакомби». Свідче­н­ням цього був арешт 1969 єпис­копа Василя Величковського. 9 вересня 1982 створено «Ініціативну Групу захисту прав віруючих і Церкви» на чолі з Й. Терелею, о. Григорієм Будзинським і С. Петраш-Січко. Група звернулась до уряду УРСР з вимогою поновити УГКЦ, а від 1984 почала випускати самвидавну «Хроніку Католицької Церкви на Україні». На­ступ. року за реліг. діяльність було заарештовано і засуджено Й. Терелю і В. Кобрика. Проте­стант. обʼ­єд­на­н­ня та церк. спільноти також за­знали гонінь. Від 1928 до 1935 ре­пресовано чимало керівників та активістів союзів баптистів та євангел. християн СРСР, закрито більшість церков і молитов. будинків (див. Табл. 3), припинено діяльність друков. органів. У 60–80-х рр. проте­стант. обʼ­єдн. та церк. спільноти пере­творились на впливові релігійно-громад. сили, завдавали значного клопоту партійним та рад. органам, оскільки від­мовлялися реєструватися в органах влади, виховували дітей від­повід­но до постулатів своєї віри.

Влада посилила проти них ре­пресії. Так, лише в 1982 від­булось понад 40 процесів над пʼятдесятниками, котрі намагались ви­їхати з СРСР. Велась боротьба також і проти юдаїзму. Заборонялося євреям учити іврит, всіляко унеможливлювалася юда­їстська релігійна практика, брутально втручалась у стосунки між священ­нослужителями і віруючими. У 70-і рр. най­актуальнішою для комуністич. ідеології стала боротьба проти сіонізму. У по­станові ЦК КП України «Про заходи з посиле­н­ня боротьби з антирадянською і антикомуністичною діяльністю між­народного сіонізму» окремим пунктом уповноважений Ради в справах релігії при Раді Міністрів СРСР по Українській РСР зобовʼязувався «систематично вести роботу серед юдейських священ­нослужителів з метою активізації їх роботи з осудже­н­ня і викри­т­тя антирадянської діяльності між­народного сіонізму» (див. Антисемітизм). Провадились також кампанії проти ісламу. Терор проти мусульман систематично проводився до 1941, однак після нападу нацист. Німеч­чини уряд СРСР помʼякшив політику щодо ісламу, одночасно посиливши ате­їст. пропаганду серед мусульман. Показовими є цифри: з 28 тис. мечетей, які були в Рос. імперії, залишилося 400. На 1786 рік у Криму було понад 1600 мечетей, у 1890 — 737, 1918 — 632, 1937 — 23. У 80-х рр., з приходом до влади М. Горбачова, антицерк. політика іде на спад як наслідок демократизації режиму та роз­валу апарату ідеолог. контролю.

Літ.: Ленін В. Про релігію. К., 1955; Ленін В. Соціалізм і релігія // Твори. 4-е вид. Т. 10; Маркс К. Про релігію. К., 1956; Пита­н­ня атеїзму. К., 1958; Про помилки в проведен­ні науково-ате­їстичної пропаганди серед населе­н­ня: По­станова ЦК КПРС від 10. ХІ. 1954 // Календар ате­їста. К., 1959; Коструба Т. Як Москва нищила українську церкву. Торонто, 1961; КПРС і Радянська держава про релігію та ате­їстичну пропаганду // Зб. док. і матеріалів. К., 1962; B. R. Bociurkiw. Antireligious propaganda // Encyclopedia of Ukraine. Toronto; Buffalo; London, 1984. Т. 1; Мартирологія Українських Церков. Українська Католицька Церква. Т. 2. Торонто, 1985; Актуальные во­просы атеистического воспитания молодежи: Вопр. теории и практики. К., 1986; Мартирологія Українських Церков. Українська Православна Церква. Т. 1. Торонто, 1987; Мас­совые формы атеистической пропаганды: Содержание, типология. К., 1987; История евангельских христиан-баптистов в СССР // Из­дание Всесоюзного Совета евангельских христиан баптистов. Москва, 1989; Власовський І. Нарис історії Української православної церкви: У 4 т. Т. 4. Нью-Йорк; К., 1990; Злочини Комуністичної Москви в Україні влітку 1941 року. Дрогобич, 1991; Алексеева Л. М. История инакомыслия в СССР. Новейший период. Москва, 1992; Літопис не­скореної України: Документи, матеріали, спогади. Кн. 1. Л., 1993; Пащенко В. Дітище ДПУ. До витоків обновленського руху в Україні // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВС–КДБ. 1994. № 1; Войналович В. «Що на­справді коїлось у патріарших палатах?». Малові­домі документи про опозиційний рух в Руській Православній Церкві // Там само; Кашеваров А. Н. Государство и церковь: Из истории взаимоотношений Советской власти и Рус­ской Православной Церкви. 1917–1945 гг. С.-Петербург, 1995; Архивы Кремля. Политбюро и церковь. 1922–1925 гг.: В 2 кн. Новосибирск; Москва, 1997; Київ: жертви ре­пресій. Т. 1. К., 1997; ks. B.Gudziak, S. Hurkina, O. Turij. Hierarchia i duchowieñstwo Ukraiñskiego Kosciola Greckokatolickiego w podziemiu // Polska–Ukraina: 1000 lat sàsiedstwa. T. 4. Przemysl, 1998; Ґудзяк Б. Ієрархія та духовенство Української Греко-Католицької Церкви, 1939–1998. Структура й адміністратура. Л., 1999; O. Turij, A. Jurasch, J. Hlystiuk. Ukrainische Griechisch-katolische Kirche und Medien // Informationes Theologiae Europae: Internationales Ökumenisches Jahrbuch für Theologie. Frankfurt am Mein; Berlin; Bern; Brukselles; New York; Wien, 1999; Документи трагічної історії України (1917–1927 рр.). К., 1999.

С. І. Дмитришин, П. В. Голобуцький

Завантажити статтю