КОНСТИТУ́ЦІЯ (від лат. constitutio — устрій, установле­н­ня) — основний закон держави і су­спільства (народу). К. є нормативно-правовим актом найвищої юридичної сили, що регламентує основні засади функціонува­н­ня політичної системи су­спільства, встановлює засади державного ладу, порядок формува­н­ня, організації і діяльності державного механізму, ви­значає принципи територіальної організації держави, закріплює основи правового статусу людини і громадянина, її взаємин з державою. Це система обмежень державної влади встановлена насамперед шляхом проголоше­н­ня кон­ституційних прав і свобод людини та громадянина і ви­значе­н­ня їхніх гарантій, а також поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову. Таке ро­зумі­н­ня К. ґрунтується на принципах природного права, що роз­глядає її як центральний елемент кон­ституціоналізму — державного правлі­н­ня, обмеженого К. Термін «К.» уперше вжито на по­значе­н­ня актів державної влади в період республіки у Давньому Римі. Пізніше його за­стосовували при посилан­ні на акти правителів інших епох, проте з часом він взагалі ви­йшов з ужитку. Лише від 18 ст. це поня­т­тя використовують у сучасному ро­зумін­ні. За формою зовнішнього виразу ви­окремлюють писані та неписані К. Неписана К. — сукупність писаних правових актів (законів і судових прецедентів) та неписаних джерел звичаєвого характеру (кон­ституційних звичаїв і угод), які регулюють сферу від­носин владарюва­н­ня (зокрема К. Великої Британії та Нової Зеландії). Писані К. поділяють на кодифіковані (прийняті у формі єдиного акта) й некодифіковані, що складаються з кількох актів однакової сили, кожен з яких, як правило, офіційно ви­значений кон­ституційним законом (їх ще називають систематизованими і несистематизованими). За способом внесе­н­ня змін роз­різняють жорсткі та гнучкі К., а також К. з більшим і меншим ступенем жорсткості. До гнучких К. зміни вносять у звичайному законодавчому порядку (лише неписані), до жорстких — у спеціальному, порівняно ускладненому порядку (практично усі писані К.). За способом прийня­т­тя вони бувають народними (ухвалені установчими зборами, шляхом референдуму або парламентом) й октро­йованими (дарованими), при цьому досить часто обидва способи по­єд­нують. Інколи ви­окремлюють фактичні й формальні К., хоча частина науковців-кон­ституціоналістів такий поділ заперечує. За часом прийня­т­тя роз­різняють старі, нові та новітні К. Більшість із старих К. (або К. першої хвилі), прийнятих до 1-ї світової війни, нині уже не діють, окрім К. США 1787 та декількох інших. Ухвале­н­ня нових К. (другої хвилі) припадає на період між 1-ю і 2-ю світовими війнами, третя хвиля (новітні К.) роз­почалася у повоєн­ні роки і триває донині. К. різних періодів мають свої особливості, зокрема у новітніх К. значно ширше, ніж у попередніх, пред­ставлено положе­н­ня соціального характеру. К., прийняті після роз­паду СРСР, деякі науковці обʼ­єд­нують у четверту хвилю. За часом дії традиційно роз­різняють по­стійні та тимчасові К., хоча остан­ні, у класичному ви­гляді, майже не зу­стрічаються. Існують декілька основних теорій К. Теорія су­спільного договору (17–18 ст.) ви­значає К. як договір, добровільно укладений усіма членами су­спільства (ідеальний способи ухвале­н­ня — референдуми та установчі збори). Згідно з концепцією установчої влади, сформульованою у 18 ст., установча влада народу є первин­ною, з якої виникають т. зв. встановлені влади, що мають вторин­ний характер (законодавча, викона­вча і судова). Установча влада належить народові, котрий, реалізуючи її, при­ймає К. і ви­значає умови свого державницького існува­н­ня. Теорія установчої влади ви­значає різну природу К. як акта установчої влади та законів як актів влади законодавчої. Крім того, у різні часи роз­роблено соціологічні, ін­ституціоналістські, теократичні, соціалістичні та інші теорії К. Як основний закон держави, К. ви­значає засади державної політики у сфері правових взаємовід­носин між державою та індиві­дом. У федеративних країнах К. при­ймають як на рівні самої федерації, так і на рівні її субʼєктів, хоча К. субʼєктів федерації не можна вважати К. у повноцін­ному значен­ні цього терміна. Найвища юридична сила К. як основного закону виявляється насамперед у тому, що всі правові акти повин­ні від­повід­ати їй — бути кон­ституційними. Викона­н­ня вимоги найвищої сили К. забезпечують механізми її правової охорони, зокрема кон­ституційного контролю. Най­ефективнішим є судовий кон­ституційний контроль, здійснюваний судами загальної або спеціалізованої (кон­ституційної) юрисдикції. Ріше­н­ням від­повід­них судів правові акти, які суперечать К., ви­знаються некон­ституційними, що призводить до втрати ними чин­ності.