Атеїзм

Визначення і загальна характеристика

АТЕЇ́ЗМ (від а… і грец. ϑεός — бог) — система філософських по­глядів, що від­кидає існува­н­ня Бога і від­повід­но до цього тлумачить релігію. У класич. Греції ате­їстами вважали мислителів Сократа та Анаксагора, котрі заперечували не ідею Бога як таку, а пантеон числен. богів-олімпійців. У середні віки А. рідкісний. У нову добу ате­їст. по­глядів дотримувалися франц. матеріалісти, які вважали релігію продуктом ошуканства і невігластва. У 1793 конвент Франц. респ. зробив спробу скасувати християнство і встановити культ Вищого ро­зуму, але цей екс­перимент тривав недовго. У 19 ст. ви­знач. пред­ставниками А. були Л. Фойєрбах, К. Маркс та Ф. Енгельс, концепції яких були викори­стані В. Леніним з політ. метою. У 20 ст. А. проголошено панів. ідеологією в комуніст. країнах. При цьому в окремих випадках (Польща, Болгарія) ставле­н­ня до релігії лишалося доволі толерантним, в інших (напр., Албанія) релігія була під цілковитою забороною. Водночас А. посів значне місце у зх. філософії 20 ст. (екзистенціалізм М. Гайдеґ­ґера, Ж.-П. Сартра, А. Камю). Проте більшість громадян у державах зх. демократії, навіть не будучи палкими віруючими, зараховують себе до певної конфесії. Класич. укр. філос. думці А. не притаман­ний, не був він закорінений і в мас. сві­домості українців. Щодо нібито «атеїзму» окремих пред­ставників інтелігенції 19 — поч. 20 ст., то доречніше говорити не про їхній А., а про пантеїзм чи реліг. вільнодумство, спричинене цезарепапізмом і русифікатор. роллю панівної православ. церкви. Масове пошире­н­ня А. в Україні почалося від 1920-х рр., коли «марксистсько-ленінський А.» проголошувався невід­ʼєм. рисою комуніст. світо­гляду. Якщо провід­ники УНР загалом були байдужими до питань віри, але намагалися сприяти становлен­ню незалежності православ. церкви в Україні (закон про автокефалію 1919), то на території, яку контролювали більшовики, від 5 лютого 1918 було введено в дію положе­н­ня декрету Раднаркому про від­окремле­н­ня церкви від держави та школи від церкви, що стало прикри­т­тям для мас. реквізицій церк. майна, ре­пресій проти священиків. На поч. 20-х рр. гоні­н­ня проти церкви дещо помʼякшилося, проте від 2-ї пол. 20-х рр. з посиле­н­ням тоталітар. контролю компартії за всіма сферами життя різко активізувалася робота створеної 1925 Всесоюз. спілки во­йовничих без­божників та її укр. від­ділка. Число осередків спілки на поч. 30-х рр. сягало 60 тис., а кількість закритих в Україні храмів збільшилася від 28 у 1926 до 330 за перші 9 місяців 1931. У 30-х рр. від­бувалося мас. закри­т­тя й нище­н­ня церков (1939 в УРСР діяло не більше 10 парафій з понад 10-ти тис., що існували 1917). Частина церков, що була від­крита під час нім. окупації, продовжувала діяти й після війни, внаслідок зміненого ставле­н­ня Й. Сталіна до РПЦ.

У Києві знищено 18 храмів, які становили значну архіт. цін­ність, і знесено 7 цвинтарів, у Полтаві та Харкові — по 11 ві­домих церков. Ті ж споруди, що дивом уціліли, використовувалися чи то з госп. метою (Благовіщенський собор у Харкові — склад зап­частин, Преображенська церква в Полтаві — зсипний пункт збіж­жя), чи пере­творювалися на музейні приміще­н­ня (Києво-Печерська лавра, Софійський собор і Володимирський собор, який до 1941 був антиреліг. музеєм). При цьому втрачено величезну кількість коштовних мист. речей (іконостаси, ікони, раки, панагії, хрести, ризи тощо). Числен. пред­ставників духовенства (зокрема й весь єпис­копат РПЦ та УАПЦ в Україні) ре­пресовано. Водночас на плакатах Спілки во­йовничих без­божників, у незлічен. антиреліг. ви­да­н­нях (від спец. добору праць з «класиків» до сатир. пере­казу Біблії старого більшовика О. Ярославського) у сві­домість мас вносилося марксівське «релігія — опій для народу» (з ленін. уточне­н­ням: «рід духовної сивухи»), карикатур. образ зажерливого, захлан­ного попа — агента контр­революції та зневага до всього, повʼяз. з церквою (зокрема й до памʼяток церк. мистецтва і літ-ри). І хоча така пропаганда не могла змінити глибин. пере­конань багатьох людей, вихованих ще до революції (зрікшись віри про людське око, вони часто потай продовжували ревно молитися), її вплив на молодь, яка виховувалася вже в рад. школах, виявився значно більшим. Згідно зі ст. 52 Кон­ституції СРСР 1977 (та від­повід. ста­т­тями кон­ституцій союз. респ.) лицемірно закріплювалося право громадян сповід­увати будь-яку релігію або ж не сповід­увати жодної, вільно вести ате­їст. пропаганду (водночас реліг. пропаганда, навіть у колі родини, часто кваліфікувалася як карний злочин). Хоча декларована офіц. позиція влади полягала в тому, що «жодна різниця між громадянами в їх правах в залежності від релігійних вірувань абсолютно не­припустима» (В. Ленін, т. 12, с. 143), реально права віруючих всіляко обмежувалися. Парт. і держ. апарат пильно стежив за тим, щоб молодь не від­відувала церкви. Релігійність, як правило, по­збавляла людину можливості просуватися по службі. Сусп-во було охоплене роз­галуженою мережею ате­їст. пропаганди, що починалася від дит. садків і включала обовʼязкові вузів. курси «наукового атеїзму» та від­відува­н­ня ате­їст. гуртків і лекцій за місцем роботи.

За офіц. рад. даними, в кін. 70-х рр. активно віруючі складали 8–10 % насел. (для України цей показник був трохи вищим — 15–20 %). До категорії віруючих потрапляли пере­важно селяни, люди серед. та старшого віку, решту оголошувано ате­їстами. Нині важко пере­вірити правдивість цих даних (хоча обрядовість трималася далі на до­статньо високому рівні — згідно з закритими даними Ради в справах релігій при РМ УРСР 1985 в Україні було охрещено 26 % новонароджених — показник вищий, ніж у деяких державах Зх. Європи). У селі серед старших людей традиц. церк. обрядовість зберігалася, але в місті вона була вижита майже повністю. Постів не дотримувалися. Реліг. свят здебільшого від­крито не святкували, за винятком хіба що виготовле­н­ня крашанок та пасок на Великдень, хоча й їх споживали, дуже часто не освятивши попередньо в церкві. З Великоднем влада боролася особливо старан­но — саме у Великодню ніч телеефір заповнювали роз­важальними про­грамами, аби від­вернути людей від «церковного дурману». Внаслідок потужної ідеол. обробки після 2-ї світової війни пере­важна частина міської і сільс. молоді від­кидала існува­н­ня Бога; Ісуса Христа вважала шкідливою вигадкою церковників, а церкву — вмістилищем старого й віджилого. При цьому їхній світо­гляд не можна було на­звати й матеріалістичним, бо на рівні «сакруму» часто вірили не лише в «без­смертні ідеї марксизму-ленінізму», а й у числен­ні забобони та прикмети (боялися під­вестися з лівої ноги, обминали чорних котів та молодиць з порожніми від­рами). На противагу християнству, витворювалася нова «цивільна релігія» — своєрід. культ комуніст. поганства з власною есхатологією (побудова світлого майбутнього), роз­виненою агіо­графією («житія» К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна, Й. Сталіна, жит­тєписи «святих» — Я. Свердлова, С. Орджонікідзе, Ф. Дзержинського та ін., незлічен. «угодників» та «мучеників»), старан­но виробленою обрядовістю (ритуали зʼ­їздів, зборів, клятв, вахт, послань нащадкам тощо) й іконо­графією (зображе­н­ня сюжетів комуніст. культу в усіх до­ступ., а часом і недореч. місцях), що ставало приводом для числен. анекдотів. Рад. інтелігенція (а кількісно вона, враховуючи лікарів, учителів та інж.-тех. працівників, становила багатоміль­йон­ну сусп. групу), крім інтелігенції Галичини, Буковини, Волині та частково деяких ін. регіонів, у Воскресі­н­ня мертвих і таїнство пере­творе­н­ня хліба й вина на Тіло й Кров Господні так само не вірила. Але в річищі «кухон­ного фрондерства» у цьому середовищі зробилося модним (особливо після на­друкува­н­ня 1966 роману М. Булгакова «Майстер і Маргарита», що став однією з «культових» книжок рад. інтелектуалів) вважати Ісуса Христа істор. особою, мудрим філософом-гуманістом. Церкву шанували як вмістилище великих культур. на­дбань. Морал. частину християн. вче­н­ня вважали без­умовно правильною й вартою наслідува­н­ня. Реально до­ступне для громадян Святе Письмо стало лише в кін. 80-х рр. Тому осн. «релігіє­знавчу» інформацію одержували з курсів наук. атеїзму, критич. адаптацій Біблії талановитого польс. публіциста З. Косидовського та антиреліг. ж. «Наука и религия» та «Людина і світ» (остан. часопис, що видається від 1965, пере­творився в наші дні на авторитетне культурологічно-релігіє­знавче ви­да­н­ня). Такими загалом були й по­гляди авторитет. поколі­н­ня укр. шістдесятників. Слід застерегти: все викладене вище стосується насамперед колиш. під­російської України. Для Галичини греко-католиц. церква впродовж усього часу «других совітів» лишалася прихистком нац. духу. І в сільс. хатах, і у львів. квартирах при­ймачі були стаціонарно налаштовані на хвилю радіо Ватикану, і щонеділі багато родин у своїх помешка­н­нях від­стоювали навколішках літургію, транс­льовану з Риму. Від кін. 80-х рр. церква в СРСР із гнаної знову зробилася вельми шанованою сусп. ін­ституцією. Від­булося й значне зруше­н­ня сусп. сві­домості. Згідно з опитува­н­нями служби «Соціо-Гел­лап» у 1995 30 % респондентів заявили, що релігія надає сенс їхньому життю, 13 % — веде до спасі­н­ня, 11 % ви­знали, що віра дає їм надію і допомагає жити. Церкві як сусп. ін­ститутові повністю довіряють 47 % опитаних, 28 % довіряють частково (при цьому ступінь довіри зменшується з під­вище­н­ням освіт. рівня респондентів). Протягом остан. десятилі­т­тя стереотип поведінки громадян значно змінився. Знову майже по­всюдно стали від­значатися церк. свята (найважливіші з них — Різдво, Великдень і Трійця — від 1990 стали державними). Більшість дітей знову хрестять у церкві, хреще­н­ня прийняли й багато дорослих. Поширеними стали похорони з церк. від­співува­н­ням (особливо на селі). Широко від­родилося писанкарство, обовʼязкове освяче­н­ня великодніх страв. Проникають реліг. мотиви й у мас. молодіжну культуру (популярним став патріот. шлягер «Боже, Україну збережи! Господи, помилуй нас!»). Місце офіційного рад. А. для значної частини насел. України за­ступила декларована релігійність. Але кількість активно віруючих (тобто тих, хто регулярно ходить до церкви й при­ймає причастя) в Україні не пере­вищує 10–15 млн осіб. За висновками Ін­ституту філософії НАНУ, соціологічно не фіксується мас. зро­ста­н­ня сві­домих реліг. пере­конань, так само як і мас. сві­домого пере­ходу невіруючих у лоно церкви, якщо релігійність вимірювати справж. мірками і не вважати за неї спалах інтересу до релігії як до неосвоєної ділянки культури і нар. традицій. Хоча майже половина дорослих громадян нині, згідно з даними соціол. опитувань, може ви­значити свою конфес. належність, для більшості з них цей вибір є наслідком політ. пере­конань чи культур. зацікавлень. Це видно з того, що парафіяни майже всіх церков активніше беруть участь у різноманіт. освяче­н­нях (води на Водохреща, зілля на Трійцю, яблук на Спаса тощо) і значно рідше йдуть до сповіді й причастя (а саме євхаристія є основою християнства).

М. В. Стріха

Радянський «науковий» атеїзм

Ви­значе­н­ня А., мета й методи ате­їст. пропаганди в рад. Україні змінювалися залежно від ін­струкцій моск. парт­апаратників, ухвал різних зі­брань ленінців і т. зв. бійців ідеол. фронту. Після 2-ї світової війни А., з одного боку, був уведений до системи марксист.-ленін. філософії поряд з діалект. та істор. матеріалізмом, політ­економією, наук. комунізмом, з другого — вважався складником комуніст. вихова­н­ня, що мало на меті виплекати нову рад. людину, яка житиме в новій спільноті рад. людей в одній з фаз по­ступу до комунізму. Рос. комуністи вважали, що А. започаткувався в Стародав. Греції, а їхні укр. поплічники повʼязували витоки А. в Україні з Т. Шевченком, І. Франком, Лесею Українкою, М. Коцюбинським, П. Грабовським. Ате­їст. пропагандою було охоплено все насел. за допомогою агітаторів у від­ділах товариства «Зна­н­ня», каф. у навч. закладах, ВПШ (там часто-густо працювали роз­стриги, агенти спец. служб тощо), спец. групах при комітетах комуніст. партії різних рівнів тощо. У цю роботу втягувалися ЗМІ, театри, кінемато­граф, творчі спілки. З особл. жорстокістю пере­слідувано нац. церкви (УГКЦ, УАПЦ) та різні від­галуже­н­ня проте­стантизму, новоцерковництва, а також т. зв. екзотичні вірува­н­ня, як-от ви­знавці Крішни або баха­їсти. Для рад. ате­їстів вагоме значе­н­ня мала така об­ставина, як нац. приналежність церкви. Нац. церкви під­лягали всілякому пере­слідуван­ню, дифамації, плюндруван­ню. Так, пере­слідувань за­знали УГКЦ, УАПЦ, ви­знавці іудаїзму, християни катол. обряду (див. Антирелігійний терор). Пропаганда йшла в двох напрямах: нище­н­ня конфесії і нище­н­ня нац. мови. Ате­їсти не обмежувалися забороною на конфесії, які вони називали сектами: вони брали сектантів під особл. опіку на виробництві, виселяли з міст, увʼязнювали, по­збавляли батьків. прав. Дітей сектантів спочатку «проробляли» в піонер. і комсомол. організаціях, а потім виключали з них, що трагічно впливало на все їхнє подальше життя. У своїй роботі ате­їсти по­стійно вдавалися до послуг парт. організацій, комсомолу, проф­спілок, міліції, спец. служб, громад. (напр., Добровільні народні дружини) і різних напів­офіц. організацій. Після роз­валу СРСР рад. «науковий» А. припинив своє існува­н­ня, проте деякі його залишки зберігаються в працях ідеологів лівих партій.

Літ.: E. Cassirer. Die Philosofie der Aufklärung. 1932; S. Petrement. Le Dualisme dans lʼhistoire de la philosophie et des religions. 1946; R. Piddington. An Introduction to Social Anthropology. 1950; A. Flew, A. Macintyre, P. Rocoeur. The Religious Significance of Atheism. 1969; Галечка Т. Атеїзм, теологія, ревізіонізм: Крит. аналіз ревізіоніст. фальсифікацій марксистсько-ленінського атеїзму. К., 1980; Атеїзм і су­спільний про­грес. К., 1981; Актуальні про­блеми наукового атеїзму і релігії: Бібліогр. покажч. Л., 1982; Терещенко Ю. І. Єд­ність наукового атеїзму і комуністичної моралі. К., 1983; Пашенко В. О. Науковий атеїзм як духовна цін­ність. К., 1983; Бискуп А. В. Атеїзм у боротьбі з уніатськими фальсифікаторами. Л., 1984; Колодний А. М. Атеїзм як форма світо­глядного зна­н­ня і самосві­домості особи. К., 1984; Філософський словник. К., 1986; Ислам // Словарь атеиста. Москва, 1988; Жабко-Потапович Л. Христове світло в Україні. Чикаґо, 1991; Арабаджян А. З. Истоки духовности: Религия и атеизм. Москва, 1993; Тарасов Ю. В., Клецова С. Я. Преодоление духовных деформаций гуманизмом религии и атеизма. Алчевск, 1994; Горак Г. І. Духовні основи су­спільного буття // Філософія: Курс лекцій. К., 1994; Дещиця М. Малий український церковно-історичний словник. Л., 1994; Любащенко В. І. Історія проте­стантизму в Україні: Курс лекцій. К., 1996; Християнство і культура: історія, традиції, сучасність: Зб. наук. пр. П., 1998; Сулима В. Біблія і українська література. К., 1998.

О. А. Герасимчук

Завантажити статтю