Аудіологія

Визначення і загальна характеристика

АУДІОЛО́ГІЯ (від лат. audio — слухаю і …логія) — галузь науки про слух, яка є однією з наймолодших в отології. Виділе­н­ня А. як самост. мед. спеціальності від­булося у 1948 на Між­нар. кон­гресі в Стокгольмі. Зав­да­н­ня А.: ви­вче­н­ня слух. функції в нормі та при різних патол. станах; профілактика захворювань органу слуху; своєчасне виявле­н­ня глухоти й приглухуватості серед насел. і особливо у дітей (новонароджених, ран­нього та молодшого віку); роз­робка та впровадже­н­ня в практику засобів і методів діагностики, лікува­н­ня, шляхів компенсації та корекції порушеного слух. спри­йма­н­ня, слухо­протезува­н­ня. А. тісно повʼязана з досягне­н­нями клініч. отіатрії, успіхами фізики, фізіології, електроніки, акустики, психології, сурдопедагогіки та ін. суміж. наук. Слуховий аналізатор — це складна анатомо-фізіол. система, що включає периферійні рецептори в завитку та центр. слухові шляхи й слух. частину кори мозку. Провід­не місце в структурі глухоти й приглухуватості за­ймає ураже­н­ня звукос­при­ймал. апарату — т. зв. кохлеарний неврит, або сенсоневральна приглухуватість (70– 80 %), решта 20–30 % — це поруше­н­ня звуко­провід­ного апарату (гнійний серед. отит, його наслідки, ото­склероз, аномалії роз­витку зовн. вуха). При сенсоневральних формах ураже­н­ня слуху різко обмежуються можливості слуховід­новлюв. хірургії та терапевтич. заходів. Осн. засоби допомоги — це слухо­протезува­н­ня, сурдопед. методи компенсації та корекції наслідків ураже­н­ня слуху. Ви­вче­н­ня стану слуху здійснюється субʼєктив. та обʼєктив. методами. Осн. субʼєктивні методи: аудіометрія порогова тональна, надпорогова тональна та мовлен­нєва. Обʼєктивні методи: аудіометрія, що базується на інтер­претації слухових викликаних потенціалів (СВП), акустична імпе­дансометрія (реєстрація акустич. рефлексу мʼязів серед. вуха), тімпанометрія та акустична емісія. Слухо­протезува­н­ня за допомогою акустич. при­строїв (слух. апаратів) є функціонально значимою складовою А. і до­зволяє людині з будь-якими, навіть мінімал. залишками слуху, активізувати слух. сприйня­т­тя мовле­н­ня, поліпшити мисле­н­ня, памʼять, псих. діяльність у цілому, усунути за­грозу звук. де­привації особистості. Доцільне раннє слухо­протезува­н­ня дітей, починаючи від перших днів життя (у випадку встановле­н­ня поруше­н­ня слуху). Сучасні слух. апарати — це по­єд­на­н­ня унікал. можливостей цифр. технологій і високоточної елемент. бази, що до­зволяє людині чути різноманітні звуки без спотворень, спри­ймати мову за різних шумових умов. У слух. апаратах нового поколі­н­ня перед­бачено автоматичне регулюва­н­ня гучності. При важких формах втрати слуху, особливо в ран­ньому дитинстві, крім слухо­протезува­н­ня, велике значе­н­ня мають пед. засоби забезпече­н­ня повноцін­ного спілкува­н­ня, говорі­н­ня, спри­йма­н­ня, ро­зумі­н­ня мовле­н­ня, формува­н­ня здатності аналізу мовлен­нєвих сигналів як результату інтелектуал. діяльності особистості, активізації пере­бігу псих. процесів (спри­йма­н­ня, памʼяті, мисле­н­ня тощо) при обробці сенсорної інформації, виробле­н­ня еталонів та ідентифікації з ними по­ступально швидкоплин. мовле­н­ня. Взаємодія аналізаторів (акустичного, зорового, тактильного) дає змогу роз­ширити коло периферій. сигналів, що зумовлює якісно вищий рівень адаптації особистості в соц. середовищі, зокрема і комунікабельності. Кохлеарна (завиткова) імплантація як вид слухо­протезува­н­ня — винахід остан­ніх двох десятиріч. Крім того, вживле­н­ня імплантату остан­нім часом стало можливим на рівні стовбура мозку та слух. ділянки кори голов. мозку. У звʼязку з на­громадже­н­ням знань про кодува­н­ня звука в слух. системі, роз­витком техніки і методів вживле­н­ня імплантату є всі під­стави сподіватись, що протезува­н­ня різних ділянок слух. системи дасть можливість створити «штучне вухо» для глухих. Пита­н­ня А. висвітлюють «Журнал вушних, носових і горлових хвороб» і «Дефектологія».

Літ.: Шварц І. Б. ...Як боротися з глухотою і запобігати їй: Бесіди лікаря. К., 1936; Компанієць С. М. Чому виникає глухота і як їй запобігати. К., 1941; Коломийченко А. И., Шейнман Н. С. Атлас тональных аудиометрических ис­следований. К., 1962; Ундриц В. Ф. и др. Руководство по клинической аудиологии. Москва, 1962; Ермолаев В. Г., Левин А. Н. Практическая аудиология. Ленин­град, 1969; Конингсмарк Б. В., Горлин Р. Д. Генетические и метаболические нарушения слуха. М., 1980; Базаров В. Г. и др. Основы аудиологии и слухо­протезирования. Москва, 1984; Шидловская Т. В. Клинико-аудиологические взаимосвязи при заболеваниях периферического отдела звукового анализатора. К., 1985; Козлов М. Я., Левин А. Л. Детская сурдоаудиология. Ленин­град, 1989; Писанко В. М. Екс­периментальне об­грунтува­н­ня та клінічна апробація полім­одальної пере­дачі звуку хворим з нейросенсорною приглухуватістю та глухотою. К., 1993; Луцько К. В. Слово та символ у системі формува­н­ня інтелектуальної діяльності глухої дитини // Дефектологія. 1999. № 3; Шидловська Т. В., Римар В. В. Кореляція між показниками коротколатентних слухових викликаних потенціалів та реоенцефало­графії при початкових поруше­н­нях функції звукос­прийня­т­тя радіаційного генезу // Журнал вушних, носових і горлових хвороб. 1999. № 6; Тімен Г. Е. Слух // Там само. 2000. № 1.

К. В. Луцько, Б. С. Мороз

Завантажити статтю