АНТРОПОНІ́МІКА (від антропо… і грец. ὄηομα — назва, імʼя) — роз­діл ономастики, що ви­вчає антропоніми — власні найменува­н­ня людей. До антропонімів належать особові імена, патроніми (імена по батькові), прі­звища, прі­звищеві назви, прі­звиська, псевдоніми, криптоніми, а також найменува­н­ня міфол., фольклор. і літ. персонажів. А. досліджує походже­н­ня, будову, істор. роз­виток, геогр. пошире­н­ня, соц. стратифікацію влас. найменувань людей, нац. і соц. специфіку засобів ідентифікації особи в різні істор. періоди. До практ. зав­дань А. належать правописна кодифікація імен і прі­звищ, унормува­н­ня правил пере­дачі іншомов. власних найменувань в укр. мові, а також від­творе­н­ня укр. антропонімів засобами ін. мов, роз­вʼяза­н­ня певних юрид. питань, повʼязаних із документ. фіксацією імен і прі­звищ, укла­да­н­ня антропонім. словників. Система влас. найменувань кожного народу становить специф. частину лексики заг.-нар. мови. Характер. рисою укр. нар. А. є значна диференціація каноніч. церк. і роз­мовно-побут. форм християн. імен, різноманітність фонетич. і словотв. варіантів імен у діалектах української мови. Напр., у сучас. закарпат. говорах зафіксовано 70 роз­мовних форм імені Ганна (дослідж. П. Чучки), у буковин. говорах — понад 100 форм, утворених від імені Іван (дослідж. Л. Кракалії). Різноманітність лексико-семантич. і словотвір. типів характеризує також істор. систему прі­звищевих назв, які становлять базу сучас. укр. прі­звищ. До істор. джерел А. українців належить Реєстр війська Запорозького 1649, для зх.-укр. регіону — Йосифінська та Францискан. метрики, перші поземельні кадастри Галичини 1785–88 та 1818–20. Формува­н­ня, істор. роз­виток і особливості функціонува­н­ня власних імен тісно повʼязані з релігією, культурою, звичаєвими традиціями народу, тому дані А. використовують в істор., релігіє­знав., етногр., культурол. та ін. дослідж. А., поряд з топонімікою, виділилась в окрему галузь ономастики в 60–70-х рр. 20 ст. До цього на по­значе­н­ня А. в наук. працях часто вживався термін «ономастика». У 60-х рр. почалось системне наук. дослідже­н­ня укр. А. (праці Л. Гумецької, Ю. Редька, М. Худаша, П. Чучки, А. Сухомлина, Р. Керсти та ін.). Теор. про­блеми укр. А. роз­глядаються в працях М. Худаша, П. Чучки та Ю. Редька. До здобутків укр. А. належить здійсне­н­ня першої спроби класифікації осн. лексико-семантич. і словотвір. типів укр. прі­звищ і опису їх геогр. пошире­н­ня (праці Ю. Редька), дослідж. за памʼятками істор. роз­витку засобів ідентифікації особи і встановле­н­ня хронол. меж устале­н­ня прі­звищ у їх сучас. юрид. статусі спадкових найменувань (праці М. Худаша), дослідж. генези та історії структур. типів укр. прі­звищ на -енко і -ук(-юк), -чук (праці О. Ткаченка, В. Німчука). Вживані в Україні імена та їх варіанти зафіксовано в словнику-довід­нику Л. Скрипник і Н. Дзятківської, у працях М. Худаша і М. Демчук реконстру­йовано архаїчну групу дохристиян. авто­хтон. імен, у дослідж. Р. Осташа ви­вчено імена і прі­звищеві назви, зафікс. у Реєстрі війська Запорозького 1649. А. різних регіонів України ви­вчена фрагментарно й нерівномірно, пере­важають антропонім. дослідж. зх.-укр. областей. Найповніше ви­вчено імена і прі­звища Закарпа­т­тя (П. Чучка), Бойківщини (Г. Бучко), Лемківщини (Є. Вольнич-Па­вловська, С. Панцьо), Буковин. Подністровʼя (Л. Тарновецька-Ткач), Верх. Над­дністрянщини (І. Фаріон), Гуцульщини (А. Вінценз, Б. Близнюк). У галузі літ. А. ві­домі публікації Ю. Карпенка.