Антихрист

АНТИ́ХРИСТ (грец. Αντιχριστος) — су­противник Христа, псевдо-Христос. Уже в стародав. космогоніях Пере­дньої Азії існував міф, що при створен­ні світу добрі боги вели пере­можну боротьбу зі злими божествами, і ця боротьба поновиться на­прикінці світу. Ідею боротьби добра і зла, або бога світла Ормузда з богом темряви Аріманом, як і ідею очікува­н­ня приходу рятівника, спасителя, месії (перс. Соашінт, євр. Машиах, грец. Христос), євреї запозичили, мабуть, у зороастризму, транс­формувавши її в боротьбу Бога Ягве із Сатаною. У євр. апокаліптиці Месія має витримати тривалу боротьбу із су­противником Бога й установити месіянське царство. В образі біблій. су­противника бога Ягве ви­ступає як міфіч. князь «Ґоґ із краю Маґоґа» в книзі пророка Єзекіїля (32, 2), так і цілком конкретна істор. особа — сирійський цар Антіох IV Епифан (2 ст. до н. е.), у якому євреї вбачали заклятого ворога своєї релігії. У пророка Даниїла А. — нечестивець, що прагне від­вернути народ від істин­ного Бога, за­провадивши у святому місці (єрусалим. храмі) «гидоту спустоше­н­ня». Мається на увазі наказ Антіоха встановити в єрусалим. храмі жертовник Зевсові Олімпійському, що при­звело до пов­ста­н­ня проти заво­йовників. У Новому Заповіті вже зу­стрічаємо саме слово «А.» — той, хто заперечує, що Ісус — це Христос, тобто Син Божий та Месія. В Апокаліпсисі (Одкровен­ні Іоана Богослова) А. по­стає в різних міфолог. образах (напр., «звірина, що виходить із бе­зо­дні»), означений потаєм. сатанин. числом 666, яке ранні християни роз­шифровували як імʼя певного рим. імператора, гонителя християн (Нерона, Каліґули, Доміціана). У цей час іще сильних есхатолог. почут­тів, надії на скоре друге пришестя Христа і суду над грішниками та ворогами Сина Божого, образ А. наділений особливо конкрет. рисами. Апостол Павло у 2-му послан­ні до солунян за­стерігає християн від по­спіш. висновків щодо кінця світу і приходу А., якого хтось утримує і «буде тримати, аж поки не буде усунений він із середини» (2, 7). Цей загадковий натяк Павла породив велике зворуше­н­ня в богослов. колах, які донині намагаються роз­гадати, що то за сила, котра «тримає тепер А. і не допускає зʼявитися йому своєчасно», і хто та особа, що утримує його. Незлічен­на кількість тлумачень цих висловів, що беруть початок від отців церкви, зводиться до двох осн. тез. Згідно з першою, to kate/con — це реліг. сила (Божа Благодать, Дух Святий), а ta o kate/cwn — верхов. реліг. діяч (Ісус Христос, апостол Яків, пророки Ілля та Єнох); згідно з другою, від­повід­но, — сила політична (Рим., або «Священ­на римська імперія») та політ. діячі (рим. імператори, Карл Великий та ін.). Один із отців церкви Тертул­ліан (бл. 160 — пізніше 220), на від­міну від автора Апокаліпсиса, який проклинав Рим. імперію, повʼязує міць Рим. держави з тим, що не на­стає кінець світу і від­кладається прихід А. Такої ж думки, характерної для нових християн. часів, дотримувалися Іоан Златоуст, Кирило Єрусалимський, Ієронім та ін. отці церкви. У середні віки у масовій сві­домості віруючих оживало почу­т­тя скорого кінця світу і появи А. У період пошире­н­ня ісламу, посиле­н­ня його тиску на християн. країни А. оголошено Магомета. Папа Григорій ІХ на­звав А. імператора Фрідріха ІІ Ґоґенштауфена (13 ст.). У свою чергу, А. були проголош. рим. папи Боніфацій VIII та Іоан ХХІІ. Папи називали А. того, хто посягав на їхню владу. Діяч Реформації Мартін Лютер вбачав А. в самому ін­ституті папства. Після Реформації ідея А. втратила привабливість, хоча поодинокі її прояви були: проте­стант. богослови на­звали цим іменем Наполеона, а окремі реліг. групи (баптисти, адвентисти та ін.) очікували кінця світу — появи А. у «точно» ви­значений час (за твердже­н­ням адвентист. проповід­ника У. Міл­лера, це мало статись у 1843 або 1844).

У Росії легенда про А. поширилася в період роз­колу. Очікуючи близького кінця світу, роз­кольники вважали, що А. уже зʼявився в особі патріарха Никона чи царя Олексія Михайловича, пізніше його образ був ототожнений із Петром І. Віра в скорий кінець світу була характерною для без­попівців — однієї з двох осн. течій старообрядництва, невеликі громади яких існують і в Україні. Серед них були поширені «гарі» (самоспале­н­ня), що роз­глядались як єдиний засіб спасі­н­ня від А. В Україні ідею А. роз­робляв С. Зизаній-Ту­станівський у трактаті «Казаньє святого Кирила, патріархи ієрусалимского, о антіхристь– и знакох єго...» (1596). В укр. нар. мові слово «А.» (або «анцихрист») уживається як лайка. У перед­баче­н­нях Нострадамуса про ката­строфи активну роль від­водиться «агентам А.», під якими в 16 ст. ро­зумілися «без­божні кальвіністи», у 18 ст. — «без­божні якобінці», а у 20 ст. — «без­божні більшовики».

Літ.: Беляев А. О без­божии и антихристе. Т. 1. Сергиев Посад, 1898; Мережковский Д. С. Антихрист: (Петр и Алексей). С.-Петербург, 1905; Ренан Э. Антихрист. С.-Петербург, 1906; Мережковский Д. С. Христос и Антихрист: Трилогия. С.-Петербург; Москва, 1912; Машкин Н. П. Царь-колокол, или Антихрист XVIII века. Москва, 1994; Знамения пришествия антихриста по учению Священ­ного Писания и толкованиям святых отцов и учителей церкви. [Ре­принт. вос­прои­зведение изд. 1912 г.]. Москва, 1994; Антихрист, ад и мытарства: Из Свящ. Писания, тр. святых Отцов Церкви и Посланий Божией Матери. Москва, 1995; Марвин М. Антихрист и новый мировой порядок / Пер. с англ. Пос. Заокский (Тульская обл.), 1996.

П. В. Голобуцький

Завантажити статтю