Антоній (Храповицький)

Визначення і загальна характеристика

АНТО́НІЙ (Храповицький Олексій Па­влович; 17. 03. 1863, Новгород. губ., Росія — 28. 06. 1936, Белґрад) — церковний діяч, богослов. Син новгород. поміщика, генерала, героя війни 1877–78. До кола зна­йомств сімʼї Храповицьких входили такі ві­домі особистості, як архімандрит Ніколай (Касаткін) — православ. місіонер в Японії та письмен­ник Ф. Достоєвський. Побутує версія, що саме О. Храповицький став прототипом Альоші з роману «Брати Карамазови». Після закінче­н­ня гімназії (1881) вступив до С.-Петербур. духов. академії, на 4-му курсі якої (1885) прийняв чернецтво. 1886–87 викладав гомілетику, літургіку і каноніку в Холм. духов. семінарії. 1887 захистив магістер. дисертацію. 1890 під­нес. до сану архімандрита і при­знач. ректором спочатку С.-Петербур., а потім Моск. духов. академії. 1895–97 — ректор Казан. духов. академії. 1897 хіротоніз. на єпис­копа Чебоксарського, вікарія Казан. єпархії, 1899 — єпис­коп Чистопольський, 1900–02 — єпис­коп Уфимський. Від 1902 — архі­єпис­коп, 1902–13 за­ймав Волин. та Житомир. кафедри. Один із най­активніших прибічників ідеї від­новле­н­ня патріаршества та собор. устрою в Рос. церкві.

Проте ви­ступав проти участі в майбутньому Помісному соборі нижчого духовенства та мирян. Вважався одним із найкращих знавців канон. права. У період пере­бува­н­ня на Волин. каф. порушував пита­н­ня про неврегульованість церк.-юрисдикцій. під­порядкува­н­ня Галичини та Закарпа­т­тя, які формально пере­бували під омофором Кон­стантинопол. патріархів. Після кількаріч. листува­н­ня здобув (1910) від патріарха Іоакима ІІІ статус екзарха Вселен. патріарха для православ. віруючих цих регіонів. Під­тримував православну місіонер. діяльність серед укр. насел. Австро-Угорщини і досягнув певних успіхів у цій справі. У 1903–07 листувався з греко-катол. митрополитом Андрієм Шептицьким. Гол. тема листува­н­ня — католико-православні богослов. суперечності щодо можливості обʼ­єд­на­н­ня церков. 1911 А. став д-ром теології. 1913 пере­вед. на Харків. каф., де й пере­бував до лютн. революції 1917. Навесні 1917 мав конфлікти з рев. комітетами та громадськістю Харкова. Широкого роз­голосу набув епізод з від­мовою владики до­зволити чита­н­ня Євангелії українською мовою на архі­єрей. службі. За влас. бажа­н­ням подав Священ. синодові клопота­н­ня про звільне­н­ня з місцем пере­бува­н­ня у Валаам. монастирі. Однак реально не ві­ді­йшов від участі в церк. житті: у червні 1917 обраний чл. Всерос. собору від ченців, а в серпні повернувся на Харків. кафедру. Актив. учасник Всерос. собору та гол. кандидат у патріархи. Після обра­н­ня (за жеребом) патріархом Тихона (Бєлавіна), під­нес. остан­нім до сану митрополита. Як митрополит Харківський брав участь у 1-й сесії Всеукр. собору, яку охарактеризував негативно. Противник укр. державності та ідеї українізації церкви. 6 травня 1918, попри спротив Геть­ман. уряду, обраний Київ. митрополитом. Вибір під­твердив Всеукр. собор. У період Геть­манату, зважаючи на його позірно ре­ставрац. характер, митрополит А. утримувався від актив. антиукр. ви­ступів. На 2-й сесії Всеукр. собору навіть заявив, що подав клопота­н­ня патріархові про зня­т­тя анафеми з геть­мана І. Мазепи. Намагався викори­стати укр. владу для збереже­н­ня у сфері впливу РПЦ зх. околиць імперії (Бес­сарабія, Холмщина). Після затвердже­н­ня (7 вересня) патріархом та рос. собором «Положения о Времен­ном Высшем Церковном Управлении Православной церковью на Украине» став обл. митрополитом для всіх укр. єпархій. Всупереч по­стій. декларуван­ню своєї цілковитої під­леглості патріаршій волі, виходив за межі своєї компетенції, не зупиняючись навіть перед ревізією окремих по­станов Всерос. собору. Однак його цілковите нес­прийня­т­тя ідеї автокефалії укр. церкви залишалося не­змін­ним. 5 грудня 1918 заарешт. владою Директорії УНР «за шкідливу політичну діяльність». Разом із архі­єпис­копом Волинським Євлогі-єм (Георгієвським) та єпис­копом Чигиринським Никодимом (Кротковим) вивезений до Бучац. Василіан. монастиря, пізніше пере­бував у Львові, де його при­ймав митрополит Андрій Шептицький. Арешт викликав широкий між­нар. резонанс, який сприяв звільнен­ню архієреїв. Через Румунію та Болгарію митрополит прибув до Кон­стантинополя, де був прийнятий Вселен. патріархом. За свідче­н­ням посла УНР у Туреч­чині О. Лотоцького, А. проводив активну антиукр. пропаганду в церк. колах. У серпні 1919 митрополит А. прибув до Ставрополя, де під тиском генерала А. Денікіна ви­знав ліквідацію церк. автономії для укр. єпархії. Почес. голова Вищого церк. управлі­н­ня Пд.-Сх. Росії — церк. адміністрації, яка діяла при урядах А. Денікіна та П. Врангеля (1919–20). Після нетривалого пере­бува­н­ня в Києві (вересень — листопад 1919) від­ʼ­їздить до Катеринодара, потім — до Криму, а в кін. 1920 — до Кон­стантинополя. Планував оселитися на Афоні, але на­справді ніколи не від­ходив від церк.-адм. діяльності. На поч. 20-х рр. активно спів­працює з рос. емі­грант. монарх. колами. Після Собору в Сремських Карловцях (грудень 1921; Сербія) очолює (1921– 36) Рос. православну церкву за кордоном (РПЦЗ) — емі­грант. церк. організацію, яка фактично ви­йшла з-під юрисдикції Моск. патріархату. Після смерті патріарха Тихона (1925) Синод РПЦЗ пропонував А. місце блюстителя патріаршого престолу. Після від­мови (1927) ви­знати декларацію митрополита Сергія (Старгородського) про лояльність до рад. влади, остан­ній заборонив А. священ­нослужі­н­ня, але А. заборони не ви­знав. На еміграції й далі активно цікавився церк. справами в Україні, інформував сх. патріархів про собор 1921, пропонуючи публічно засудити укр. церк. рух як єретичний. Окрім того, робив спроби під­порядкувати православ. парафії Закарпа­т­тя РПЦЗ. Митрополит А. залишив значну творчу спадщину в царині морал. та пастир. богословʼя; деякі положе­н­ня його творів були під­дані критиці ін. православ. теологами. Окремі роботи дорев. періоду пере­видають видавництва Моск. патріархату.

Пр.: Полное со­брание сочинений: В 3 т. К., 1911–17; Сборник из­бран­ных сочинений. Бел­град, 1935; Пастырское богословие. Псков, 1994.

Літ.: Никон (Рклицкий), епи­скоп. Жизнеописание Блажен­нейшего Антония, митрополита Киевского и Галицкого: В 10 т. Нью-Йорк, 1958; Иустин, архимандрит. Тайна личности митрополита Антония и его значение для Православ. славянства // ПЖ. 1976. № 8; Шамаро А. Житие несостоявшегося Патриарха // НР. 1988. № 6; Андреев В. Жизнь и деятельность митрополита Антония (Храповицкого) // Верто­град. Москва, 1993. № 1; Венгеров С. А. Критико-био­графический словарь рус­ских писателей и ученых от начала рус­ской образован­ности до наших дней. Т. 1–6. С. Петербург, 1889–1904; Manuil.

А. В. Стародуб

Завантажити статтю