АПО́СТОЛ (грец. ἀπόστολος від ἀποστέλλω — від­силати) — посланець. У Старому Заповіті так називають тих, хто отримав від Бога наказ донести до людей його повелі­н­ня. У цьому ро­зумін­ні А. були Мойсей та пророки. У Новому Заповіті А. ви­ступає сам Ісус Христос. За­звичай це слово вживається стосовно 12-ти учнів, яких Ісус виділив із середовища своїх послідовників для пошире­н­ня християн. вче­н­ня. Існують 4 списки обранців Ісуса, по­дані в Новому Заповіті Це — Симон (Петро), Андрій, Яків Заведеїв, Іоан, Пилип, Варфоломій (Нафанаїл у Євангелії від Іоана), Фома, Яків Алфеїв, Матфей, Лев­вій-Тадей, Симон Зилот та Юда Іскаріот, який зрадив Ісуса і якого замінив ін. А., Матфей. Пізніше до них при­єд­нався Павло — А. язичників. На мету обра­н­ня Ісусом 12-ти А. вказує євангеліст Марко: «І ви­значив дванадцятьох, щоб із Ним пере­бували, і щоб послати на проповідь їх, і щоб мали владу вздоровляти недуги й вигонити демонів» (3, 14–15). Ісус, як пере­казує євангеліст Лука, при­значив апостолами ще й ін. 70 своїх учнів «і послав їх по двоє перед Себе до кожного міста та місця, куди Сам мав іти» (10,1). А. роз­ділили землю на області й ро­зі­йшлися проповід­увати християнство; майже всі А. прийняли мученицьку смерть. У після­апостол. період до кін. 2 ст. А. ще називали особл. категорію харизмат. учителів, про яких ми знаємо з «Уче­н­ня дванадцяти апостолів» — «Дідахе» — ран­ньохристиян. твору, що його від­крив грец. митрополит Врієн­ній у кін. 19 ст. А. оголошували й ін. посланців-проповід­ників, що в різні часи християнізували певні народи. Так, св. Боніфацій — А. Німеч­чини, св. Григорій — А. Вірменії, св. Патрик — А. Ірландії, св. Кирило і Мефодій — А. словʼян тощо. Хрестителя України-Русі великого князя Володимира проголошено рівно­апостольним. Близько до А. стоять церк. письмен­ники, що жили на­прикінці 1–2 ст. і були учнями А. (або вважалися такими). Вони отримали назву «апостольські отці», або «апостольські мужі». До них від­носять Клемента Римського, Ігнатія Богоносця, Полікарпа (учня Іоана Богослова), Варнаву, Єрму, Папія Ієрапольського та анонім. автора «Дідахе». В Україні з особл. пошаною ставляться до А. Андрія, який, згідно з легендою, проповід­ував християн. віру в Скіфії, тобто на землі, де споконвіку живе укр. народ. Ця легенда існує, ймовірно, від апостол. часів, серед греків та ін. народів, які заселяли пн. берег Чорного м. Її пере­повідано в «Повісті минулих літ». У народі популярна, а в церк. колах поширена думка, що А. Андрій — основоположник укр. церкви. Київський собор 1621 по­становив: «Св. апостол Андрій — це перший архі­єпис­коп Костянтинопольський, патріарх вселенський і апостол Український; на Київських горах стояли ноги його, й очі його Україну бачили, а уста благословляли, і насі­н­ня віри він у нас насадив…» Митрополит Іларіон (І. Огієнко), від­повід­аючи на запита­н­ня, чи можна вважати А. Андрія, на­званого Перво­зван­ним, основоположником укр. церкви, сказав: «Я такої думки, що можна. Апостол Андрій, без­умовно, був і проповід­ував на нашій землі, можливо, що плив і нашим Дні­пром, тільки не знаємо, як високо він пі­ді­ймався, не знаємо, чи справді побував він у Києві. Але для ви­зна­н­ня Церкви Української Церквою Перво­зван­ною досить і того, що А. Андрій дійсно був на нашій землі, дійсно на­вчав в Україні Слова Божого». В іншому значен­ні А. — книга православ. церкви, що читається під час щоден­них богослужінь, а також частина богослужі­н­ня перед чита­н­ням Євангелія: коли прочитується частина якогось твору з кн. А. Книга А. складається з таких частин Нового Заповіту: дії святих А.; сім Соборних послань; 14 послань А. Павла; іноді Апокаліпсис, який під час богослужінь ніколи не читається.