Анархізм

Визначення і загальна характеристика

АНАРХІ́ЗМ (грец. ἀναρχία — без­вла­д­дя та грец. суфікс, що по­значає належність до теорії, вче­н­ня) — сукупність політичних концепцій, споріднених між собою тим, що вони заперечують централізоване керува­н­ня су­спільством, пропонуючи натомість побудову су­спільного ладу на засадах добровільного обʼ­єд­на­н­ня людей у спілки або спільноти. Найважливішою під­ставою, яка дає змогу дослідникові політ. ідеологій називати політ. концепцію анархістською (або близькою до А.), є утвердже­н­ня цін­ності окремої особистості та індивід. свободи у найрадикал. формі. Від­далене ідейне корі­н­ня А. можна зна­йти в деяких течіях давньогрец. філософії (стоїцизм), а також в індивідуаліст. та комунітарист. елементах християнства. Перше більш-менш чітке формулюва­н­ня ідей А. дав англ. політ. філософ, романіст та есе­їст В. Ґодвін у кн. «Дослідже­н­ня політичної справедливості» (1793), де об­ґрунтував ідею без­державного сусп. ладу. Але тільки від 40-х рр. 19 ст. А. оформлюється в окрему течію політ. думки, яка в 2-й пол. 19 — на поч. 20 ст. набуває істот. впливу, особливо у деяких європ. країнах (Франція, Іспанія, Італія та ін.). А. як політ. ідеологія не має однієї, добре продуманої ідейної основи, він є, най­імовірніше, сімейством спорідн. варіантів. Дослідники політ. ідеологій, даючи типологію А., називають пере­важно три осн. різновиди: індивідуалістський; комуністичний (анархо-комунізм); проміжний між першим та другим — індивідуалістсько-комунітаристський. Основа цього поділу — різниця у під­ході до про­блеми «особистість — спілка (спільнота)». Залежно від засобів, якими пропонується досягати мети, анарх. політ. концепції поділяють на реформістські та революційні. Крайній індивідуаліст. варіант А. заперечує будь-які сусп. установи (сімʼю, церкву, традиції, політ. партії, державу) та форми колект. сві­домості (мораль, релігію, ідеологію), які б обмежували свободу особи. Вважають, що класичне формулюва­н­ня цього різновиду А. дав нім. філософ, лівий геґельянець Й. К. Шмідт (псевд. Макс Штірнер). У творі «Єдиний та його власність», опубл. 1845, він доводив, що всі речі, установи, ідеї — інакше кажучи, всі продукти люд. діяльності — не повин­ні у від­чужувальній формі під­порядковувати собі окрему людину, обмежувати її творчі можливості, волю. З цього по­гляду він під­дав критиці сімʼю, мораль, релігію, державу і при­йшов до ідеї абсолют. егоїзму («су­спільство его­їстів»): кожна людина має єд­натися з ін. людиною, дбаючи перед­усім про збереже­н­ня своєї унікал. особистості, своїх зацікавлень, інтересів, бажань тощо, жертвуючи своїми особистими прагне­н­нями цілком добровільно, само­стійно ви­значаючи міру жертовності. Утопізм цього ідеалу очевидний. Тому ін. анархіст. політ. концепції намагаються якось урівноважити захист автономії окремої особи — потребою єд­на­н­ня людей у спілки (громади) або спільноти. Це дає пере­хідну форму А. — індивідуалістсько-комунітаристську: особи, добровільно жертвуючи частиною своєї свободи, обʼ­єд­нуються у від­носно невеликі спілки, які, у свою чергу, можуть утворювати спілки спілок (для роз­вʼяза­н­ня питань, що виходять поза межі можливостей окремої низової спілки). Анархісти неоднаково ро­зуміють, якими мають бути такі спілки: одні вирізняють місц. («природні») спілки, що склалися історично (напр., рос. «община»), інші мають на увазі просто місц. обʼ­єд­на­н­ня; пошир. варіантом є ро­зумі­н­ня спілок як вироб. обʼ­єд­нань, проф­спілок («синдикатів») тощо. До індивідуаліст.-комунітарист. А. належить політ. концепція П. Прудона — франц. філософа, який у кн. «Що таке власність» під­дав критиці капіталіст. ринок як спосіб гнобле­н­ня виробника, який має обʼ­єд­нуватися у спілки, аби взяти під свій контроль товар. обмін та по­ступово пере­брати до своїх рук організацію всього сусп. життя: в такий спосіб усі держ. структури по­ступово будуть витіснені знизу — держава зникає. Це має бути досягнено шляхом реформ, а не рев., насильниц. засобами. Оскільки в цій концепції наголос зроблено на взаємності обміну, то роз­виток такої ідеї політ. філософи кін. 19 ст. іноді називають концепцією взаємності (або ж мʼютюелізмом — англ. Mutuallism). Ідеї Прудона ві­діграли важл. роль у стимулюван­ні проф­спілк. руху — реформіст. анархо-синдикалізму та водночас стали одним із джерел рев. анархо-синдикалізму. Най­впливовіший теоретик остан­нього — франц. інж. та соц. філософ Ж. Сорель — за­знав впливу ідей Ф. Ніцше, К. Маркса та А. Берґсона, по­єд­навши марксист. орієнтацію на практ. дію з волюнтаризмом та інтуїтивізмом.

Він від­кинув марксист. віру в істор. необхідність та по­єд­нав із нею «еволюційний соціалізм» (К. Каутський та ін.) і твердив, що тільки етич. ідеалізм, утілений у міфі, а не в ро­зумових аргументах, спроможний згуртувати робітн. рух і надихнути його енергією та вірою. Від К. Маркса Ж. Сорель запозичив віру у важливість практ. дії (активізм) та необхідність за­стосува­н­ня насильства для зруйнува­н­ня держави як механізму гнобле­н­ня. Цього, на його думку, можна досягти засобами «прямої дії» (тобто дії, яку робітники здійснюють шляхом без­посеред. участі, а не через своїх пред­ставників у різних організаціях — проф­спілках, політ. партіях та парламенті): страйк, саботаж, особливо заг. страйк. Концепція Сореля, хоч і є рев. А. (бо пропонує досягати мету рев. засобами), з по­гляду роз­вʼяза­н­ня про­блеми «особа — спілка» прагне урівноважити поцінува­н­ня особи з потребою гуртува­н­ня людей у спілки; не заперечує вона також приват. власності на засоби виробництва. На противагу цьому, рев. А. рос. політ. філософа М. Бакуніна виявляє виразні ознаки суто комунітарист. (колективіст.) А.: він уважав, що держава має бути зруйнована насильниц. чином (зокрема шляхом збройного пов­ста­н­ня) і замінена федерацією вільно утворюваних селян. та робіт. спілок, які б колективно володіли власністю і спільно контролювали роз­поділ (кожному від­повід­но до його труд. внеску). Колективіст. тенденції концепції М. Бакуніна були посилені в політ. філософії П. Кропоткіна, де спільноти (рос. общини) є основою всього сусп. ладу — колект. власником засобів виробництва та (шляхом їх обʼ­єд­на­н­ня у федерації) замін­ником держави. У формулюван­ні П. Кропоткіна комунітарист. різновид А. набув крайніх форм і став комуніст. А. (анархо-комунізмом). Проте і М. Бакунін, і П. Кропоткін не спри­ймали марксист. комунізму, який, хоча й містить анархіст. ідею «від­мира­н­ня» держави, все-таки шлях до цього бачить через посиле­н­ня ролі держави у ви­гляді диктатури пролетаріату, що аж ніяк не прийнятне для А.

Тема захисту автономії особи і навіть її реальності за умов, коли в індустріаліз. су­спільстві на людину дедалі більше тиснуть від­чужені продукти люд. діяльності (у ви­гляді екон., держ., військ. структур та від­повід. ідеологій), залишається актуал. і в політ. філософії 20 ст.: ця тема роз­роблялася в критич. філософії, а пізніше — у пост­структуралізмі. Ідеї крит. філософії у по­єд­нан­ні з деякими ін. (фройдизм, маоїзм тощо) утворили ідеол. конгломерат, що став основою студент. рухів 60-х рр. у європ. та ін. країнах із високим рівнем життя (Франція, Велика Британія, Японія, Німеч­чина, Нідерланди, США). Але ці рухи продемонстрували також сер­йозну ваду, властиву всім різновидам А.: він, за­звичай, сильний і дошкульний у критиці, але фундам. його слабкість полягає у від­сутності реаліст. позитив. про­грами. Саме це прирікає А. на не­знач. вплив і на по­стійне місце лише в опозиції. Це під­штовхує рев. анархістів до утворе­н­ня невеликих терорист. груп або ж до за­стосува­н­ня індивід. терору. Від кін. 19 ст. на­громадився довгий список страхітливих злочинів, скоєних анархістами різних від­тінків: 1893 кинуто бомбу, начинену сотнями цвяхів, у приміще­н­ня франц. парламенту; 1901 здійснено замах на президента США Мак-Кінлі; протягом 2-ї пол. 20 ст. анархісти лівих ухилів (Червона бригада в Італії, Червона армія в Німеч­чині тощо) здійснюють терорист. акції. Загалом місце А. в спектрі традиц. зх. політ. ідеологій таке, що своїм правим крилом він пере­хрещується та зрощується з лібералізмом у його радикально-індивідуаліст. різновидах (на зразок лібералізму сучас. англ. філософа Р. Нозіка), лівим крилом — із комунізмом. Але в лібералізмі він не при­ймає по­гляду на державу як засіб побудови «ро­зумного» порядку, а в соціалізмі й комунізмі — як засіб здійсне­н­ня ідеалу рівності, свободи та соц. справедливості. Він також пере­хрещується й зрощується у своїх реформіст. різновидах з консе­рватизмом, коли йдеться про покла­да­н­ня на власні сили, приватну ініціативу та місц. самоврядува­н­ня, хоч консе­рватизм та А. — діаметрально протилежні, не­примирен­ні між собою політ. ідеології: консе­рватизм наголошує на пошануван­ні порядку, закоріненого у без­перервності культур. традиції, А. об­стоює цін­ність свободи, зокрема свободи від традицій.

А. в Україні — тема, що потребує глибшого осмисле­н­ня та дослідже­н­ня. Традиц. землероб. культура українців має дуже сильні консерват. тенденції — поцінува­н­ня ладу, упорядкованості життя тощо, які дуже пізно оформилися в політ. філософію. Можна припускати, що осн. причиною цього є входже­н­ня українців (з їхнім поцінува­н­ням своєї культур. самобутності) у чужонац. держави: навʼязаний зверху політ. порядок українці спри­ймали як щось неорганічне, чужорідне. А наявність без­перервної держ. традиції та політ. еліти є важливими сусп. перед­умовами для філософії консе­рватизму. Від­чуже­н­ня політ. сфери посилювало політ. нігілізм або, інакше, аполіт. індивідуалізм (висловл. найвиразніше у філософії Г. Сковороди). Цей індивідуалізм мав і деякі ідеол. та екон. перед­умови (елементи приват. власності, вплив козац. ідеології з її ідеалом особистої свободи тощо). Приховуване й стримуване не­вдоволе­н­ня накинутим ззовні і жорстоким політ. порядком часом виливалось у гнів і бунт. Такий стан речей не виробляв звички до самоорганізації, обʼ­єд­на­н­ня та узгодже­н­ня дій, пошанува­н­ня правопорядку, набу­т­тя політ. досвіду. У Росії осн. причиною від­чуже­н­ня від держави був бюрократ. централізм, який загалом не руйнував ні традиц. общини, ні від­чу­т­тя колект. єд­ності росіян: це зумовило появу колективіст. різновидів А. В Україні істор. та сусп. перед­умови інші: вже перше сві­доме формулюва­н­ня ідей А. (як складника лібералізму) — у політ. концепції М. Драгоманова — ре­презентує індивідуалістсько-комунітарист. та реформіст. різновиди А. Хоча М. Драгоманов і ліберал (вірить у по­ступ, розум, емансипацію шляхом просвіти тощо), кон­ституціоналіст, однак ідейна противага бюрократ. централізмові та імперіалізмові зосереджена перед­усім в анархіст. елементах його концепції. Ідеям М. Драгоманова не випало стати джерелом ідеології анархіст. політ. руху в Україні. Зате успадков. не­схильність до єд­на­н­ня та узгодже­н­ня дій, самоорганізації, самооб­меже­н­ня й самодисципліни, брак поваги до влади та правопорядку стали тією особливістю укр. етнопсихіки, що зіграла фатальну роль у рев. подіях 1917–21. Анархіст. політ. (військ.) рух 1917–21, що його очолив Н. Махно, виявив брак історично на­громадж. політ. досвіду та кон­структивізму: він був руйнівним щодо впровадже­н­ня тих елементів порядку, які повʼязані зі становле­н­ням укр. незалеж. держави (фактично він сам до­зволяв, аби рос. більшовики викори­стали його як засіб такого руйнува­н­ня, і, зрештою, пішов з ними на спілку). На час своєї появи він не спирався на попередньо роз­роблену ідеологію (його ідеологами та на­ставниками були, за­звичай, вихідці з Росії, він тільки в ході власне військ. дій «доро­став» до усві­домле­н­ня значе­н­ня нац. моменту і т. ін.). Усе це прирекло його на роль де­структив. сили (принаймні, на роль загонів сільс. само­оборони) і зумовило неминучу поразку укр. А.

Виходячи із ситуації кін. 1990-х рр. в Україні, можна зробити висновок, що А. не має пер­спективи. Адже А. сильний своєю крит. опозицією в країнах з добре роз­будов. і усталеним («ро­зумно» спроектов.) політ. та правовим порядком. Ці перед­умови від­сутні в сучас. Україні: тут не­впорядкованість межує з хаосом. Сплеск его­їст. інтересів і від­сутність політ. еліти з її етикою служі­н­ня держ. та нар. інтересам можна, хай іронічно, оцінювати як здійсне­н­ня анархіст. ідеалу «су­спільства его­їстів». Убивства політ. діячів, бізнесменів, журналістів та ін. можна, знову-таки з іронією (чорною), оцінювати як успіхи терорист. А. Хіба що ідея самоорганізації в добре згуртовані вироб. та місц. спілки, здатні захищати інтереси своїх членів без посередництва централіз. структур (партій та проф­спілок), може мати певний успіх (фактично люди вдаються до способів прямої дії — пікетува­н­ня, блокува­н­ня руху тощо, протестуючи здебільшого лише проти невиплати заробіт. платні).

Літ.: Реклю Э. Эволюция, революция, анархический идеал / Пер. с франц. Москва, 1906; Кропоткин П. А. Со­брание сочинений. Т. 1–2. Москва, 1918; Яковлев Я. Рус­ский анархизм в великой рус­ской революции. Х., 1921; Бакунин М. А. Со­брание сочинений и писем. Т. 1–4. Москва, 1934–35; З історії анархії на Україні. Ч. 1. Л., 1936; R. Nozick. Anarchy, state and utopia. New York, 1974; R. C. Macridis. Contemporary politicаl ideologies. Boston; Toronto, 1986; Лебеденко А. М. История анархизма в Украине. Конец ХIХ — начало ХХ века. К., 1995; Политические партии Рос­сии. Конец ХІХ — первая треть ХХ века. Москва, 1996.

В. С. Лісовий

Завантажити статтю