Атеїзм

АТЕЇ́ЗМ (від а… і грец. ϑεός – бог) – система філософських поглядів, що відкидає існування Бога і відповідно до цього тлумачить релігію. У класич. Греції атеїстами вважали мислителів Сократа та Анаксагора, котрі заперечували не ідею Бога як таку, а пантеон числен. богів-олімпійців. У середні віки А. рідкісний. У нову добу атеїст. поглядів дотримувалися франц. матеріалісти, які вважали релігію продуктом ошуканства і невігластва. У 1793 конвент Франц. респ. зробив спробу скасувати християнство і встановити культ Вищого розуму, але цей експеримент тривав недовго. У 19 ст. визнач. представниками А. були Л. Фойєрбах, К. Маркс та Ф. Енгельс, концепції яких були використані В. Леніним з політ. метою. У 20 ст. А. проголошено панів. ідеологією в комуніст. країнах. При цьому в окремих випадках (Польща, Болгарія) ставлення до релігії лишалося доволі толерантним, в інших (напр., Албанія) релігія була під цілковитою забороною. Водночас А. посів значне місце у зх. філософії 20 ст. (екзистенціалізм М. Гайдеґґера, Ж.-П. Сартра, А. Камю). Проте більшість громадян у державах зх. демократії, навіть не будучи палкими віруючими, зараховують себе до певної конфесії. Класич. укр. філос. думці А. не притаманний, не був він закорінений і в мас. свідомості українців. Щодо нібито «атеїзму» окремих представників інтелігенції 19 – поч. 20 ст., то доречніше говорити не про їхній А., а про пантеїзм чи реліг. вільнодумство, спричинене цезарепапізмом і русифікатор. роллю панівної православ. церкви. Масове поширення А. в Україні почалося від 1920-х рр., коли «марксистсько-ленінський А.» проголошувався невід’єм. рисою комуніст. світогляду. Якщо провідники УНР загалом були байдужими до питань віри, але намагалися сприяти становленню незалежності православ. церкви в Україні (закон про автокефалію 1919), то на території, яку контролювали більшовики, від 5 лютого 1918 було введено в дію положення декрету Раднаркому про відокремлення церкви від держави та школи від церкви, що стало прикриттям для мас. реквізицій церк. майна, репресій проти священиків. На поч. 20-х рр. гоніння проти церкви дещо пом’якшилося, проте від 2-ї пол. 20-х рр. з посиленням тоталітар. контролю компартії за всіма сферами життя різко активізувалася робота створеної 1925 Всесоюз. спілки войовничих безбожників та її укр. відділка. Число осередків спілки на поч. 30-х рр. сягало 60 тис., а кількість закритих в Україні храмів збільшилася від 28 у 1926 до 330 за перші 9 місяців 1931. У 30-х рр. відбувалося мас. закриття й нищення церков (1939 в УРСР діяло не більше 10 парафій з понад 10-ти тис., що існували 1917). Частина церков, що була відкрита під час нім. окупації, продовжувала діяти й після війни, внаслідок зміненого ставлення Й. Сталіна до РПЦ.

У Києві знищено 18 храмів, які становили значну архіт. цінність, і знесено 7 цвинтарів, у Полтаві та Харкові – по 11 відомих церков. Ті ж споруди, що дивом уціліли, використовувалися чи то з госп. метою (Благовіщенський собор у Харкові – склад запчастин, Преображенська церква в Полтаві – зсипний пункт збіжжя), чи перетворювалися на музейні приміщення (Києво-Печерська лавра, Софійський собор і Володимирський собор, який до 1941 був антиреліг. музеєм). При цьому втрачено величезну кількість коштовних мист. речей (іконостаси, ікони, раки, панагії, хрести, ризи тощо). Числен. представників духовенства (зокрема й весь єпископат РПЦ та УАПЦ в Україні) репресовано. Водночас на плакатах Спілки войовничих безбожників, у незлічен. антиреліг. виданнях (від спец. добору праць з «класиків» до сатир. переказу Біблії старого більшовика О. Ярославського) у свідомість мас вносилося марксівське «релігія – опій для народу» (з ленін. уточненням: «рід духовної сивухи»), карикатур. образ зажерливого, захланного попа – агента контрреволюції та зневага до всього, пов’яз. з церквою (зокрема й до пам’яток церк. мистецтва і літ-ри). І хоча така пропаганда не могла змінити глибин. переконань багатьох людей, вихованих ще до революції (зрікшись віри про людське око, вони часто потай продовжували ревно молитися), її вплив на молодь, яка виховувалася вже в рад. школах, виявився значно більшим. Згідно зі ст. 52 Конституції СРСР 1977 (та відповід. статтями конституцій союз. респ.) лицемірно закріплювалося право громадян сповідувати будь-яку релігію або ж не сповідувати жодної, вільно вести атеїст. пропаганду (водночас реліг. пропаганда, навіть у колі родини, часто кваліфікувалася як карний злочин). Хоча декларована офіц. позиція влади полягала в тому, що «жодна різниця між громадянами в їх правах в залежності від релігійних вірувань абсолютно неприпустима» (В. Ленін, т. 12, с. 143), реально права віруючих всіляко обмежувалися. Парт. і держ. апарат пильно стежив за тим, щоб молодь не відвідувала церкви. Релігійність, як правило, позбавляла людину можливості просуватися по службі. Сусп-во було охоплене розгалуженою мережею атеїст. пропаганди, що починалася від дит. садків і включала обов’язкові вузів. курси «наукового атеїзму» та відвідування атеїст. гуртків і лекцій за місцем роботи.

За офіц. рад. даними, в кін. 70-х рр. активно віруючі складали 8–10 % насел. (для України цей показник був трохи вищим – 15–20 %). До категорії віруючих потрапляли переважно селяни, люди серед. та старшого віку, решту оголошувано атеїстами. Нині важко перевірити правдивість цих даних (хоча обрядовість трималася далі на достатньо високому рівні – згідно з закритими даними Ради в справах релігій при РМ УРСР 1985 в Україні було охрещено 26 % новонароджених – показник вищий, ніж у деяких державах Зх. Європи). У селі серед старших людей традиц. церк. обрядовість зберігалася, але в місті вона була вижита майже повністю. Постів не дотримувалися. Реліг. свят здебільшого відкрито не святкували, за винятком хіба що виготовлення крашанок та пасок на Великдень, хоча й їх споживали, дуже часто не освятивши попередньо в церкві. З Великоднем влада боролася особливо старанно – саме у Великодню ніч телеефір заповнювали розважальними програмами, аби відвернути людей від «церковного дурману». Внаслідок потужної ідеол. обробки після 2-ї світової війни переважна частина міської і сільс. молоді відкидала існування Бога; Ісуса Христа вважала шкідливою вигадкою церковників, а церкву – вмістилищем старого й віджилого. При цьому їхній світогляд не можна було назвати й матеріалістичним, бо на рівні «сакруму» часто вірили не лише в «безсмертні ідеї марксизму-ленінізму», а й у численні забобони та прикмети (боялися підвестися з лівої ноги, обминали чорних котів та молодиць з порожніми відрами). На противагу християнству, витворювалася нова «цивільна релігія» – своєрід. культ комуніст. поганства з власною есхатологією (побудова світлого майбутнього), розвиненою агіографією («житія» К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна, Й. Сталіна, життєписи «святих» – Я. Свердлова, С. Орджонікідзе, Ф. Дзержинського та ін., незлічен. «угодників» та «мучеників»), старанно виробленою обрядовістю (ритуали з’їздів, зборів, клятв, вахт, послань нащадкам тощо) й іконографією (зображення сюжетів комуніст. культу в усіх доступ., а часом і недореч. місцях), що ставало приводом для числен. анекдотів. Рад. інтелігенція (а кількісно вона, враховуючи лікарів, учителів та інж.-тех. працівників, становила багатомільйонну сусп. групу), крім інтелігенції Галичини, Буковини, Волині та частково деяких ін. регіонів, у Воскресіння мертвих і таїнство перетворення хліба й вина на Тіло й Кров Господні так само не вірила. Але в річищі «кухонного фрондерства» у цьому середовищі зробилося модним (особливо після надрукування 1966 роману М. Булгакова «Майстер і Маргарита», що став однією з «культових» книжок рад. інтелектуалів) вважати Ісуса Христа істор. особою, мудрим філософом-гуманістом. Церкву шанували як вмістилище великих культур. надбань. Морал. частину християн. вчення вважали безумовно правильною й вартою наслідування. Реально доступне для громадян Святе Письмо стало лише в кін. 80-х рр. Тому осн. «релігієзнавчу» інформацію одержували з курсів наук. атеїзму, критич. адаптацій Біблії талановитого польс. публіциста З. Косидовського та антиреліг. ж. «Наука и религия» та «Людина і світ» (остан. часопис, що видається від 1965, перетворився в наші дні на авторитетне культурологічно-релігієзнавче видання). Такими загалом були й погляди авторитет. покоління укр. шістдесятників. Слід застерегти: все викладене вище стосується насамперед колиш. підросійської України. Для Галичини греко-католиц. церква впродовж усього часу «других совітів» лишалася прихистком нац. духу. І в сільс. хатах, і у львів. квартирах приймачі були стаціонарно налаштовані на хвилю радіо Ватикану, і щонеділі багато родин у своїх помешканнях відстоювали навколішках літургію, трансльовану з Риму. Від кін. 80-х рр. церква в СРСР із гнаної знову зробилася вельми шанованою сусп. інституцією. Відбулося й значне зрушення сусп. свідомості. Згідно з опитуваннями служби «Соціо-Геллап» у 1995 30 % респондентів заявили, що релігія надає сенс їхньому життю, 13 % – веде до спасіння, 11 % визнали, що віра дає їм надію і допомагає жити. Церкві як сусп. інститутові повністю довіряють 47 % опитаних, 28 % довіряють частково (при цьому ступінь довіри зменшується з підвищенням освіт. рівня респондентів). Протягом остан. десятиліття стереотип поведінки громадян значно змінився. Знову майже повсюдно стали відзначатися церк. свята (найважливіші з них – Різдво, Великдень і Трійця – від 1990 стали державними). Більшість дітей знову хрестять у церкві, хрещення прийняли й багато дорослих. Поширеними стали похорони з церк. відспівуванням (особливо на селі). Широко відродилося писанкарство, обов’язкове освячення великодніх страв. Проникають реліг. мотиви й у мас. молодіжну культуру (популярним став патріот. шлягер «Боже, Україну збережи! Господи, помилуй нас!»). Місце офіційного рад. А. для значної частини насел. України заступила декларована релігійність. Але кількість активно віруючих (тобто тих, хто регулярно ходить до церкви й приймає причастя) в Україні не перевищує 10–15 млн осіб. За висновками Інституту філософії НАНУ, соціологічно не фіксується мас. зростання свідомих реліг. переконань, так само як і мас. свідомого переходу невіруючих у лоно церкви, якщо релігійність вимірювати справж. мірками і не вважати за неї спалах інтересу до релігії як до неосвоєної ділянки культури і нар. традицій. Хоча майже половина дорослих громадян нині, згідно з даними соціол. опитувань, може визначити свою конфес. належність, для більшості з них цей вибір є наслідком політ. переконань чи культур. зацікавлень. Це видно з того, що парафіяни майже всіх церков активніше беруть участь у різноманіт. освяченнях (води на Водохреща, зілля на Трійцю, яблук на Спаса тощо) і значно рідше йдуть до сповіді й причастя (а саме євхаристія є основою християнства).

М. В. Стріха

Радянський «науковий» атеїзм

Визначення А., мета й методи атеїст. пропаганди в рад. Україні змінювалися залежно від інструкцій моск. партапаратників, ухвал різних зібрань ленінців і т. зв. бійців ідеол. фронту. Після 2-ї світової війни А., з одного боку, був уведений до системи марксист.-ленін. філософії поряд з діалект. та істор. матеріалізмом, політекономією, наук. комунізмом, з другого – вважався складником комуніст. виховання, що мало на меті виплекати нову рад. людину, яка житиме в новій спільноті рад. людей в одній з фаз поступу до комунізму. Рос. комуністи вважали, що А. започаткувався в Стародав. Греції, а їхні укр. поплічники пов’язували витоки А. в Україні з Т. Шевченком, І. Франком, Лесею Українкою, М. Коцюбинським, П. Грабовським. Атеїст. пропагандою було охоплено все насел. за допомогою агітаторів у відділах товариства «Знання», каф. у навч. закладах, ВПШ (там часто-густо працювали розстриги, агенти спец. служб тощо), спец. групах при комітетах комуніст. партії різних рівнів тощо. У цю роботу втягувалися ЗМІ, театри, кінематограф, творчі спілки. З особл. жорстокістю переслідувано нац. церкви (УГКЦ, УАПЦ) та різні відгалуження протестантизму, новоцерковництва, а також т. зв. екзотичні вірування, як-от визнавці Крішни або бахаїсти. Для рад. атеїстів вагоме значення мала така обставина, як нац. приналежність церкви. Нац. церкви підлягали всілякому переслідуванню, дифамації, плюндруванню. Так, переслідувань зазнали УГКЦ, УАПЦ, визнавці іудаїзму, християни катол. обряду (див. Антирелігійний терор). Пропаганда йшла в двох напрямах: нищення конфесії і нищення нац. мови. Атеїсти не обмежувалися забороною на конфесії, які вони називали сектами: вони брали сектантів під особл. опіку на виробництві, виселяли з міст, ув’язнювали, позбавляли батьків. прав. Дітей сектантів спочатку «проробляли» в піонер. і комсомол. організаціях, а потім виключали з них, що трагічно впливало на все їхнє подальше життя. У своїй роботі атеїсти постійно вдавалися до послуг парт. організацій, комсомолу, профспілок, міліції, спец. служб, громад. (напр., Добровільні народні дружини) і різних напівофіц. організацій. Після розвалу СРСР рад. «науковий» А. припинив своє існування, проте деякі його залишки зберігаються в працях ідеологів лівих партій.

Літ.: E. Cassirer. Die Philosofie der Aufklärung. 1932; S. Petrement. Le Dualisme dans l’histoire de la philosophie et des religions. 1946; R. Piddington. An Introduction to Social Anthropology. 1950; A. Flew, A. Macintyre, P. Rocoeur. The Religious Significance of Atheism. 1969; Галечка Т. Атеїзм, теологія, ревізіонізм: Крит. аналіз ревізіоніст. фальсифікацій марксистсько-ленінського атеїзму. К., 1980; Атеїзм і суспільний прогрес. К., 1981; Актуальні проблеми наукового атеїзму і релігії: Бібліогр. покажч. Л., 1982; Терещенко Ю. І. Єдність наукового атеїзму і комуністичної моралі. К., 1983; Пашенко В. О. Науковий атеїзм як духовна цінність. К., 1983; Бискуп А. В. Атеїзм у боротьбі з уніатськими фальсифікаторами. Л., 1984; Колодний А. М. Атеїзм як форма світоглядного знання і самосвідомості особи. К., 1984; Філософський словник. К., 1986; Ислам // Словарь атеиста. Москва, 1988; Жабко-Потапович Л. Христове світло в Україні. Чикаґо, 1991; Арабаджян А. З. Истоки духовности: Религия и атеизм. Москва, 1993; Тарасов Ю. В., Клецова С. Я. Преодоление духовных деформаций гуманизмом религии и атеизма. Алчевск, 1994; Горак Г. І. Духовні основи суспільного буття // Філософія: Курс лекцій. К., 1994; Дещиця М. Малий український церковно-історичний словник. Л., 1994; Любащенко В. І. Історія протестантизму в Україні: Курс лекцій. К., 1996; Християнство і культура: історія, традиції, сучасність: Зб. наук. пр. П., 1998; Сулима В. Біблія і українська література. К., 1998.

О. А. Герасимчук

Рекомендована література

E. Cassirer. Die Philosofie der Aufklärung. 1932;
S. Petrement. Le Dualisme dans l’histoire de la philosophie et des religions. 1946;
R. Piddington. An Introduction to Social Anthropology. 1950;
A. Flew, A. Macintyre, P. Rocoeur. The Religious Significance of Atheism. 1969;
Галечка Т. Атеїзм, теологія, ревізіонізм: Крит. аналіз ревізіоніст. фальсифікацій марксистсько-ленінського атеїзму. К., 1980;
Атеїзм і суспільний прогрес. К., 1981;
Актуальні проблеми наукового атеїзму і релігії: Бібліогр. покажч. Л., 1982;
Терещенко Ю. І. Єдність наукового атеїзму і комуністичної моралі. К., 1983;
Пашенко В. О. Науковий атеїзм як духовна цінність. К., 1983;
Бискуп А. В. Атеїзм у боротьбі з уніатськими фальсифікаторами. Л., 1984;
Колодний А. М. Атеїзм як форма світоглядного знання і самосвідомості особи. К., 1984;
Філософський словник. К., 1986;
Ислам // Словарь атеиста. Москва, 1988;
Жабко-Потапович Л. Христове світло в Україні. Чикаґо, 1991;
Арабаджян А. З. Истоки духовности: Религия и атеизм. Москва, 1993;
Тарасов Ю. В., Клецова С. Я. Преодоление духовных деформаций гуманизмом религии и атеизма. Алчевск, 1994;
Горак Г. І. Духовні основи суспільного буття // Філософія: Курс лекцій. К., 1994;
Дещиця М. Малий український церковно-історичний словник. Л., 1994;
Любащенко В. І. Історія протестантизму в Україні: Курс лекцій. К., 1996;
Християнство і культура: історія, традиції, сучасність: Зб. наук. пр. П., 1998;
Сулима В. Біблія і українська література. К., 1998.