АНДРУСЯ́К Микола Григорович (20. 02. 1902, с. Переволочна Золочів. пов., Галичина, нині Буського р-ну Львів. обл. — 25. 01. 1985, Бостон, Мас­сачусетс, США) — історик. Дійсний член НТШ (1932). Навч. у гімназії в Бродах, в укр. бурсі, Золочів. гімназії. 1919 — в УГА, 1920 — в армії УНР. 1921 вступив до Львів. університету. Студіював історію Польщі (зокрема укр.-польс. взаємини) у Ст. Закшевського; ви­вчав життя і діяльність геть­мана П. Конашевича-Сагайдачного, єпис­копа Й. Шумлянського. Від 1926 — чл., згодом — голова секції студентів-істориків у «Студентській громаді». Найважливіші праці того періоду: «Ідеологія українських су­спільних верств на Україні в 1-й пол. 17 ст.», «Про інтер­претацію історичних джерел», «Нерозвʼязані пита­н­ня в українській історіо­графії» та ін. 1928 здобув ступ. д-ра філософії; водночас місце вчителя нім. мови в гуманітар. дівочій гімназії Львова. 1929–30 — на примус. військ. службі. Від 1931 активно публікується у львів. період. ви­да­н­нях (зокрема в ж. «Нові шляхи»). Був зна­йомий і спів­працював з Б. Барвінським, К. Студинським, М. Возняком, І. Левицькою, А. Крушельницьким, М. Грушевським. Працював в архівах, книгозбірнях, приват. колекціях, збираючи матеріал для своїх робіт. Від 1941 — доцент УВУ в Празі. У квітні — липні 1944 — викладач історії укр. церкви в Греко-катол. богослов. академії у Львові. 1945– 48 — викладач історії України, від 1948 — над­звичай. проф. УВУ. Від 1950 проживав у США, викладав у коледжах та університетах. Досліджував діяльність геть­мана І. Мазепи, його звʼязки з королями Швеції і Польщі, з Прав­обереж. Україною, а також генезу і характер галиц. москвофільства, історію Галиц.-Волин. держави, козач­чини, укр. від­родже­н­ня в Галичині. У його працях Мазепа по­стає геть­маном «обох сторін Дні­пра», який не був ні «східної», ні «західної» орієнтації, а політиком, для котрого на першому плані стояли інтереси його країни. Залишив ґрунтовні наук. роз­відки про геть­манів Б. Хмельницького, П. Дорошенка, І. Виговського, П. Тетерю; досліджував походже­н­ня назви «Україна» та етапи роз­витку укр. нації, зокрема історію духовенства і його роль у просвітниц. русі, повернув з небу­т­тя імена багатьох священ­нослужителів, котрі пропагували укр. нац. ідею («Іван Хлопецький — пере­миський православ. єпис­коп-номінант в 1632–33» // «Записки НТШ», 1927, т. 147; «Іван Могильницький (з приводу столі­т­тя його смерті)» // «Діло», 1931, 20– 31 трав., 4 черв.; «Весна народів. Галицькі українці» // Там само, 1933, 12 трав.; «Перші галицько-українські селянські діячі» // «ЖЗ», 1933, ч. 1, та ін.). А. був добре обі­знаним історіо­графом («Українська історіо­графія за остан­нє десятилі­т­тя (1921–1930)» // «Літопис Червоної калини», 1932, ч. 9– 10; «Досягне­н­ня і зав­да­н­ня сучасної української історіо­графії: Від­чит на Шевченків. академії Наук. товариства ім. Т. Шевченка 6 трав. 1934 р.» // «Діло», 1934, 16–18 трав.). Автор своєрід. історії України княжої доби («Історичні нариси», Краків, 1940), де зокрема наголошує істор. традиції, важливі для укр. громадянства. Ви­ступав проти ідеол. тенденційності в істор. працях. Був членом Укр. наук. богослов. товариства у Львові (1936) та Укр. істор.-філол. товариства у Празі (1941).